Анатомічний атлас. Важко бути жабою
Шрифт:
— Як це трапилось? — питаю.
— Та як, — каже Віталя, — все дуже просто. Я хотів подивитися у вікно, чи бува не видно фоста поїзда…
— Чого не видно?
— Фоста, — каже Вій. — Це так на вокзалах говорять. Нумерація вагонів із фоста поїзда. Так от, хотів, значить, я подивитися, чи бува не видно того самого фоста, як раптом нога моя зісковзує і потрапляє до стальних щелеп ось цього хитрого механізму, — і він показує на механізм утримування у вертикальному положенні сидушок, — нога застрягла. Я хотів, коли їхав, подивитися на Лавру, розумієш, а воно застрягло,
— Так на фоста чи на Лавру?
– І на Лавру теж, — каже Віталя.
— Нема чого на неї дивитися, — каже провідник, звільняючи босу ногу Вія, який цілує провідника у лисину, і ми виповзаємо з неприємних пахощів вагона.
— Віталя, — питаю я, — а чого ти лисий, тюху, босий?
— Я тобі зараз все розкажу, тільки відвези мене додому і нагодуй.
Я відвожу його додому, щастя, живу я неподалік від вокзалу, годую Віталіка овочами і чаєм, у принципі, тим, що встиг купити дорогою додому, а купити іншої їжі у мене елементарно не було часу.
— Фух, — каже Віталя замість «дякую», розвалюється посеред кімнати і підкурює цигарку.
— На балкон, — безжалісно, немов Толян, кажу я.
— Один разочок, — каже Віталя.
І я йому дозволяю. Кури, чого ж там…
Загасивши беника, Вій залазить рукою під штани, торкається своїх яєць та підносить руку до носа.
— Що ти робиш?
— Досліджую, — гордо каже Вій, — стан своєї забрудненості.
– І які показники?
— Високі, - каже Вій, — але мені не звикати. Я людина бруду! Пантагрюель!
Який Пантагрюель, не розумію я і змушую Вія сходити помитися. З ванної кімнати лунає спів Віталіка, у якому той кляне своє життя, своїх друзів та загадкову країну дурману, де живуть дивні істоти і Віталя — їхній вождь. Пісня мені здається цілком непоганою, я думаю, що Віталя талант, та, певно, і Вій так думає, але він кричить, що зронив мою зубну щітку в унітаз і щоб я не хвилювався, він перший нею почистить зуби, щоб убити всі бактерії. Здається, він не тільки талановитий, але й цілком припизджений тип, тому що в його голові ніколи не вкладеться те, що коли він ненароком почистить моєю зубною щіткою зуби, то я, перш ніж почистити нею свої зуби, скорші прополощу її в унітазі.
— Не треба, — кричу я, — чистити нею зуби! Можеш викинути!
— Нічого! — кричить у відповідь Віталя. — Я вже почистив.
Він виходить з ванної, загорнений у мій червоненький, курва, рушничок, підспівує щось собі під носа і каже, що, мабуть, залишиться у мене на довше.
— Не треба, Віталя.
— Та ні, - каже Вій, — мені тут затишно.
А мені — ні, думаю я.
Віталя сідає на ліжко і починає мені щось розказувати. Через кілька хвилин я розумію, що він мені оповідає історію свого життя за останні вісім місяців, скільки ми не бачилися.
— Розумієш, ман… до речі, коли ми там з тобою останній раз бачились?
— Вісім місяців тому… Ти розкажи, що з тобою трапилось тоді. Куди ти подівся?
— Так я ж до того і веду, чувак. Усе трапилось
— У Харків?
— Так, у Харків. Він там собі знайшов якусь дівулю, студентку-філолога, я не знаю, що там у них могло бути спільного, але все ж таки. Приїхав я туди, а він там якраз з нею в якійсь общазі жив на околиці Східного. Я притулився хвостиком, щоночі слухав, як вони за ширмою займаються сексом, вранці вони кудись ішли, а мене залишали самого. Так я прожив у них три тижні, аж поки дівуля не затіяла скандал, мовляв, давай, Сережа, вибирай, або я — і ми живемо з тобою тут, і ти надалі мене натягуєш, або цей твій кінчений друг — і він натягує тебе деінде. Тобто я зрозумів, що став тягарем, що Шрам може позбутися даху над головою, ну ти зрозумів, да?
— Ага, — кажу, — зрозумів.
— Я кажу Сережі, пробач, чувак, не хочу бути для тебе тягарем, прощавай, мужик, поїду шукати кращої долі. Деінде, — додав я. Шрам каже, стривай-стривай, ти мій друг, і я не збираюся міняти тебе на свою дівулю, тим більше я її вже не люблю, а ще тим більше у неї з рота постійно пахне чужими членами. Як — чужими? — не зрозумів я, проте він каже, що да, чувак, може, то і не членами зовсім пахне, але чимось-таки пахне і мені це не подобається, я одразу уявляю якісь члени, і мені це ще більше не подобається, так що я звалюю разом з тобою, і давай ще наостанку спиздимо у неї відик. Коротше, ман, ми так і зробили. Спиздили відик, а потім продали його за п'ятдесят гривень на станції, здається, Борова. В електричці ми познайомилися з пацанами з Ізюма. Давайте, сказали пацани, поїдемо до нас, в Ізюм, там ми вас добряче накуримо, тим більше ви, здається, продали відик, бо ж ми за вами ще з Харкова стежимо, то ж і у вас, і у нас є бабки, і ми їх всі прокуримо в Ізюмі.
— Віталя, — кажу я, — тільки не кажи, що ти таки поїхав в Ізюм.
— Ти що, ман, я сам не їздив, ми зі Шрамом поїхали…
— Ще краще…
— В Ізюмі нас повели до якогось притону. Пам'ятаю лише те, що там були тьолки.
— Хто?
— Дєвки, баби там були, розумієш? І багато трави, тобто ми з пацанами її купили за наші бабки, що ми з відика вторгували. Ми накурилися, і Шрам сказав, що йому час вертатися, тим більше він збирався допомогти мамі. Коротше, начесав щось про маму, про те, що у нього в інституті завал, я йому, звичайно, не повірив, але відпустив, а сам залишився з пацанами. До речі, класні пацани.
— Ну да, — кажу, — трави ж у них до фіга.
— Та не тільки тому, розумієш, вони, як і ми, — репери, ну не всі, а один там був, Паша.
– І скільки ти провів в Ізюмі?
— Два місяці я просидів на хаті у пацанів, вони добрі, годували мене, потім у мене почався, здається, заворот кишок, і я зрозумів, що маю поїсти якогось супу.
— Заворот мозку, Віталя, у тебе почався, а не кишок. І що, ви весь цей час дубасили?
— Ну да, я ж кажу, що класні пацани.