Анатомічний атлас. Важко бути жабою
Шрифт:
Далі ми накачуємося портвейном, хтось, здається Толян, біжить до ларька купувати якусь наливку, з Андрюхою ми знаходимо спільну мову на тлі літератури, Вій бідкається, мовляв, у нього було важке дитинство, що його мама не залишила грошей і він вже три місяці як пасує навчання, тому що його просто-таки заманало ходити пішки, і взагалі, Чех, ти нормальний пацан, залишайся з нами.
Приходить Толян, я вже не пам'ятаю, яке зараз число, хоча було вже двадцять шосте січня, моє тіло опиняється на одному з двох матраців, які смердять копченою рибою та пивом, поруч невідомо хто відригує, моє, як мені здавалося, беззмістовне життя
І вимкніть цей грьобаний репняк…
Наступного ранку, тобто майже дня, ми прокидаємося, я уважно оглядаю територію. Нормальна територія, існувати можна.
— Пацани, — питаю я у пацанів, — скільки ви тут вже?
— Три місяці, - відповідають пацани.
Ми підводимося, хтось валить до ванної вмиватися, хтось взагалі забив на вмивання, хтось уже палить, у когось якісь проблеми зі шлунком.
— Галіма бадяга, — каже Віталя, дивлячись на порожні пляшки з-під портвейну та наливки.
Я, звичайно, нічого не можу вдіяти. Галіма, то й галіма. Далі насувається вихор незрозумілих речей, дій, яких я ніколи не робив. Наприклад, пацани починають жрати смалець та варення.
— Чуваки, — питаю я в них, — це нормально, ось так жрати смалець і варення?
— Нормально, — кажуть вони. — З голодухи ще і не таке будеш жрати.
І справді, їв і не таке, їв цукор, сиру вівсянку, той же смалець, двотижневе молоко, після якого вивертає кишки. Все їв.
Того ранку я вирішую не робити того, що роблять пацани, а особливо що робить Віталік. Він нічого не робить. Він запихає раблеанську столову ложку до банки зі смальцем, одночасно затягується якимись смердючими папіросами, якось вмудряється чухати собі пузо лівою гутаперчевою ногою, я дивлюсь на його пальці. Твою мать, думаю, що це з його пальцями? У Віталіка довгі криві пальці, на яких стирчать жовті і гострі необрізані кігті, як у пантери. Його ноги скоріше схожі на руки, ніж на ноги. Я йому про це говорю і думаю, що він зараз почне ображатися, однак Вій якось дивно посміхається, мружить очі, відставляє подалі банку зі смальцем і так, довго обдумуючи слова, каже:
— Чувак, — каже він, — поживи з моє, у тебе і не таке буде.
— Яке з твоє? — не розумію я.
— Жизнь, — каже Віталя, і я, нічого не розуміючи, штовхаю Толяна, мовляв, Толян, давай, поїхали додому, треба душ прийняти, а то тут, у лігві Вієвім, лігві змієвім навіть гарячої води немає, давай, чуєш, Толіку, збирай манатки, вдягай шкарпетки, розчісуй свою бороду і пішли, вдома у мене бабушка, нагодує нас, домашньої наливочки наллє, а не цієї бодяги, — я з презирством дивлюсь на порожні пляшки, — га, Толянич, давай?
Толянич розвалюється посеред матраца, у нього відпочинок після сну, йому в падло що-небудь робити, йому, очевидно, і жити в падло.
— Мужик, — каже мені Толян. — А ти де?
— Тобто? — не розумію я.
— Ти вже вдома, мужик. Розслабся.
— Я відмовляюся від такого дому, де немає гарячої води.
— А дарма, — каже Толян, і я, запускаючи пальці у волосся, забігаю до кімнати для роздягання, де перечіпляюсь через якісь двері, падаю і розбиваю собі голову.
— Обережно, там двері! — чую чийсь голос і втрачаю свідомість.
У
Інколи общак стелився на кухні, ми робили кубло і кублилися в ньому, підіймаючи важку пилюку, яка, перемішуючись з цигарковим димом, все більше наближала нас до туберкульозу.
Друга кімната — кімната для роздягання. Так її прозвала Віталікова мама через те, що останній був колекціонером секонд-хендівського дрантя, який навалювався у величезні купи. Коли Віталік хотів одягтися або, навпаки, зняти з себе що-небудь, він йшов до кімнати для роздягання, довго копирсався в горах своїх лахів, щось таки віднаходив і вдягав, не звертаючи уваги на те, що речі явно потребували якогось елементарного прання, не кажучи вже про прасування.
Ще у другій кімнаті валявся мотлох, який ми ніколи не використовували. Там було все. Починаючи від трилітрових слоїків, закінчуючи дверима, які просто лежали на підлозі, очікуючи глибинного втручання Дядьсірьоги, який неодмінно втрутиться, він обов'язково прийде і поставить ці двері, щоб Віталік знав своє місце, щоб скрізь стояли двері, бо куди ж без дверей, га, Віталію, куди без дверей, я тебе питаю!
— Нікуди, — поникло відповідає Віталік і ховає очі у прірву свого зрадженого ним самим сумління…
…Наші дешеві колонки басують на повну гучність, виграючи By Тангів, ми радіємо, тому що настав вечір. Вдень було нудно. Вдень світило сонце, і нас це добряче опускало, також добряче опускалися наші руки, ми лежали, дивились у сіро-зелену пляму телевізора «Оріон», котрий залишився у спадок від Георгія Владиславовича, що жив за чотири квартали від Віталіка у своєму невеличкому будиночку з маленьким подвір'ям, де росла груша, яка взагалі не давала плодів, а лише тінь, що рятувала дядь Жору від літньої спеки. Добре, думаю я, що у дядь Жори, саме так він звелів мені його називати, є хоча б груша, яка у скрутну годину може врятувати його від спеки, від незрозумілого ним самим життя, звичайно, як він його може збагнути, те життя? От він живе, дивиться в далечінь своїх прожитих років, шукає якісь зачіпки, певні моменти, якими можна пишатися, про які можна розповідати друзям, і він знаходить лише Віталіка, свого сина. О, думає дядь Жора, у мене є син, я можу ним пишатися, що він успішно і робить, він постійно приходить на концерти, де виступає Вій, на вечірки в нічні клуби, де Віталік працює MC, він зустрічає нас у місті й каже своєму другу, який його супроводжує, дивись, каже дядь Жора, це мій син, він MC Вій. Друг дядь Жори хитає головою, да, каже друг, у тебе є син…