451° за Фаренгейтом

Бредбері Рей Дуглас

empty-line/>

ПРИЗНАЧЕНА ГОДИНА

Ото буде весело! Оце так гра! Вони ще ніколи не знали такого! Галасливі діти стрімголов гасають туди-сюди по зелених галявинах, то візьмуться за руки, то, розставивши їх, кружляють, то вилазять на дерева і сміються, аж заливаються. В небі літають ракети, по вулицях мчать жуки-автомобілі, а діти захопилися грою. Така втіха, така радість, стільки вереску, така штовханина!

Мишка вбігла в дім,

замурзана й спітніла. Як на свої сім років, вона була горласта, міцна й дуже рішуча. Її мати, пані Морріс, не встигла й бровою повести, як донечка вже витягала шухляди, торохтіла каструлями та різним начинням і висипала все це у великий мішок.

— Ой лишенько, Мишенятко, що це діється?

— Дуже цікава гра! — відсапуючись, відповіла розпашіла Мишка.

— Посидь хвилинку, перепочинь, — сказала мати.

— Ні, я не втомилася. Мамусю, можна я візьму оці речі?

— Тільки дивись не продіряв каструльок! — мовила пані Морріс.

— Спасибі, спасибі! — закричала Мишка і майнула з місця, мов ракета.

— А як називається ваша гра? — крикнула їй мати навздогін.

— Вторгнення! — на бігу кинула Мишка.

Двері грюкнули.

З усіх подвір’їв діти зносили ножі, виделки, а то й коцюбу, коліно старого бляшаного димаря чи консервний ніж.

Цікаво, що метушилися й штовхалися лише малі діти. Старші, від десяти років, дивилися на все це з погордою і зневажливо йшли гуляти кудись далі чи поважно грали в піжмурки.

Тим часом батьки роз’їжджали в блискучих хромованих автомобілях. До будинків заходили майстри — полагодити вакуумний ліфт, настроїти миготливий телевізор чи вередливий продуктопровід. Дорослі поглядали на клопітливу дітлашню, заздрили невичерпній сназі веселих малюків, поблажливо всміхалися їхнім забавам: вони й самі, либонь, залюбки з ними погрались би.

— Оце, і це, й це, — командувала Мишка, й діти викладали перед нею різноманітні ложки, штопори, ключі. — Це давай сюди, а це — туди. Та не туди! Ось сюди, дурненький! Правильно. А тепер не заважай, я припасую оцю штуковину, — вона прикусила губу, заклопотано набурмосила чоло. — Отак. Ясно?

— Ага-а! — хором закричали діти.

Підбіг дванадцятирічний Джозеф Коннорс.

— Іди собі! — сказала Мишка руба.

— Я хочу з вами гратися, — попросив Джозеф.

— Не можна! — рішуче відмовила вона.

— Чому?

— Ти сміятимешся з нас.

— Слово честі, не буду.

— Ні. Знаємо ми тебе. Іди геть, а то наб’ємо.

Підкотив на автоматичних роликових ковзанах ще один дванадцятирічний хлопець.

— Гей, Джо! Ходімо! Хай ця дрібнота бавиться!

Але Джозефові, певне, дуже не хотілося йти.

— А я хочу з вами, — жалібно проказав він.

— Ти старий, — рішуче мовила Мишка.

— Не такий я вже й старий, — слушно заперечив Джо.

— Ти лише сміятимешся і зіпсуєш вторгнення.

Хлопець на автоматичних роликах зневажливо пирхнув.

— Ходімо, Джо!

Ну їх з їхніми витівками! Вигадають щось дурне — та й утішаються!

Джозеф повільно відійшов. І поки завернув за ріг, весь час оглядався.

А Мишка знову клопоталася. За допомогою свого різноманітного начиння вона майструвала якийсь апарат. Потім дала одній маленькій дівчинці зошита й олівця, і та під її диктування почала старанно дряпати якісь карлючки. Припікало сонце, голоси дітей то здіймалися високо, то затихали.

А довкруж гуло місто. Обабіч вулиць мирно зеленіли дерева. Лише вітер порушував тишу і спокій, метався по місту, по ланах, по всій країні. В тисячі інших міст були такі самі дерева, такі самі діти, такі самі вулиці, скрізь ділові люди сиділи по своїх кабінетах, щось говорили в диктофони чи стежили за екранами телевізорів. Ракети срібними голками прошивали синє небо. Повсюдно відчувалося спокійне задоволення і певність, люди звикли до миру й не сумнівались: їм більше не загрожує ніяка небезпека. На всій Землі люди жили в мирі і злагоді. Всі народи мали однакову кількість потужної зброї. Давно вже досягнуто ідеальної рівноваги сил. Людство більше не знало ні зрадників, ні нещасливих, ні ображених; тому й світ був певен свого майбуття. І тепер половина земної кулі купалася в сонячному промінні, а на осонні дрімали зелені дерева.

Мишчина мати визирнула з вікна на другому поверсі.

Діти. Вона дивилася на них, хитала головою. Нехай награються, добре повечеряють, солодко заснуть, а в понеділок — до школи. Аби здоровенькі були. Пані Морріс прислухалася.

Біля трояндового куща Мишка до когось заклопотано говорила… але там нікого не було.

Дивний народ ці діти. А та дівчинка, як її звати? А, так, Енна. Вона щось дряпає у записнику. Мишка щось запитує в трояндового куща, а потім диктує відповідь Енні.

— Трикутник, — каже Мишка.

— А що це таке — три… кутник? — затнувшись, перепитує Енна.

— Aт, байдуже, — відповідає Мишка.

— А як воно пишеться? — запитує Енна.

— Те… ер… и… — диктує Мишка, але їй бракує терпіння. — Та пиши як хочеш! — і диктує далі: — Поперечина.

— Я ще не дописала три… кутник, — пояснює Енна.

— Ну то поквапся! — нетерпляче кричить Мишка.

З вікна висунулася мати.

— …кут-ник, — допомагає вона розгубленій дівчинці.

— Ой, спасибі, пані Морріс, — каже Енна.

— Оце добре, — сміється та й знову порається: треба прибрати передпокій електромагнітною щіткою.

А в спекотпому повітрі бринять дитячі голоси.

— Поперечина, — каже Енна. Тиша.

— Чотири — дев’ять — сім — а — бе — во, — поважно диктує звіддалік Мишка. — Потім виделка, мотузка і шістьох… шести… шестикутник!

За обідом Мишка винила нахильці склянку молока й побігла до дверей. Пані Морріс ляснула долонею по столу.

— Ану сідай, — звеліла вона дочці. — Зараз буде суп.