Андрій Лаговський
Шрифт:
Але Грицько, хоч і пішов звідси, з цього обійстя, не покинув бренькати та співати. Голос його за скількись хвилин залунав на сусідньому подвір’ї, де була його хатина. До Ла-говського та Шмідта зовсім виразно доносилися, через одчинене вікно, і мелодія, і навіть слова пісні. Мелодія була тужлива, а що в вікно падав чарівничий широкий сніп місячного проміння, то й невідома чужомовна мелодія линула до Шмідта, мов щось гарне, фантастичне...
Бачхелерде саримсак,
Сарил-сарил-сарилсак.
Ікіміз бір дюшекте Байил-байил-байилсак, —
співав, приграваючи собі на струнах, Грицько вже нову пісню.
— А це що? — питав Шмідт.
— А це воно от що: «На городі росте часник...» Ну, ми б сказали краще «любисток»... «Ох, що б то нам переплестися в обіймах, переплестися
— А коли хочете, то й дуже, — весело сказав Шмідт. — Тільки ж я, слухаючи таку мінорну мелодію, думав був, що слова мають бути сумні... аж вони он які!.. О, а це вже він знов нової співанки втнув!.. І знов щось смутне...
Рушниця — набита, так треба стрельнути.
Продав би — не куплять таку дороженну...
Ох, важко самому без любки заснути
В цю темную нічку, в цю нічку довженну! —
виспівував по-турецьки тим часом Грицько. На Шмідто-ві бажання професор мусив перекласти ще й цю і строфу.
— Що це ви? Одягаєтеся? — здивований спитав він, почувши, що Шмідт шелестить одежею.
— Хочу побродити трохи та повітрям подихати... Спати ще не хочеться, а через той концерт однаково спання не буде. До речі, як вийду, то попрохаю Грицька, щоб покинув свою музику. Скажу, що сюди чисто все чути...
Він одягся й вийшов. Незабаром бренькання і спів і справді замовкли. А як вернув Шмідт до хати, то професор уже міцно спав.
VII
— Ходімо, скупаймося, — запрохав Шмідта на другий день уранці Лаговський.
— Ходімо, — сухо одказав той. Він чогось був не в гуморі. Вони пішли. Професор згадав учорашнє співання.
— У Даля єсть російський анекдот про грецьку пісню, — весело сказав він. — Сидів один грек коло моря в Одесі, заспівав пісню та й заплакав. «Чого ти плачеш?» — питає його руський. «Дуже жалісна пісня!» — «Ану, скажи її по-на-шому». — «По-вашому?.. Прилетіла одна пташина, не знаю, як вона зветься по-вашому, та й сіла на дерево, знов не знаю, як воно зветься по-вашому. Посиділа, посиділа та й полетіла... По-руськи нічого не виходить, а по-грецьки — дуже жалісливо, аж плакати хочеться!» Я думаю, що цей анекдот не видумано... Візьміть українське «любисток» та «зозуленька»; хіба українця ці слова не можуть навести на дуже поетичні асоціації ідей? А котрий наш братчик сентиментальніший, то той, нагадавши собі на чужині рідну пісню, де є слово «любисток» та «зозуленька», зможе й заплакати — отак само, як отой грек. Спитайте ж його, чого плаче, то скаже знов так само, як грек: «Прилетіла пташина, не знаю, як вона буде по-вашому, сіла коло трави, не знаю як по-вашому, та й знов полетіла на Вкраїну... По-вашому — нічого не виходить, а по-українськи — дуже жалісливо...» Та хоч би він і з найбільшою научною точністю пояснив, що «любисток» — то levisticum officinale, а «зозуленька» — то cuculus, так хіба хто його зрозуміє?.. Це я подумав тому, що пригадалася вчорашня Грицькова пісня... Там поезією має дихати слово «саримсак», себто «часник». По-нашому «часник» — щось дуже не поетичне, а по-турецьки «саримсак» римується з дієслівною формою «сарилсак» себто: «Ах, коли б нам переплестися в обіймах!»
— Ми вже коло купальні, — перебив його Шмідт, ніби и не слухав нічого.
