Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
Гусєв сказав їй, що їде далеко, а куди — вона не знала, спитати боялась. Вона й сама бачила, що жити йому з нею в цій чудній кімнаті, в тиші, без колишньої волі — важко, нестерпно. Вночі присниться йому щось — заскрегоче, крикне глухо, сяде на постелі й дихає, — зуби зціплені, на обличчі і на грудях — піт. Упаде, засне, а вранці — аж темний, місця собі не знаходить.
Маїиа була з ним така лагідна, так прилащувалася, розумніша за матір. За це він любив її і жалів, але тільки наставав ранок — так і шукав,
Маша служила, приносила додому пайки. Грошей у них часто зовсім не було. Гусєв хапався то за одне діло, то за друге, але скоро кидав. “Старі люди розповідали — в Китаї є золотий клин, — казав він, — клина такого там, либонь, нема, але земля справді нам ще невідома, — піду я, Машо, в Китай, подивлюся, що там і як”.
З тугою, як смерті, ждала Маша тої години, коли Гусєв піде. Нікого в світі, окрім нього, у неї не було. З п’ятнадцяти років служила — була продавщицею в магазинах, касиркою на невських пароплавчиках. Жила самотньо, невесело.
Рік тому, на свято, познайомилася з Гусєвим у парку на лавочці. Він спитав: “Бачу, самі сидите, дозвольте з вами провести час — одному сумно”. Вона глянула — обличчя славне, очі веселі, добрі і — тверезий. “Нічого не маю проти”, — відповіла коротко. Так вони й гуляли в парку до вечора, Гусєв розповідав про війни, набіги, перевороти, — таке, про що ні в якій книжці не прочитаєш. Провів Машу до квартири і відтоді почав до неї ходити. Маша полюбила його, і вони стали жити разом.
Чайник закипів. Маша зняла його і знову затихла. Вже давно їй здавалося, що за дверима, в порожній залі, щось шарудить. Було так сумно, — не дослухалась. Але зараз — виразно чути — хтось човгав.
Маша хутко відчинила двері і визирнула. В одне вікно до зали пробивалося світло вуличного ліхтаря, слабо освітлюючи пухирчастими плямами кілька низьких колон. Між ними Маша побачила сивого зігнутого дідуся, без шапки, в довгому пальті, — він стояв, витягнувши шию, і дивився на Машу. У неї підломилися ноги.
— Вам чого тут треба? — спитала вона пошепки.
Дідусь витягнув шию і так дивився на неї. Посварився вказівним пальцем. Маша рвучко зачинила двері, — серце шалено калатало. Вона прислухалася — кроки тепер віддалялися: дідусь, видно, йшов парадними сходами вниз.
Незабаром з другого боку зали почулася швидка, тверда хода чоловіка. Гусєв зайшов веселий, вимазаний у кіптяві.
— Злий-но, вмиюся, — сказав він, розстібаючи комір, — завтра їдемо, прощавайте. Чайник у тебе гарячий? Це славно. — Він вимив обличчя, міцну шию, руки до ліктя, витираючись, скоса глянув на дружину. — Годі тобі, не пропаду, вернуся. Сім років мене ні куля, ні багнет не могли знищити. Моя пора ще далеко, — позначку не зроблено. А вмирати — все одно не викрутишся: муха на льоту зачепить лапою — брик і вмер.
Він сів до столу, почав облуплювати варену картоплю,
— На завтра приготуй чисту білизну, дві зміни, — сорочки, підштаники, онучі. Мильце не забудь, шильце та мильце. Ти що — знову плакала?
— Злякалася, — відповіла Маша, одвертаючись. — Якийсь дід увесь час ходить, пальцем насварився. Альошо, не їдь.
— Не їхать через те, що старий пальцем насварився?
— На нещастя він насварився.
— Шкода, що їду, а то б я з цим дідуганом серйозно побалакав. Це неодмінно хтось із колишніх тутешніх блукає по ночах, нашіптує, виживає.
— Альошо, ти повернешся до мене?
— Сказав — вернуся, значить, вернусь. От неспокійна яка!
— Далеко їдеш?
Гусєв свиснув, кивнув на стелю і, всміхаючись очима, налив гарячого чаю в блюдце.
— За хмари, Машо, лечу, наче оця жінка.
Маша тільки голову похилила. Гусєв позіхнув, почав роздягатися. Маша нечутно прибрала посуд, сіла штопати шкарпетки, не підводила очей. А коли підійшла до постелі- Гусєв уже спав, поклавши руки на груди, спокійно закривши повіки. По Машиних щоках текли сльози, такий дорогий він був їй, так журилася вона за його бентежним серцем: “Куди летить, що шукає?”
На світанку Маша встала, почистила чоловіків одяг, склала чисту білизну. Гусєв прокинувся. Напився чаю, — жартував, гладив Машу по щоці. Лишив грошей — велику пачку. Взяв на спину мішок, постояв у дверях і поцілував Машу.
Так вона й не дізналася, куди він їде.
На пустирі перед майстернею Лося почали збиратися люди, йшли з набережної, бігли від Петровського острова, юрмилися купками, поглядали на невисоке сонце, що пустило крізь хмари широкі промені. Починалися розмови:
— Чого це люди зібралися — когось убили?
— На Марс зараз полетять.
— Оце дожили, цього ще бракувало.
— Що ви патякаєте? Хто полетить?
— Двох бандитів з тюрми взяли, запакують їх у стальну кулю і — на Марс, для дослідів.
— Годі вам брехати!
— От сволота, людей їм не шкода!.. — Тобто кому це — “їм”?
— А ви, громадянине, не прискіпуйтеся!
— Звісно, знущання.
— Ну й дурні люди, боже мій!
— Чого люди дурні? Звідки ви взяли? — Вас би самого послати за такі слова.
— Перестаньте, товариші. Тут справді історична подія, а ви чорт знає що мелете.
— Аз якою метою на Марс посилають?
— Пробачте, щойно тут один казав: вони тільки агітаційної літератури двадцять п’ять пудів завантажили.
— Це експедиція.
— По що?
— По золото.
— Цілком правильно — для поповнення золотого фонду.
— Багато думають привезти?
— Необмежену кількість.
— Громадянине, чи довго нам ждати?
— Тільки-но сяде сонце, так вони й полетять…