Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
Вони часто дискутували про те, яку саме дозу егоїзму можна вважати здоровою, і погляди їхні на це рідко співпадали. Сарон був переконаний, що нехтувати можна лише своїми інтересами і в жодному випадку не справами інших. Сарона ж стверджувала, що ставити так питання некоректно і критерієм має бути важливість і терміновість тої чи іншої справи, а не те, чиї саме інтереси пріоритетні — свої чи чужі. Якщо не ремонтувати кран, який тече, у власній кухні, а замість цього ремонтувати крани знайомій, яка про це попросила, то рано чи пізно можна затопити сусідів і спричинити проблеми і собі, і сусідам, значно суттєвіші за той клопіт, який могла б завдати собі знайома, викликавши сантехніка. У даному випадку ідеться не про те, що знайома не зможе дати собі раду сама, а про приємність від її подяки і захоплення власним альтруїзмом, тоді як ремонт власного крана є лише звичайним буденним обов’язком і не обіцяє жодної сатисфакції. У здоровому егоїзмі Сарона вбачала значно менше самозамилування, ніж у гіпертрофованому альтруїзмі. На її думку, поміркований егоїзм був чесним, а приховування цього егоїзму і вимушування себе до саможертовності — штучним і неприроднім.
Сарон працював шеф-кухарем у дорогому французькому ресторані. Це був єдиний такого рівня ресторан у їхньому місті, у якому все, від столів до мінеральної води, привозили з Франції і спершу навіть намагалися знайти кельнерів, які володіли б французькою. Від останнього, щоправда, відмовилися, обмежившись Сароном, який мав досвід роботи у відповідних паризьких закладах.
Вони з Сароною знали одне одного завжди. Їхні матері теж були подругами дитинства, майже одночасно народили дітей і назвали їх однаково. У дитинстві їх завжди жартома називали «зятем» і «невісткою», а коли вони одружилися насправді, ніхто не здивувався. Сарон і Сарона ходили до одного садочка, потім сиділи за однією партою в школі. Тільки після школи їхні дороги ненадовго розійшлися, бо Сарон не послухався батьків, у яких був єдиним сином, і замість вступати на юридичний здобув фах кухаря, потім виїхав разом із батьками за кордон, звідти привіз трохи заощаджень, купив квартиру, машину і планував із часом відкрити власний ресторан.
Саронові подобалася робота в ресторані, важка, цікава і добре оплачувана, вона вимагала постійно бути в формі, жити інтенсивно та енергійно, не займатися самошкодуванням під час безкінечних сезонних депресій. Насичене «зовнішнє» життя, з одного боку, справді обмежувало, примушувало обертатися у колі практичних думок і залишало занадто мало часу для роздумів, читання чи розваг. Зате, з іншого боку, дозволяло ефективніше використовувати власний час і вести емоційно більш комфортне існування. Якщо найважливішим у житті є встигнути зібрати за відведений тобі проміжок часу якомога більше різноманітного досвіду, то він усе робив правильно.
Тепер, у готелі, коли Сарон раптом опинився в умовах незвичної бездіяльності, коли нікуди не потрібно було бігти і тільки від нього самого залежало, чим саме заповнити свій день, він почав усвідомлювати, що таке існування теж має свої приваби.
