220 днів на зорельоті
Шрифт:
Сонця не видно. Воно зайшло за лінію горизонту точнісінько так, як це буває на Землі.
Захід сонця!..
Таке просте, таке знайоме явище здалося нам незвичайним і сповненим таємничого змісту. Невелике і холодне, в порівнянні з нашим, «земним» Сонцем, воно кинуло останні промені на нерухомий зореліт і сховалося… Алмазний розсип зірок у звичних поєднаннях знайомих з дитинства сузір'їв вкрив не по-земному темне небо… Піщана пустеля, зарості голубуватосірих рослин і нерухомі води озера, на березі якого сів корабель, поринули
Завтра зі сходом сонця ми вийдемо із зорельота.
Завтра!..
Камов наказав нам відпочивати. Арсен Георгійович спить у гамаку, підвішеному між вікном і дверима. Я сиджу на своєму ліжку. Сну немає! Збуджені нерви треба чимось заспокоїти.
Щоденник — давній, випробуваний засіб.
Опишу прибуття на Марс…
Наш чудовий зореліт прилетів на ту точку простору, де була призначена зустріч в точно розрахований час.
Наближаючись, ми бачили яскраво освітлений сонцем Марс майже прямо поперед себе і могли день за днем спостерігати його поступове збільшення. Планета була не така оранжовочервона, якою я звик бачити її з Землі. За вікном корабля вона здавалася оранжовожовтою.
Спочатку я вважав, що причиною цього є швидкість нашого корабля, але Пайчадзе пояснив мені, що ця швидкість недостатня, щоб викликати помітне скорочення світлових хвиль які, йдуть нам назустріч.
— Щоб червоне світло могло здатися жовтим, — сказав він, — швидкість корабля повинна бути в п'ятсот разів більшою. Тоді довжина хвилі червоного кольору скоротиться, стане довжиною хвилі жовтого і викличе в оці відповідне сприйняття. Це може статися з поодинокою спектральною лінією, а Марс дає безперервний спектр.
— Але чому ж його колір так змінився? — спитав я.
— Це запитання виникло і в мене, — відповів він. — Мабуть, тому, що немає атмосфери за вікнами корабля. Коли я з'ясую це, — скажу вам.
Ми були в обсерваторії вдвох. Камов і Бєлопольський відпочивали.
Я пильно вдивлявся в маленький, але вже виразно окреслений диск планети.
Маленька кулька, як мені здавалося, помітно наближалася. Що чекає нас там, коли ми досягнемо кінцевої мети нашої тривалої подорожі?
— Як ви думаєте, — запитав я, — чи є на Марсі розумні істоти?
— На таке запитання можна відповісти тільки одне: наука не займається гаданням. Ніяких ознак розумних істот не помічено.
— А як же канали? Він знизав плечима.
— Скіапареллі, який відкрив на Марсі тонкі прямі лінії, назвав їх «каналь». По-італійському це означає: «протока», яка не обов'язково має штучне походження. Звідси це непорозуміння. Тонкі прямі лінії видно з землі. Ми їх фотографуємо. Немає підстав вважати, що це — результат свідомої діяльності. Зараз, близько від Марса, я цих каналів зовсім не бачу.
— Як це?
— Дуже просто. Спочатку їх було видно в телескоп корабля все ясніше й виразніше. А коли ми наблизилися, то тонкі лінії почали розпливатися, стали тьмяніти, Потім вони
— Виходить, що це тільки обман зору?
— Швидше не зору, а відстані. Але мусить бути причина такої ілюзії. Супротивники Скіапареллі і Лоуелла вважали, що канали — обман зору, викликаний відстанню. Можливо, вони мали рацію.
Мені здалося, що для Арсена Георгійовича ця тема неприємна, і я перевів розмову на інше. Може, вдасться це розгадати, коли ми будемо на Марсі.
Спуск нічим не відрізнявся від спуску на Венеру. Тільки не було хмар, які тоді закривали від нас поверхню планети. Атмосфера Марса була чиста і прозора.
Так само, як і сто чотири дні тому, ввімкнули двигуни для гальмування. Екіпаж був на своїх місцях — Пайчадзе і Бєлопольський біля приладів, я коло свого вікна, Камов біля пульта.
Марс швидко збільшувався, і здавалося, що він стрімко насувається на корабель. Кульова поверхня планети поступово перетворювалась у ввігнуту, наче велетенська чаша. В міру наближення краї цієї чаші опускалися, розсуваючись дедалі ширше й ширше, і, коли корабель був на висоті тисячі кілометрів, сховалися за лінією далекого горизонту.
Ми летіли над безкраєю рівниною. Ніде не було помітно ніяких височин. Рівна жовтуватобура поверхня і зрідка — темні плями.
— Пустеля! — сказав Камов.
Я був неприємно розчарований.
Чому?.. Чого я чекав?..
Висновки сучасної науки не залишали місця для ілюзій. Я це знав… 1 все-таки був глибоко розчарований.
Дивно створена людина! У всіх куточках всесвіту їй хочеться поселити розумних істот, схожих на неї…
Зазнавши невдачі з Венерою, я переніс свої сподівання на Марс. Населеність планети здавалася мені безсумнівною.
В думці поставали всі істоти — від потворних павуків Уеллса до високорозвинених жителів Марса Олексія Толстого, — всі образи, якими населила цю загадкову «червону планету» уява численних авторів фантастичних романів.
І ось корабель, випроставши широкі крила, летить над мертвою похмурою пустелею…
Який контраст із Венерою!
Там, на «сестрі Землі», мчать високі вали океану. Грозові хмари падають вниз могутніми потоками злив. Сліпучі блискавки борознять небо. Гігантські ліси, високі гори і життя… життя… воно ще несвідоме, сліпе, але з юною силою пробиває собі шлях у майбутнє. А тут?..
Корабель знизився на висоту один кілометр, і в бінокль добре було видно. Пісок… пісок… і зрідка голубуватосірі плями якихось рослин.
Ми летіли в бік, протилежний обертанню планети, тобто на захід, із швидкістю шістсот кілометрів на годину. Характер місцевості поступово змінювався. Дедалі частіше з'являлися широкі плями рослинності. Грунт поступово опускався, і незабаром м опинилися на висоті близько трьох кілометрів. Піщана пустеля зникла. Під нами був суцільний килим невідомих рослин. Жодного дерева, жодного великого куша.