24:33:42

Денисенко Лариса

@CENTR =***

Протягом цiєї iсторiї я смiявся. Зараз смiялася i Шу.

Коли вона розповiдала, то намагалася бути серйозною. "Такi справи", - сказала вона. "Ти його покинула, свого чоловiка?" - "Довелося. Я не така сильна, як менi здавалося на початку. Все завершилося сумно, я просто зробила крок i залишила його на пiдлозi. Звiсно, що ми продовжуємо спiлкуватися. В нього молода дружина, i вiн кинув пити. Вона змогла це подолати, а я - нi".
– "Ти шкодуєш, тобi соромно?" - "Було. Вже минулося.

Можна нескiнченно шкодувати, а вiн би продовжував пити - я не надихала його на тверезе життя".
– "Я iнодi думаю, що мiг би допомогти Аделiнi".
– "А вона хiба просила тебе про допомогу?" - "Нi. А ще я думаю, чого вона взяла цi грошi, чого? В неї заможний батько. В принципi, грошi нiколи не були для неї проблемою".
– "Вона просто здатна це зробити. Здатна i зробила, не шукай для неї пояснень. Це марна справа".

"Менi здається, що я приречений бути один".
– "Це звучить

так фатально. Облиш це. Знаєш, мiй перший чоловiк говорив, що зi мною неможливо жити, така я нестерпна. Зi мною можуть жити, на його думку, тiльки кактуси, тому що їм не потрiбна моя увага, та кицьки, якi верещатимуть доти, доки я їх не нагодую… Але це ж неправда! Я живу з твоїм батьком, i нам добре. Просто треба знайти свою людину. Хоча це й непросто. Найскладнiше в життi знайти себе, а на другому мiсцi - свою людину… Ось так. Втiм, навiть ти мене якось витримуєш…" - "Не забувай тiльки, що я тебе витримую тiльки завдяки тому, що ти грала у карти з Генрi Кiсi нджером, а вiн написав першу книжку, яку я прочитав англiйською мовою! Але якщо тобi хтось подарує ще одного смугастого светрика, хто знає, чи витримаю я?" - "Ну звiсно, як таке забути?"

хi)

"Менi це здається - чи в тебе дiйсно потеплiшали стосунки з Максом?" - запитав Вiтовський вранцi, коли Макс вже побiг на якусь презентацiю, а ми ще вовтузилися на кухнi. Саме запитання було простим, але iнтонацiя… В моєї бабусi була така сама iнтонацiя, коли вона пiдозрювала мене в скоєннi побутового злочину. Яскравим прикладом був той випадок, коли я видряпала ножем на шафi знак Зорро, щоб вiн прибiг та врятував мене вiд виконання задачок з вiдсотками (як воно там зветься - пропорцiї, о!), а бабця пiдiйшла i лагiдно запитала: "Сашуля, скажи менi, дитино, ти пiдходила сьогоднi до шафи?" В цьому запитаннi було вмiщено впевненiсть, вiдповiдь та майбутнi заходи перевиховання. Ще з дитинства я не знала, як поводитися, коли тебе викривають в чомусь поганому, а ти, коли це робила, i думати не могла, що це щось негiдне. В таких випадках зазвичай я починала терти нiс, це стимулювало мiй мозок. Зараз я ледь утрималася вiд порятункового руху. "Так", - натомiсть сказала я. "Начебто ми стали трохи ближчими, принаймнi мої светри вiн бiльше не займає. Ми iнколи разом п'ємо, i йому подобаються мої друзi. А ще вiн менi розповiв про Аделiну… слухай, але я ж тобi все це розповiдала!" - "У", - сказав Вiтовський. I треба було змовчати, це ж не я почала цю розмову? Але я не змовчала, тому що менi кортiло дiзнатися, що мiститься в цьому "у", хоча я приблизно здогадувалася.

"У?" - запитала я. Це було дивно, вiрнiше, я щоразу дивувалася тому, наскiльки ми з Вiтовським вiдчуваємо настрiй одне одного. "Мене це непокоїть. Нi, правда. Ти скажеш, що я схибнувся, що я зовсiм втратив розум та совiсть, але замiсть того, щоб радiти, мене це бентежить". В головi моїй вирували думки щодо того, що Вiтовський хвилюється з приводу: а раптом вони закохаються? Я знала, що вiн хвилюється саме через це, але то було таке iдiотство, що народжувати та виштовхувати щось подiбне у простiр не хотiлося. "Хай буде мертвонародженим, не буду це проголошувати", - подумала я. "Вiн привабливий хлопець, так?" Ха, а що я подумала? "Так, привабливий. Схожий на Вiолетту бiльше, нiж на тебе". Це я умисно сказала. Вiтовський набурмосився, от зараз лусне: "А я не привабливий?" - "Євгене, слухай, ну що ти верзеш? Якби ти був для мене непривабливим, я б тебе не кохала. Давай не занурюватися в цю розмову. Треба швидко повторювати каву та бiгти на роботу".