Хоча на самому початку це давалося йому досить складно. Він постійно поривався вийти на прогулянку, нервовими кроками обходив околиці і відчував лише задуху, дискомфорт від бездіяльності, потребу чимось себе зайняти. А повернувшись до своєї кімнати, усвідомлював, що не пригадує, як виглядали околиці, якими він гуляв, чи зустрічалися йому дорогою якісь люди, які дерева переважають серед тутешньої рослинності, які пташки найчастіше зустрічаються, яким було сьогодні вранці небо і як воно змінилося після обіду. Він усвідомлював, що відвик звертати увагу на всі ці важливі речі, постійно зосереджений на буденній біганині, усвідомлював, що розівчився відпочивати. Йому було неспокійно, і він не міг зосередитися ні на чому, навіть на розгляданні краєвидів. Та через кілька днів це минуло, і він раптом почав відкривати для себе масу цікавих і раніше не зауважуваних речей. Це було схоже на ранок вихідного дня, коли після важкого тижня і недосипу нарешті вдалося повноцінно відпочити, і навіть фарби довколишніх предметів відразу отримують більш насичені кольори. Його прогулянки стали повільнішими, давали заспокоєння і цілу масу нових вражень. Тепер він уважно стежив за переміщеннями хмар, напрямком вітру і впливом погоди на настрій, зауважив, що трава у довколишньому лісі старанно вистрижена, ніби на газоні, і це справляє враження якоїсь штучності, ніби ти у знімальному павільйоні кіностудії. Що у траві дуже багато мурашок (забагато? але звідки йому знати, скільки насправді повинно бути мурашок), зате майже немає мух, і це, мабуть, засмучує численних павуків, які поз’єднували гілки дерев такою густою сіткою павутиння, що, здавалося, ніби птахи могли б гойдатися у цих сітках, як у гамаках. Хоча, мабуть, якщо є стільки павуків, то повинні бути і мухи, просто вони поводяться значно обережніше. Після кожного дощу вздовж стежки рівним шнурочком вишиковувалися равлики і нерухомо проводили так кілька годин, а потім розповзалися в різні боки. Дивний ритуал, повторюваність якого захоплювала Сарона, і він щоразу після дощу спеціально виходив надвір, аби стежити за пересуваннями равликів.
Сарон завжди був максималістом. Він часто подумки повертався до котроїсь зі своїх випадкових фраз у не менш випадковій розмові і міг по кілька разів перепитувати Сарону, чи не прозвучало це по-дурному, чи було достатньо зрозумілим, чи варто було взагалі це говорити, чи правильно його зрозуміли. Так ніби вона могла це знати. За кермом Сарон також постійно вагався, чи правильно обігнав машину, чи не занадто підвищив швидкість, чи не засильно підрізав машину праворуч. І марним було намагатися переконати його, що не варто так сильно сумніватися у кожному своєму слові чи вчинкові. Саронові важливо було мати певність, що він усе робить правильно.
Для Сарона було дуже важливим не порушувати комфорту інших. Він ніколи не дозволяв собі запалити, попередньо не запитавши дозволу, навіть якщо знав, що усі присутні також палять або ніколи не мали нічого проти. Перш ніж витратити навіть незначну суму з їхнього сімейного бюджету, він завжди радився із Сароною. Не з міркувань ощадливості, а просто тому, що вважав це справедливим. Але ніколи не ображався, якщо Сарона приймала якесь фінансове рішення сама. Одним із основних його життєвих принципів було не вимагати і не сподіватися ні від кого вдячності. Тому, попри свою безвідмовність у допомозі іншим,
Сарон дуже мало спав. Йому достатньо було чотирьох годин на добу, і він завжди прокидався близько четвертої-п’ятої, годину-дві читав і після цього ще трохи дрімав. У готелі він почав спати трохи більше, але з такою ж годинною перервою на читання вночі, і ця друга половина його спання була дивною. У цей час він бачив не сни, а уривки з власного минулого, розглядав їх, ніби на супутниковій карті, наближав і віддаляв від себе зображення, дивився на нього під різними кутами зору. Ніби прослуховував записані на диктофон розмови, натискаючи на «стоп» у місцях, де не був певен, чи добре все зрозумів, чи правильно сказав, а особливо довго затримувався на тих місцях, які з задоволенням би знищив. Але функції монтажу вві сні, як і в реальному житті, не існувало. Він помітив за собою, що після таких снів-спогадів став значно спокійніше ставитися до своїх вчинків і слів, тепер він усе частіше повертався до них просто з цікавості і перебирав, як світлини в альбомі, його вже не настільки болюче, як раніше, цікавило, чи правильно він сказав чи вчинив, чи можна було б краще і як це виглядало збоку.
