АМтм
Шрифт:
З перших же слів я намагався заперечувати кожну їхню тезу, вдаючи забудькуватого шланга, та амнезія моя виступала проти мене («Ви ж пацієнт психіатрії, чи не так?»), а шлангом мені й так ніколи не вдавалося прикинутися — видавала непідробна занепокоєність долею нації, чорт забирай.
Однак тодішнє затримання було радше превентивною мірою: задавши кілька необов'язкових запитань (відповіді на які, без сумніву, вже фігурували в моєму досьє) і, виголосивши кілька застережень («Ви ж уважайте на себе, пане Іржон, самі знаєте, які неспокійні нині часи»), мене відпустили.
Після того випадку в мене залишилася візитка Проектного інституту соціальних алюзій без телефонів і адреси, зате з міні-репродукцією старого радянського плаката: «Не болтай!»
Іншого разу, коли я марно намагався
— Не хочете пройти зі мною, пане Окрю?
«Не хочу», — подумав я і сказав: «No doubt» [5] .
5
Без сумніву (англ.).
В очах Леббенч (так непатріотично її прозвали) не було номенклатурної скорботи, однак грація її рухів (з якої проглядало ледь стримуване кунґ-фу-ціанство) свідчила не лише про належність до касти тайняків, а й про досить високий щабель агентурної ієрархії.
Її кабінет нагадував приймальню якогось банкіра середньої руки — чорне офісне умеблювання, латексна пальма і концептуальний живопис на стіні.
Леббенч посадила мене за довгий конференційний стіл, а сама кудись зникла. Відомі штучки. Лептоп із секретними даними, розвернутий монітором до відвідувача, приязно помигував у кутку: скрінсейвер був підібраний таким чином, що в підсвідомості мимоволі виникали задзеркальні «з'їж мене», «випий мене», «візьми мене». Та я мужньо витримав відведені мені чверть години, розглядаючи чотири квадратні метри регламентованого концептуалізму. На полотні був зображений велетенський жовтий заєць, який летів у стрибку над стародавнім містом. Місто трохи нагадувало логарифмічну урбаністику Моріса Ешера, а заєць страждав гіпертрофією задніх ніг, від чого скидався на перегодовану капустою сарану. От у такій подобі і з'являється українським патріотам Керролівський кролик, бля.
— Хочете кави? — запитала Леббенч з-за спини.
«No doubt», — подумав я і відказав: «Охоче».
Каву, себто дві кави (окремо господині, окремо мені), принесли дві сестри-по-зброї, принаймні так виглядало: однаковісінькі чорні спіднички й білі блюзки, смугасті хусточки на шиях і значки Ротарі-клубу на грудях. У свою чергу цим двом принесло каву ще двійко співробітниць: дебела жіночка, яка скидалася на завідувачку дитсадка, й худюща каракатиця із зачатками базедової хвороби. Все це починало мене веселити. «Хто ж тепер принесе каву цим двом?» — вимальовувалося нове question, та я не смів піддати сумніву відлагодженість комітетського механізму. І слушно. За хвилю в дверях з'явилася ще одна лесбійська пара, цього разу із тацею, заставленою шклянками так густо, що стало очевидно: гостей очікується багато. «Однако, — подумав я чомусь на якутський манір. — Гендерні штудії проникли і сюди, однако. Цікаво, а як у них із легалізацією одностатевої любові? У службових туалетах тощо. І чи спрацьовує політкоректність у ставленні до нацменшин. У службових туалетах і те де, однако…»- чогось засіли в голові оті службові туалети.
— Куріть, куріть, — сказала Леббенч, помітивши, що я обмацую кишені. — Поспішати нам нікуди, а запитань до Вас, пане Окрю, назбиралося багато.
Запитання, як і буває зазвичай в подібних випадках, мали винятково приватний характер і мало стосувалися суті мого патріотизму. Однак спосіб, у який вони формулювалися, загальна інтонація й скептичне похитування головою на кожну відповідь перфектно відтворювали атмосферу Францового «Процесу».