"Я просто думаю: вiн привабливий (тобi такi бiльше подобаються - я ж бачив фотокартки твоїх чоловiкiв), вам весело разом, ну це зрозумiло, ви майже однолiтки". "Тиць-дриць", - сказала я. Ось чим пояснюється те, що вiн вже третiй день поспiль крутиться в лiжку, як муха в окропi, а коли ми кохаємося, вiн наче намагається почути голос Божий. Я бiльше нiчого не могла сказати. "Тиць-дриць, - повторила.
– Звабницям синiв своїх чоловiкiв наливають ще кави?" - "Наливають", - зiтхнув Євген. Раптом його голова опинилася на моїх колiнах.

Це було так незвично, я розгубилася. "Слухай, моя вiкова рiзниця з ним така сама, як iз тобою. Ти ж краще за мене вмiєш рахувати". "Не роби такого зi мною, це буде занадто болiсно, я ж тобi розповiдав про всi нашi чоловiчi конкурентнi iгри, я…" - "А що тебе бiльше хвилює: те, що вiн в цьому випадку виграє, чи те, що ти втратиш мене?" Я не знаю, коли це трапилось, але я образилася. Менi було боляче, я навiть не могла примусити себе торкатися його волосся. Його голова - кумедне волохате звiрятко - вовтузилося на моїх колiнах, воно хотiло, щоб його пестили, а менi хотiлося його скинути. Дуже. "Давай поговоримо про це ввечерi?" - запропонувала я. "Щоб не збивати робочого ритму?" - запитав вiн. "Щось таке".
– "Добре. Вибач. Я дiйсно наговорив дурниць". Я нахилилася та поцiлувала його у вухо.

Я любила його. А потiм збагнула, що мої колiна вологi - вiн плакав. Менi стало зле. "Я подумаю про це на роботi, я подумаю про це на роботi, я подумаю про це", - говорила я до себе, коли вдягалася, бiгла по сходах, їхала, знову бiгла по сходах, тепер вгору, вмикала комп'ютер та перевiряла електронну пошту. "Я подумаю про це…"

Я давно помiтила, що чоловiки Ганни -

синхронiсти. От i зараз в поштовому боксi майорiли листи вiд них трьох. "Так-так", - подумала я. "Лiкаре, то кого будемо першим розтинати?" "Подивимося. Ну-ну… Арсен, Олекса, Антон… Може, в абетковому порядку? Ха, а росiйською мовою вони всi на "А", то що з ними робити? В абетковому чи довiльному, а може - в хронологiчному?" Арсен писав, що йому запропонували роль в стрiчцi батька його голландської дружини. Арсен завжди, виявляється, мрiяв знятися в кiно, i от зараз така нагода, але вiн вагається та просить поради. Я знала Арсена, вiн був чудовим маляром, але, як на мене, не кiнематографiчним. Однак точно про це знати я не могла. Господи, навiщо менi така вiдповiдальнiсть? "Ральфе", - звернулась я до правильної людини. Сер вiн чи не сер? "Агов?" - "Слухай, як у вас кажуть людям, якi просять поради щодо можливостi зайнятися певною дiяльнiстю, а ви не переконанi, чи є в них належнi здiбностi, але не хочете людину образити?" - "Ми мiняємо тему розмови", - сказав менi Ральф. "I це спрацьовує?" - "Ще як!" - "Дивно. От спитав в мене, припустимо, приятель, чи одружуватися йому з дiвчиною, яку я знаю i яка менi не подобається, але я усвiдомлюю, що я тут нi до чого i це його життя. То що менi йому вiдповiдати? Цього року надзвичайно люта зима, любий. Я от вагаюся: залишити роботу i податися до Єгипту, або стиснути зуби, вкритися хутром та працювати? Так?" - "Нi. В такi речi взагалi не можна втручатися. I це не гiдно з його боку - звертатися до тебе з таким питанням. Як у вас кажуть? Валити з хворої голови на здорову?" - "Це не зовсiм те".
– "Для тебе не зовсiм те, а для мене - очевидно, що саме те i є!" "Таке… подивимося, що написав Олекса". Фуф, Олекса просто вiтає мене з тим, що я знайшла чоловiка, якого кохаю. Звiсно, що лист був довжелезний, бо Олекса напхав туди цитат (вiн любить цитати), своїх мiркувань (вiн обожнює свої мiркування), спогадiв щодо Ганни (вiн любить спогади щодо Ганни, треба тут зазначити, що його спогади щодо Ганни не спiвпадають iз спогадами самої Ганни), а ще - порад. Олекса любить щось радити. Я йому написала, що в мене все добре. Без цитат, мiркувань i порад. У мене розумнi очi, тому пiдтверджувати наявнiсть у мене розуму рiзними словами менi не потрiбно. Непогано я влаштувалася. Так. А зараз - Антон.

