11/22/63
Шрифт:
Цього разу заснув я майже моментально. А коли прокинувся наступного ранку о дев’ятій, у все ще незавішене шторами вікно моєї спальні лилося сонце, самозакохано цвірінькали пташки, і я подумав, що знаю, що робити. Найпростіше, дурнику.
Близько полудня я начепив краватку, під правильним дженджуристим кутом встановив на голові солом’яного капелюха і допровадив себе до спорттоварів Мехена, де все ще тривав ОСІННІЙ РОЗПРОДАЖ ЗБРОЇ. Продавцеві я сказав, що зацікавлений у придбанні пістолета, бо займаюся нерухомістю і подеколи мушу перевозити доволі великі суми готівки. Він показав мені низку товарів, включно з револьвером «Кольт.38 Поліс Спешел». Коштував він $9.99. Така ціна здалася мені неймовірно дешевою, поки я не згадав,
— Це добра річ для самозахисту, — сказав продавець, крутонувши відкочений барабан «кликкликкликклик». — Гарантую, убивчо точний револьвер на відстані до п’ятнадцяти ярдів, а будь-хто достатньо дурний, щоб ризикнути позбавити вас ваших грошей, підійде набагато ближче.
— Беру.
Я було поліз по мої ненадійні документи, але знову ж таки забув узяти до уваги розслаблену атмосферу тієї неляканої Америки, в якій я зараз жив. Оборудка відбулася таким чином: я заплатив гроші і пішов собі з револьвером. Ніяких паперів, ніякого очікувального періоду. Я навіть не мусив повідомити теперішню свою адресу.
Освальд загорнув свою гвинтівку в ковдру й заховав у гаражі жінки на ім’я Рут Пейн, в домі якої тоді жила Марина. Але, йдучи з револьвером від Мехена, я зрозумів, як він тоді міг почуватися: як той, хто має якусь переконливу таємницю. Як той, хто володіє приватним торнадо.
А дехто, хто мусив би працювати зараз на якійсь із фабрик, стирчав у дверях «Тьмяного срібного долара», він стояв там і курив, читаючи газету. Принаймні вдавав, що читає. Я не міг би поклястися, що він назирає за мною, але з іншого боку, я не міг би поклястися, що він не займається саме цим.
То був Безпідтяжко.
Того вечора я знову зайняв пост біля «Стренда», де афіша закликала: ПРЕМ’ЄРА ЗАВТРА! «ДОРОГА ГРОМУ» (МІТЧЕМ) & «ВІКІНГ» (ДАГЛАС)! І звісно, деррійським цінителям кіномистецтва обіцяно було нові КАРКОЛОМНІ ПРИГОДИ [200] .
Даннінг знову пішов на зупинку і сів в автобус. Я цього разу залишився. Навіщо його супроводжувати — я знав, куди він їде. Натомість я вирушив назад до моєї нової квартири, раз у раз озираючись, чи не видно де Безпідтяжка. Ніде його ознак не вбачалося, і я запевнив себе, що проти крамниці спорттоварів він трапився мені на очі випадково. Та й байдуже. Кінець кінцем, він віддає перевагу «Тьмяному долару». Оскільки фабрики в Деррі працюють за схемою шестиденного робочого тижня, у робітників тут плаваючі вихідні дні. Цьому парубку міг випасти четвер. Наступного тижня він може стирчати біля «Долара» в п’ятницю. Або у вівторок.
200
Фільми 1958 року. «Thunder Road» з Робертом Мітчемом (1917–1997) у ролі ветерана Корейської війни, бутлегера; «The Vikings» з Кьорком Дагласом (нар. 1916 р.) у ролі одноокого вікінга Ейнара.
Наступного вечора я знову був біля «Стренда» і робив вигляд, ніби вивчаю плакат «Дороги грому» ( «Роберт Мітчем з гуркотом пре по найпекельнішій дорозі на землі»), просто тому, що я не мав куди більше піти; до Гелловіну залишалось іще шість тижнів, і я, схоже, увійшов у своїй програмі до фази байдикування. Але цього разу Френк Даннінг замість перейти дорогу в напрямку автобусної зупинки, пішов до перехрестя трьох вулиць Вітчем, Канзас та Централ-стрит і став там, немов на щось зважуючись. І знову він мав кльовий вигляд: чорні штани, біла сорочка з синьою краваткою й краткований світло-сірими смужечками піджак спортивного крою. Капелюх сидів у нього на потилиці. Я подумав було, що він збирається завернути до кінотеатру, ознайомитися з найпекельнішою дорогою на землі, тож я би в такому разі індиферентно ретирувався в бік Канал-стрит. Натомість він завернув ліворуч, на Вітчем.