Винен! Сто тисяч разів винен! І хоч феміністичне оточення спонукало до жартів, а навіть до жартів ризикованих, — від чого усе товариство недобре реготало й під'юджувало до чергових віців, — я мимоволі почав виправдовуватися: і за звичку пити вранці каву з молоком, і за те, що не користуюся туалетним папером, віддаючи перевагу водним процедурам, і за три порножурнали, сховані в папці з рукописами, і за минулорічний коїтус
І хоч звинувачення були більш ніж абсурдними, їхня кількість непомітно переходила в якість, а все разом уже тягло на зраду того народу, який я так хворобливо й безперспективно любив. Приходило усвідомлення того, що ці курви, які мене оточують, за найвищим рахунком не лише є тим самим народом, але і його, народу, охоронцем — бойовим загоном берегинь, а я всього лишень — доморослий віровідступник, самопальний єретик, що (передовсім ота самопальність) не зменшує моєї провини, а навпаки, переводить її в розряд соромітної і небезпечної манії, чогось на кшталт педофілійного картезіанства, тьху!
У момент найвищого мого прозріння двері кабінету розчахнулися й на порозі нагло постав мен-ін-блек. Погрожуючи жіночим феном, він гаркнув:
— Всем стоять! Не двигаться!
Вимога не рухатися суперечила вимозі встати, мабуть, тому всі залишилися сидіти. До того ж навряд чи мен міг когось підстрелити тим феном. Я раптом зрозумів, що це черговий психологічний хід спецслужб — от би в кого повчитися нашим шпитальним терапевтам — піймати мене в момент найвищого катарсису й зірвати захисну маску чорного гумору. Настрій мій і справді суттєво погіршився. Адреналінова хвацькість зійшла на пси. І хоча загроза від фена (попри те, що він і нагадував формою пістолет) була сміховинною, жартувати мені чомусь розхотілося. Тому я досить мляво реагував на подальші загравання берегинь.
— Ви ж іще красівий какой, маладой, — протуркотіла одна із сестер-по-зброї. На що друга додала:
— Чи, кажучи улюбленою Вашою мовою, вповні гарний та юний. Так що подумайте…
Мен-ін-блек, поклавши фен на стіл, сів ліворуч мене.
— То що, пане Окрю, візьметеся за розум? — запитала Леббенч.
— Спробую, — тупо відповів я.
— Оце, дєвки, кавалер, бєз лішніх слов, бєз уговоров! — вигукнула завідувачка дитсадка.
— А може, він ва всьом такий? — прохрипіла каракатиця й захихотіла.
Леббенч тим часом дістала із сейфа пляшку зубрівки й пустила її по колу.
— Похмелити тебе, солдатику? — фамільярно звернулася до мене завідувачка, відриваючись від горлечка.
— Єму ніззя, єму ніззя, а мне аставь глаток, — нетерплячись простягала руку сестра № 1.
Мені вже не хотілося ані жартувати, ані демонструвати свою незламність, хотілося лише пошвидше забратися звідси.
— Кавалєр, сматрі, кавалєр, ти када-нібуть відєл шото подобноє? — ентузіастично прорекла сестра № 2, показуючи на віддалі грубезну папку з моїм прізвищем на обкладинці. Вона почала гортати підшиті картки, і я побачив підклеєні між ними фотографії: я купую в гастрономі розчинну каву, я в душі в момент найінтимнішої процедури, я на виході з готелю (крізь шибу видно уважний погляд охоронця), я на кухні розглядаю порножурнали (в кадрі сторінка з анальним сексом), я відкриваю в банку рахунок для стипендії американського наукового товариства, я з членкинею «Просвіти» (її голова, — задля естетики прикрита газетою «Ненаше слово», — у мене між колінами), ну і так далі.
Каракатиця, яка, вочевидь, вдула найбільше зубрівки, почала знічев'я гугнявити під ніс: «Соmе on, соmе on… well… this is just a compilation of fixes fuck… ok ok ok ok ok! There're too many of you skin-lovers…» [6] , тож Леббенч довелося вимкнути диктофон. Це, мабуть, теж не було випадковістю, бо завідувачка дитсадка, нахилившись, почала гаряче шепотіти мені у вухо:
— А ти, маладой-красівий, знаєш, как називался конь Юлія Цезаря? А лошадь Дон-Кіхота? А сталіцу Нарвеґії знаєш? А знаєш, как развєдчікі приґают с поезда? Запомні, маладой: задом і назад. Задом і назад. І упасі тєбя бог каснутся рукамі зємлі — размажет в пізду!
6
Малозрозумілий набір слів.