Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
— Як спала, Аеліто?
— Добре. В домі все гаразд.
— Що роблять Сини Неба?
— Вони спокійні й задоволені. Вони ще сплять.
— Все ще даєш їм уроки мови?
— Ні. Інженер розмовляє вільно. Його супутнику достатньо знань.
— Вони не мають бажання покинути мій дім?
— Ні, ні, о ні.
Аеліта відповіла надто поспішно. Тьмяні очі Тускуба здивовано розширилися. Під його поглядом Аеліта почала відсуватися, поки її спина не торкнулася спинки крісла. Батько сказав:
— Я не розумію тебе.
— Що ти не розумієш? Тату, чому
Аеліта не договорила, — обличчя Тускуба спотворилося, наче вогонь шаленства пройшов по ньому. Дзеркало згасло. Проте Аеліта все ще вдивлялася в його туманну поверхню, все ще бачила страшне їй, страшне всім живим батькове обличчя.
— Це жахливо, — мовила вона, — це буде жахливо. — Вона стрімко підвелась, але опустила руки й знову сіла.
Неясна тривога дужче охопила її. Аеліта величезними зіницями дивилася на себе в дзеркало. Тривога шуміла в крові, проймала холодом. “Як це погано, даремно”.
Мимоволі перед нею постало, як сон цієї ночі, обличчя Сина Неба — велике, з сніжним волоссям, схвильоване, з рядом незбагненних змін, з очима то сумними, то ніжними, насиченими сонцем Землі, вологою Землі, — моторошні, як туманні прірви, грозові, руйнівні для розуму очі.
Аеліта труснула головою. Серце страшно, глухо билося. Нахилившись над цифровою дощечкою, вона встромила стерженьки. В туманному дзеркалі з’явилася, серед великої кількості подушок, зморщена постать дідуся, який дрімав у кріслі. Світло з віконця падало на його сухі руки, які лежали на мохнатій ковдрі. Дідусь здригнувся, поправив окуляри, глянув поверх скелець на екран і всміхнувся беззубо.
— Що скажеш, дитино?
— Вчителю, у мене тривога, — мовила Аеліта, — ясність покидає мене. Я не хочу цього, я боюсь, але я не можу.
— Тебе бентежить Син Неба?
— Так. Мене бентежить у ньому те, чого я не можу збагнути. Вчителю, я щойно розмовляла з батьком. Він був неспокійний. Я відчуваю — у них боротьба у Вищій раді. Я боюсь, що Рада схвалить жахливе рішення. Допоможи.
— Ти щойно сказала, що Син Неба бентежить тебе. Буде краще, коли він зникне зовсім.
— Ні! — Аеліта сказала це швидко, різко, схвильовано. Дідусь під її поглядом насупився. Пожував зморщеним ротом.
— Я погано розумію хід твоїх думок, Аеліто, у твоїх думках двоїстість і суперечність.
— Так, я відчуваю це.
— Ось найкращий доказ неправоти. Вища думка — ясна, безпристрасна і несуперечлива. Я зроблю, як ти хочеш, і поговорю з твоїм батьком. Він теж пристрасна людина, і це може привести його до вчинків, які не відповідають мудрості й справедливості.
— Я сподіватимуся.
— Заспокойся, Аеліто, будь уважна… Заглянь у глибину себе. В чому твоя тривога? Твоя кров у сум’ятті…
— Вчителю, він мене бентежить іншим.
— Яким би збудженим почуттям він не збентежив, ти загинеш. Тільки холод мудрості, Аеліто, тільки спокійне споглядання неминучої загибелі всього живого, тільки очікування, коли твій дух, уже досконалий, якому вже не-потрібен жалюгідний
Аеліта слухала, голова її схилилася…
— Вчителю, — раптом мовила вона, і губи її затремтіли, очі застелила туга, — Син Неба казав, що на Землі вони знають щось вище від розуму, вище від знання, вище від мудрості. Але що це — я не зрозуміла. Від цього моя тривога. Вчора ми були на озері, зійшла Червона Зірка, він показав на неї рукою і мовив: “Вона оточена туманом Любові. Люди, що пізнали кохання, не вмирають”. Туга розірвала мені груди, вчителю.
Дідусь насупився, довго мовчав, тільки безперестанку ворушилися пальці його сухої руки.
— Гаразд, — озвався він, — хай Син Неба дасть тобі це знання. Поки не довідаєшся про все, не турбуй мене. Будь обережна.
Дзеркало згасло. В кімнаті стало тихо. Аеліта взяла з колін хусточку і витерла нею обличчя. Потім глянула на себе — уважно, суворо. Брови її піднялися. Вона розкрила невелику скриньку і низько нагнулася над нею, перебираючи дрібниці. Знайшла і наділа на шию крихітну, оправлену в коштовний метал суху лапку чудового звіра індрі, яка, за давнім повір’ям, дуже допомагає жінкам у важкі хвилини.
Аеліта зітхнула і пішла в бібліотеку. Лось підвівся їй назустріч од вікна, де сидів з книжкою. Аеліта глянула на нього — великий, добрий, збентежений. Її серцю стало гаряче. Вона поклала руку на груди, на лапку чудесного звірка, і сказала:
— Вчора я обіцяла вам розповісти про загибель Атлантиди. Сідайте і слухайте.
— Ось що ми прочитали в кольорових книгах, — сказала Аеліта.
У ті далекі часи на Землі центром світу було місто Ста Золотих Воріт, що тепер лежить на дні океану. З міста поширювалося знання і спокуси розкоші. Місто вабило до себе племена, які населяли Землю, і розпалювало в них первісну жадібність. Наставав строк, і молодий народ скидав володарів і захоплював місто. Світло цивілізації на деякий час завмирало. Та минав час, і воно спалахувало з новою силою, збагачене свіжою кров’ю переможців. Минали століття, і знову орди кочівників нависали хмарою над вічним містом.
Першими засновниками міста Ста Золотих Воріт були африканські негри племені Земзе. Вони вважали себе молодшою гілкою чорної раси, яка в сиву давнину населяла велетенський материк Гвандана, що загинув у хвилях Тихого океану. Вцілілі рештки чорної раси роздрібнилися на дуже багато племен. Чимало їх здичавіло і виродилося. Та все ж в крові негрів жила пам’ять про велике минуле.
Люди Земзе були високі і мали велетенську силу. І ще мали вони одну незвичайну властивість: на відстані вони могли відчувати природу і форму речей, подібно до того, як магніт відчуває наявність іншого магніту. Цю властивість вони розвинули, коли жили в темних печерах тропічних лісів.