З Антоном все було складнiше, вигадник Антон. Антон - специфiчна людина. В принципi, всi ми для когось є специфiчними, але Антон був специфiчний для мене. На перший погляд, вiн дуже легкий. Потiм починаєш розумiти, що це не тiльки легкiсть, а й поверховiсть, i взагалi ти звик, що вiн стоїть тут, а варто на хвильку вiдволiктися, i вiн вже в iншому мiстi. А ти почуваєшся при цьому пошитим в дурнi. Але тобi весело. Тому що Антон за будь-яких обставин - лагiдний, симпатичний, вiдвертий, але трохи не справжнiй. В цiй трохи несправжньостi полягав його шарм. А ще вiн мене змушував брехати. Вiн якось так вiв розмову, що я з шкiри лiзла, щоб бути подiбною на нього. Менi хотiлося цього, я говорила те, що вiн хотiв чути. Коли ж наставав час схаменутися, я збагнути не могла, що вiн зi мною зробив. Як йому це вдається? Антон писав, що Ганна переїхала в i ншу квартиру, а в нього були власнi проблеми, пов'язанi з родиною, котру вiн покинув колись заради Ганни, тому вiн не допомiг їй з переїздом, але це не значить, що вiн збайдужiв до Ганни, але коли вiн вчора запропонував їй вiдсвяткувати її переїзд пристрасним коханням, вона послала його звичайним маршрутом, i це його обурює. Бiльше Антон нiчого не писав, але я знала, що вiн чекає на мою пiдтримку. Я сама в цьому була винна, бо вiднаходила йому виправдовування - тьфу на мене. В правому кутi комп'ютера зажовтiв маленький конверт. "А це ще кого принесло?" - промайнуло в моїй головi.

Це принесло Ганну. Власною персоною. Ганна написала такого листа: "Привiт, жопусiк! Вчора одна наволоч на iм'я Антон, якого ти постiйно захищаєш, не допомогла менi з важким переїздом. Сказав, що вiн давно не бачив свою донечку. Цiкаво, а чому вiн схотiв побачити її саме в той день, про який я попереджала його за тиждень та ще й нагадувала по середах i п'ятницях, а вiн обурювався, яка я маруднюча. I що? Вiн пiшов до доньки, а менi довелося витрачати сiмсот євро за перевезення. Класно? А вчора йому закортiло потрахатись, i вiн подумав: о, а в Ганни ж все нормально владналося з помешканням, i трахається вона добре, то чого б не потрахатися i не вiдсвяткувати в такий спосiб входини? Але я навiть не про це. Я хотiла тебе попередити, що розраховувати треба тiльки на себе. Спиратися на чоловiкiв все одно, що руками спиратися на багнюку бiля урвища. Цiлую мого жопусiка, твiй жопусiк Ганна. Як ти?"

В мене почалися моральнi тортури. Я не знала, що робити. Я завжди була людиною, яка розумiє усiх. Геть усiх. А де межа мiж розумiнням усiх та дворушнiстю? Вiтовський вважав, що ця моя риса характеру - типова дворушнiсть. "Шу, але не можна бути хорошою для усiх", - казав вiн. I я погоджувалася, але менi хотiлося бути хорошою. Я не могла ображати своїх друзiв. Голова вже паморочиться вiд усiх цих роздумiв. Зранку голова-звiрятко Вiтовського на моїх колiнах з нiсенiтницею щодо Макса, тепер - цi. Що ви всi вiд мене хочете? Американськi психоаналiтики, наволочi, за таке гребуть величезну грошву - подумала я. Але бiда не буває одна, тому саме зараз я почула голос Сашка. "Шу, нам телефонує секретарка професора Б. Ж-П. Вiн хоче, щоб саме ми ним зайнялися".
– "Сашко, я не хочу займатися професором, i тобi це вiдомо. Думаю, що i ти, i Наталка,