Іти за ним не було сенсу; ніяких убивств за допомогою молотка дев’ятнадцятого вересня він скоювати не збирався. Але мені стало цікаво, до того ж я не мав ніяких інших справ. Він увійшов до гриль-бару «Ліхтарник», не такого елітарного, як той, що у «Таун Хаусі», але й зблизька не такого печеристого, як ті, що на Канал-стрит. У кожному містечку є один-два проміжні заклади, де, як рівні, можуть зустрічатися сині й білі комірці, і цей виглядав закладом саме такого типу. Зазвичай у меню там є такі місцеві делікатеси, які змушують випадкових приходнів розгублено чухати собі потилиці. Виявилося, що фірмовою стравою в «Ліхтарнику» було дещо під назвою «Збіранка смаженого лобстера».
Я проминув фасадну вітрину, радше огинаючись, аніж вільно йдучи, і побачив крізь неї, як Даннінг вітається, пробираючись крізь зал. Він потискав руки, когось поплескав по щоці; вхопив капелюх одного з гостей і шпурнув його чоловіку, котрий стояв перед боулінг-машиною «Боул Мор» [201] , і той його, під схвальні вигуки загалу, вправно вловив. Люб’язний чоловік. Завжди з усіма жартує. Смійся, і весь світ сміятиметься разом з тобою — типу того.
Побачивши, як він сів за найближчий до боулінгу стіл, я вже ледь не пішов звідти. Але відчував спрагу. Саме зараз ковток пива став би мені у пригоді, а між шинквасом «Ліхтарника» й великим столом із суто чоловічою компанією, до якої приєднався Даннінг, пролягав вщерть заповнений публікою зал. Даннінг мене не бачитиме, натомість я зможу назирати за ним у дзеркалі. Не те щоб я сподівався побачити щось надзвичайне.
201
«Bowl Mor» — заснована у 1940-х рр., нині вже неіснуюча компанія з виробництва апаратів для кендлпін-боулінгу (з циліндричними кеглями), популярного головно в Канаді й штатах Нової Англії.
Крім того, якщо я збираюся жити тут ще шість тижнів, саме час було починати розбудовувати власну причетністьдо тутешньої громади. Тому я розвернувся і увійшов у звуки бадьористих голосів, підхмеленого сміху і пісні Діна Мартіна «Це кохання» [202] . Офіціантки циркулювали з глиняними кухлями з пивом і тарілками, на яких громадилося те, що певне й було збіранкою смаженого лобстера. І звісно ж, там плавали сволоки сизого диму.
У 1958 році всюди дим.
202
«That’s Amore» — пісня, яку Дін Мартін виконав, граючи роль гольфіста у кінокомедії «Кедді» (1953), відтоді вона стала великим хітом.
— Бачу, ви задивляєтеся на той стіл, отой, що там, — промовив голос збоку від мого ліктя. На той момент я вже просидів у «Ліхтарнику» достатньо часу, щоби замовити собі друге пиво і «юніорську» порцію збіранки смаженого лобстера. Бо вирішив, якщо не покуштую, то завжди чудуватимуся, що ж воно за страва.
Озирнувшись, я побачив мініатюрного чоловічка з гладенько зализаним назад волоссям, круглим обличчям і чорними очима. Скидався він на життєрадісного бурундука.
Ошкірившись, він простягнув до мене свою дитячого розміру долоню. Гологруда русалка на його передпліччі змахнула широким хвостом і примружила одне око.
— Чарлз Фраті. Але можете звати мене Чезом. Всі так роблять.
Я потиснув йому руку.
— Джордж Емберсон, але можете звати мене Джорджем. Усі так роблять також.
Він розсміявся. Я теж. Вважається негарним тоном сміятися з власних жартів (особливо коли вони підліткового кшталту), але є такі спонадливі люди, котрим ніколи не доводиться сміятися самотою. Чез Фраті був якраз із таких. Офіціантка принесла йому пиво, і він підняв кухоль.