Анатомічний атлас. Важко бути жабою
Шрифт:
Потім вона подивилася в наші набряклі очі, їй, напевно, стало соромно, і вона полізла до паперів прийому пацієнтів.
— Одну секунду. Одну секундочку. Зараз-зараз, — тараторила вона. — Зараз знайду. Так, зараз. Здається, ось, Рюшин.
— Ромашин! — в унісон прокричали ми.
— Ах, справді, Ромашин. Ось, такий теж є. Будь ласка.
Вона витягла якийсь бланк і заходилася кудись телефонувати.
— А ким ви будете?
— Брати.
Толік запитально подивився на мене.
—
— Двоюрідні? — по-дебільному глянула негритянка.
Ми промовчали. Дашикі Степанівна щось щебетала у слухавку, з чого ми змогли розібрати лише те, що ми брати, прийшли дізнатися про долю нашого іншого брата, який ледь не загинув від куль ворогів чи від фінки неголеного вбивці, і… що-що? А, наркотики, ну так, звичайно. Зараз, секундочку. Брати прийшли, так. Вони вже тут. Ага. Зараз, секундочку.
— Секундочку, — знову глянула на нас негритянка.
— Слухай, Толян, — пошепки проговорив я, — якщо вона ще раз скаже «секундочку», я її вб'ю, як мінімум.
— Вам на третій рейх, тобто поверх. Лікар вас там зустріне.
— Дякую, — процідили ми крізь зуби і піднялися на третій поверх, тобто рейх.
Нагорі на нас вже чекав лікар. Він був одягнений у традиційно білий халат, мав чудову ясну посмішку та широкі скандинавські вилиці.
— А-а, — протягнув він, — брати?
Ми закивали.
— Да-да, брати це добре. Ну що, брати? Новини невтішні. Помер ваш братик. — І він радісно підморгнув спочатку мені, а потім Толіку. — Але не хвилюйтесь, — продовжив веселий лікар. — Помер ваш Рюшин не фізично.
— Тобто? — не зрозуміли ми.
— Шкода хлопця, звичайно, — зітхнув лікар, — однак що поробиш? У нього психоз. Ні, не психоз. У нього цей, психопатичний стан. Він злий.
— Як злий? — знову нічого не зрозуміли ми.
— Злий, — повторив лікар і закліпав очима, очікуючи нашої реакції. Ми і далі нічого не розуміли. Нам кажуть, що він помер, але не фізично, у нього психоз, а на додачу він ще й злий.
— Поясніть, — звернувся Толік, — по-людськи. Як це — злий? Що значить злий? Він що, на людей кидається?
— В яблучко, мій ненаглядний, — зрадів кмітливості Толіка лікар. — Ми його відкачали, однак він, неначе жаба якась, обповз усю палату і заліз за батарею.
— Чекайте-чекайте, — замахав руками Толян. — Так і раніше було. Він уві сні завжди заповзав у різні дірки…
— Так це, шановний, — не полишаючи посмішки, перебив Толіка лікар, — не уві сні було. Він там і досі, здається, повзає. Як гусінь, — додав лікар і загиготав. — А ось буквально півгодини тому відкусив Паличу палець.
— Так він і мені колись палець відкусив. — І Толян показав лікарю ще забинтований обрубок.
— Яка чарівна штучка, — прогоготів лікар і доторкнувся до огризка. — Так це, знаєте, лікарям такого
— Як на Смілу! — злякався Толік.
— А отак. Ви даєте добро везти його на Смілу?
— Та Господь з вами, — Толік знову замахав руками. — Ми беремо його на поруки і обіцяємо стежити за ним і вдень і вночі, - задумався він і для певності додав: — На правах братів, звичайно.
— Та які з вас брати, — засміявся лікар. — Ми вже його мамашкє зателефонували. Вона дала добро. А ви молодці, пацани, я вас поважаю. Секундочку… — лікар витягнув вказівного пальця, імітуючи секундочку, і зник у кабінеті, з якого тхнуло цибулею та людськими стражданнями.
— Гондон, — промовив Толік і сплюнув на лікарняну підлогу.
Я з ним погодився і теж сплюнув. Нехай сучка з Мозамбіку, себто з Ефіопії, потім вимиває.
За хвилину з'явився лікар. Він, вишкірений, але вже без посмішки, підійшов до нас упритул, схопив за ґудзики наших сорочок і крізь стиснуті губи промовив:
— Мені все одно, хто ви і що ви, однак мама вашого наркомана сказала, що згодна здати вашого друга в дурдом. Якщо ви хочете, можете супроводити його разом з нашими санітарами, а якщо ні, то пиздуйте звідси куди подалі і не розстроюйте Палича. Він і без того не в гуморі.
— Руку прибери, Мєнгєлє, - хижо заричав Толік і пустив ніздрями полум'я.
Лікар і справді прибрав руку, сказавши, що йому все одно, але, хай там як, Віталіка везуть на Смілу сьогодні ввечері, о шостій.
— Можете супроводжувати свого пацана, — додав він й розтікся в масляній посмішці.
Я глянув на його ліву руку і побачив забинтованого мізинця.
— Ми прийдемо, Палич! — крикнув я лікарю і натиснув кнопку ліфта.
— Божевільня, — простогнав Толік.
— Гірше Сміли, — додав я.
Залишивши позаду себе лікарню, ми попрямували в бік нашого будинку. До нього йти години дві, тому ми вирішили сісти в автобус і доїхати за двадцять хвилин. Тим більше, враховуючи три безсонні ночі, це був найкращий варіант добратися додому.
— Важке випробування для пацана, — сказав Толян, засинаючи на моєму плечі.
Вдома ми зателефонували мамі Вія, намагалися пояснити, що Сміла для Віталіка не найкращий варіант, однак та нічого не хотіла слухати.