Пітагорас
Єдине, що її не влаштовувало тут, це запах тютюну. Так, ніби у порожніх коридорах хтось ховався і чекав, поки Сарона вийде з кімнати, щоб запалити чергову цигарку. Такою вразливою на тютюн вона раніше ніколи не була. А те, що вона не бачила, хто саме курить, викликало сумнів, чи справді вона чує дим, чи це їй лише здається. І ця непевність примушувала ще більше зосереджуватися і принюхуватися. Часом їй починало здаватися, що вона чує дим навіть у власній кімнаті. Це нагадало їй епізоди з її першого перебування в Парижі, в гостях у грека Пітагораса, екстравертного молодого філософа з Родосу. Його називали Пітагорас через прихильність до одноіменної анісової горілки, яку він приносив із собою на всі вечірки. Пітагорас цілими днями сидів на кухні помешкання, яке спільно винаймали кілька студентів, і кожному, хто заходив на кухню, детально розповідав про те, як провів день, — коли прокинувся, що робив потім, які має плани на обід чи на вечір. Такий стиль спілкування він називав «середземноморським темпераментом» і описував це досить лаконічно:
— Ти можеш легко вступити з людьми в розмову. Ясна річ, це поверхово, але ти розмовляєш, отримуєш задоволення і йдеш далі.
І, здається, саме це і було для Пітагораса найважливішим. Не тема розмови і навіть не сам співрозмовник, а просто факт регулярного спілкування, можливість щось сказати і почути реакцію на це. Він міг детально розповідати зміст побаченого щойно фільму, не зауважуючи, що співрозмовник відверто нудиться або кудись поспішає. Міг довго розпитувати, що ти думаєш про тих чи інших відомих митців, спортсменів чи політиків, прізвища яких щойно випадково почув по телевізору, і забути їх через п’ять хвилин. А потім з подробицями розповідав про те, як ведеться якимось грецьким знаменитим митцям, спортсменам чи політикам, хоча його про це ніхто не питав, а прізвища цих людей співрозмовник чув уперше або і востаннє. І тільки тепер Сароні спало на думку, що, попри численні розмови з Пітагорасом, вона мало що знає про нього самого, що він значно більше любив розпитувати, ніж розповідати, і ця манера розмови насправді була далеко не настільки поверховою, як могло би здатися на перший погляд. Пітагорас часто випитував її про те, як виглядає життя в Україні, як люди проводять вільний час, що готують, про що спілкуються, порівнював почуте зі своїм досвідом, але цей досвід рідко бував надто приватним. Тільки колись у розмові, коли він вчергове запросив Сарону до себе в гості, на Родос, то випадково обмовився, що у нього в помешканні стоять три двоповерхових дитячих ліжка, на яких можна розмістити чимало гостей. І тон сказаного був таким, що Сарона не наважилася розпитати, звідки у нього ці ліжка і де тепер діти, для яких їх там поставили.
Часом те, що розповідав Пітагорас, втрачало ознаки правдоподібності, бо важко було повірити, що людина з однаковим ентузіазмом може цікавитися такою кількістю різних речей.
Пітагорас знав напам’ять дати днів народжень усіх своїх знайомих і завжди дарував їм подарунки. Йому залежало на тому, щоб справляти людям приємність.
Улюбленою розвагою Пітагораса було екзаменувати знайомих на знання поширених в усіх мовах слів грецького походження:
— Ну скажи, як буде грецькою «душа»? — зустрічав він з порога Сарону, яка від одного вигляду його цигарки змушена була бігти назад, до своєї кімнати, так недобре їй ставало від запаху тютюнового диму. Але вона не хотіла розповідати Пітагорасові про свою проблему. Можливо, сумнівалася, що коли розповість, то він припинить постійно курити і видихати дим співрозмовникові в обличчя. Адже звички змінити не так просто.