Алхімік
Шрифт:
Але скарб тут, поруч, і жодна праця не є завершеною, доки не досягнуто мети. Тут, на цій дюні, він ридав. Юнак опустив очі й побачив, що там, де падали сльози, повзе жук скарабей. Він уже знав, що в Єгипті скарабеї вважаються символами Бога.
Ще один знак! Юнак почав копати, пригадавши торговця кришталем. Ніхто не зміг би збудувати Піраміду на власному подвір’ї, навіть якби складав каміння ціле життя.
Всю ніч юнак копав у зазначеному
Раптом, витягаючи з ями зайве каміння, юнак почув кроки. До нього наблизились якісь люди. Вони стояли спинами до місяця, тому юнак не бачив ані їхніх очей, ні облич.
— Що ти тут робиш? — запитала одна з постатей.
Юнак нічого не відповів. Але відчув страх — адже поруч був його скарб.
— Ми біженці, і нам потрібні гроші, — мовила інша постать. — Що ти тут ховаєш?
— Нічого не ховаю, — відповів юнак.
Але один з них ухопив його й витягнув з ями. Інший, переривши його торби, знайшов там шматок золота.
— Тут золото, — сказав він.
Місяць освітив обличчя араба, який його схопив, і в очах араба юнак побачив смерть.
— Мабуть, він заховав тут решту золота!
Вони примусили юнака копати далі. Він копав, але там не було нічого. Тоді вони почали його бити. Били аж до перших променів сонця. Одежа юнака була пошматована, й він відчув наближення смерті.
«Навіщо тобі гроші, якщо маєш померти? Гроші рідко коли рятують від смерті», — казав Алхімік. Врешті юнак заволав:
— Я шукаю скарб! — І, хоч вуста в нього були розпухлі й закривавлені, розповів нападникам про те, що йому двічі приснився скарб, захований біля Пірамід Єгипту.
Чоловік, який, схоже, був ватажком, довго мовчав. Тоді звелів:
— Облиште. Нічого в нього немає. Він, мабуть, украв це золото.
Юнак непритомно впав на пісок.
— Ходімо, — звелів ватажок напарникам. А юнакові сказав:
— Ти не помреш. Будеш жити й навчишся, що не можна бути таким дурнем. Два роки тому, на цьому самому місці, мені також приснився двічі один сон. Мені снилося, що я маю помандрувати до Іспанії й знайти там у полі зруйновану церкву, де зупиняються на ніч чабани зі своїми вівцями. Там був платан, який проростав у захристії, й під корінням цього платана я мав би знайти захований скарб. Але не такий я дурний, щоб пертися через цілу пустелю заради снів.
І він пішов геть.
Юнак невпевнено підвівся й ще раз оглянув Піраміди. Вони всміхнулися йому, й він посміхнувся
Бо він знайшов свій скарб.
ЕПІЛОГ
Юнака звали Сантьяґо. Він дійшов до маленької занедбаної церковці якраз коли настала ніч. Платан і далі височів серед захристії, а зірки, як і раніше, видніли через напівзруйновану покрівлю. Він пригадав, як колись ночував тут разом з вівцями; це була спокійна ніч... якби не сон.
Тепер він тут без отари. Зате з лопатою.
Він довго дивився на небо. Тоді витягнув з торби плящину й випив вина. Згадав ніч у пустелі, коли вони з Алхіміком так само дивилися на зорі й смакували вино. Думав про дороги, які довелося перейти, та про дивний спосіб, обраний Богом, щоб показати скарб. Якби він не повірив у свої сни, не зустрів би циганки, короля, злодія... «Ну, всього й не перелічиш. Але на дорозі були знаки, й я не міг помилитися», — подумав він.
Непомітно задрімав, а коли прокинувся, сонце було вже високо. Він почав копати біля платанового кореня.
«Старий чаклуне», — подумав юнак. «Ти ж усе знав. Навіть залишив мені трохи золота, щоб я добрався сюди. Монах аж засміявся, коли я вернувся в лахмітті. Чи ж не міг мене від цього вберегти?»
«Ні», — відповів йому вітер. «Якби я про все сказав, ти б не побачив Пірамід. А вони чудові, правда?»
Це був голос Алхіміка. Юнак посміхнувся і продовжував копати. Через півгодини лопата натрапила на щось тверде. А за годину він відкрив скриню, повну старовинних золотих монет. Ще там були коштовні камені, золоті маски й камінні статуетки, оздоблені діамантами. Забуті усіма трофеї, про які невідомий конкістадор не встиг сказати своїм дітям.
Юнак витягнув з торби Уріма й Тумміма. Він скористався ними лиш тоді, коли опинився зранку на базарі. На його шляху було достатньо знаків.
Заховав камінці до скрині. Вони були часткою його скарбу, бо нагадували про старого короля, якого він не стріне більш ніколи.
«Життя справді щедре з тими, хто живе Леґендою», — подумав юнак. Тоді згадав, що мусить дійти до Таріфи, щоб від дати десяту частку скарбу циганці. «Ну й меткі ті цигани», — подумав він. Мабуть, тому, що постійно в мандрах.
Знову повіяв вітер. Це був левант — вітер, який долітає з Африки. Не приніс ані запаху пустелі, ані загрози маврської навали. Приніс, натомість, аромат знайомих парфумів і дотик цілунку — цілунку, що линув поволі, поволі, аж доки не спочив на його вустах.
Юнак усміхнувся. Вона це зробила вперше.
— Я повертаюсь, Фатімо, — вимовив він.