451° за Фаренгейтом
Шрифт:
— Так от, — проказала дівчина, — мені сімнадцять і я божевільна. Мій дядько стверджує, що це в такому віці неминуче. Коли питають, скільки тобі років, кая^е він, відповідай, що сімнадцять і ти не при своєму розумі. Вночі добре гуляти, чи не так? Я люблю вдихати запах речей, бачити їх, а інколи отак блукаю цілу ніч аж до схід сонця.
Знову запала мовчанка; нарешті вона замислено сказала:
— Знаєте, я вас анітрохи не боюсь.
— А чого мене боятися? — здивувався він.
— Багато хто боїться вас. Я маю на увазі, боїться пожежників. Ллє ж ви, зрештою, людина
У її очах, наче в двох блискучих краплинах прозорої води, він побачив своє відображення, темне й крихітне, але точне до дрібниць, видно навіть зморшки в кутиках вуст, ніби ці очі були двома чудесними шматочками бузкового бурштину з його вкрапленим навіки образом.
Її, тепер обернене до нього, обличчя здавалося тендітним, молочно-білим кристалом, що сяяв м’яким, незгасимим світлом. То було не дратівливе електричне світло, а дивно заспокійливий чудовий, приємний пломінець свічки. Одного разу, коли вій ще був малий, чогось вимкнулась електрика. Тоді мати десь знайшла й засвітила останню свічку. То була мить перетворень: нри цьому світлі обшир зменшився, затишно оточив їх, і вони обоє, мати й син — сиділи, ніби самі перетворені, бажаючи одного— аби електрика не вмикалась якомога довше… Раптом Клариса Маклелен сказала:
— Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте пожежником?
— Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже десять років.
— А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите?
Він засміявся.
— Це протизаконно!
— Авжеж, авжеж…
— Це добра робота. В понеділок палити книжки Міллей, в середу — Уїтмена, в п’ятницю — Фолкнера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати навіть попіл. Отакий наш професійний девіз.
Вони пройшли ще трохи; Клариса запитала:
— А чи правда, що колись гасили пожежі замість розпалювати їх?
— Ні. Будинки завжди були вогнетривкі, запевняю вас.
— Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а пожежники існували для того, щоб гасити вогонь.
Він засміявся.
Дівчина швидко поглянула на нього.
— Чого ви смієтесь?
— Не знаю. — Він знову засміявся, та зненацька замовк. — А що?
— Ви смієтесь, хоч я не сказала нічого смішного і на все відповідала одразу ж. А ви ніколи не замислювалися над тим, про що я запитувала?
— Ви таки справді трохи дивна, — промовив Монтег, глянувши на неї. — Ви наче зовсім не поважаєте співрозмовника!
— Я не хотіла вас образити. Мабуть, я надто люблю придивлятися до людей.
— Ну, а це вам ні про що не говорить? — він поплескав по цифрі “451” на рукаві своєї вугляно-чорної куртки.
— Говорить, — прошепотіла вона й пришвидшила ходу. — Ви коли-небудь бачили ракетні автомобілі, що мчать ген там, по бульварах?
— Переходите на іншу тему?
— Мені іноді здається, що водії тих автомобілів не знають, що таке трава чи квіти, адже вони бачать їх тільки на великій швидкості, — сказала дівчина. — Покажіть їм зелену пляму,
— Ви надто багато думаєте, — мовив Гай зніяковіло.
— Я рідко коли дивлюсь телевізійні передачі, не ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках розваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких божевільних думок. Ви бачили за містом рекламні щити довжиною в двісті футів? А ви знаєте, що колись вони були тільки двадцять футів? Тепер же автомобілі мчать так швидко, що реклами довелося подовжити, а то їх ніхто не зміг прочитати.
— Ні, я цього не знав! — Монтег коротко засміявся.
— А я знаю ще щось, чого ви, мабуть, не знаєте. Вранці на траві лежить роса.
Він намагався пригадати, чи чув колись про це, і раптом розсердився.
— А коли подивитися туди, — вона кивнула на небо, — то можна побачити маленьку людину на місяці.
Але він не знати вже коли дивився на небо.
Далі вони йшли мовчки; вона замріялась, а він, відчуваючи досаду й ніяковість, докірливо поглядав на неї.
Вони підійшли до її будинку — всі вікна в ньому світилися.
— Що тут таке? — Монтегові не часто доводилося бачити стільки світла в житловому приміщенні.
— Нічого, просто мама, тато й дядько сидять гуртом і розмовляють. Зараз таке рідко зустрінеш, так само, як і пішохода. Не пригадую, чи я казала, що мого дядька арештували ще раз — ішов пішки. Так, ми вельми дивні люди.
— Але про що ви розмовляєте?
Дівчина лише засміялась.
— На добраніч! — вона повернула до свого дому.
Тоді, ніби щось пригадавши, зупинилась, підійшла до нього й подивилася, здивовано й допитливо, йому в обличчя.
— Ви щасливий? — запитала,
— Що?! — вигукнув він.
Але дівчини вже не було поряд — вона бігла в місячному світлі. Тихо причинилися вхідні двері її дому.
— Щасливий? От дурниці!
Монтег перестав сміятися. Він засунув руку в спеціальний отвір у дверях свого будинку, й вони у відповідь на його доторк відчинились.
— Звісно, щасливий. А що вона собі думає? Що я нещасний? — запитував він у порожніх кімнат.
Його погляд натрапив на вентиляційну решітку в передпокої. І він нараз пригадав, що там сховане. Зар воно ніби дивилось на нього звідти. Вій швидко відвів очі.
Яка дивна зустріч цього дивного вечора! Такого з ним ще не було, хіба що рік тому, коли він зустрівся в парку зі старим, і вони розмовляли…
Монтег похитав головою і глянув на порожню стіну. Відразу ж на ній проступило обличчя дівчини, яким воно відбилося в пам’яті: прекрасне, навіть більше — приголомшливе. Це тонке обличчя нагадувало циферблат невеличкого годинника, ледь видимий у темній кімнаті, коли, прокинувшись серед ночі, хочеш узнати, котра година, і стрілки показують годину, хвилину й секунду, і цей світлий диск каже тобі, що ніч минас, дарма що стає темніше, і незабаром зійде сонце.