Коло дверей купальні висіло оголошення, писане лихою російською мовою, бо держав купальню грек. Оголошення оповіщало публіку, що тут, у купальні, можна мати і каву, й пиво; далі йшов такий тариф на пиво:
Пензинскй.............15 к. за будил
Венской.................13 к. за будил!
Чарскій..................15 к. за будил
Лимонадь.................9 к. за будил.
А в кінці додано було примітку: «За казьтый будилокь за-локь 5 капп».
— Ну «будилокь» — це зовсім ясно: це російська «бутылка». «Пиво Венскай» і «пиво Чарскій» — це «пиво Венское» і якесь «Царское», —
«Чого йому весело?!» — з досадою думав Шмідт, що вже ввійшов був до купальні і мовчки роздягавсь на лавці під дерев’яним причілком.
«Що це з моїм приятелем сталося?!» — думав і собі професор, ввійшовши і роздягаючись там само.
Вони поскидали з себе одіж і сиділи на лавці так, як мати породила. Якось мимоволі погляд Лаговського склизьнув по голому тілі й животі молодого Шмідта. Той разом різко шарпнувся, підвівся та й прудко спустився по дерев’яних сходах у воду в море.
«Що з ним?» — не міг додуматися професор.
Як скупалися, Шмідт трохи ніби повеселішав. Обидва ще сиділи невдягнені, загорнуті в простирядна та й сушилися. Загадали вони слузі дати собі кави. Він поставив коло них на столику.
— Хто держить купальню? — запитав Шмідт у слуги.
— Сідірбпуло, — одказав той і зупинивсь, не одійшов, ждучи дальших наказів. Шмідт обернувся до Лаговського:
— Ви не знаєте, що то за слово «пуло», яке додається в греків до їх прізвищ?
— Я думаю, що це стародавнє nSkoq. Тільки ж по-старо-грецьки 7cfift.oq значить «лоша», або «молодий жеребець» — ну, а в теперішній грецькій мові це, певне, значить «молодий хлопець» або, може, «син»... Виходить, що ваші культурні греки, скоро поробилися християнами, потроху позабували, чи єсть яка одміна між молодим жеребцем та молодим парнем... — зажартував він.
— Чого стоїш? Іди! — грубо напався Шмідт на слугу, що все стояв коло них і ще не пішов собі.
«Що з ним коїться?» — метикував Лаговський.
Вони повдягалися та й пішли, щоб проходитися, на но-вовибудований мол — довгу кам’яну морську гать, що далеко випинається в море та й загороджує, як стінами, туап-синську сагу проти бурхливих морських хвиль і хуртовин. Дійшовши по молові аж до його кінця, вони оглянулися назад на панораму чудового туапсинського берега та й сіли спочити на молу, повернувшись спиною до безбережного моря, а лицем до тієї берегової панорами, — сіли не на якійсь лавці, бо такої там і не було, а просто на краєчку тієї кам’яної гаті і позвішували ноги вниз над воду. Перед ними амфітеатром лежала, як на долоні, вся туапсинська сага: і справа й зліва од них — зелені гірські береги, наче стіни-ступені того велетенського амфітеатру; а в глибу саги, наче на театральній сцені, розгорнулося гарне містечко Туапсе; воно на тій сцені стояло, наче окрема острівна гора, бо вирізувалося з-поміж лівого й правого берега саги, виступаючи наперед лобком, ба й виглядало, наче окремий острів, зелений, повний росистої свіжості і багатих соків. Здавалося, що той острів тільки що оце виринув з глибокого морського дна та й спинився серед саги, наче заквітчаний корабель, і вода з нього ще не стекла, не збігла, і плаває він і хитається серед гористої саги на воді. Ілюзія, що мов Туапсе — це плавучий острів, була тим більшою, що й праворуч і ліворуч од містечка лежать поміж ним і поміж обобічними горами дві долини — лівобічна та правобічна, і серед тих обох долин срібними рівнобіжними стрічками вливаються в море дві річки — зліва Паюк та справа Туапсинка, од яких пішло й саме назвище того містечка, бо «Туапсе» по-черкеськи значить «дві води». А там ще глибше на сцені, десь далеко од моря ген-ген поза Туапсе, синіла, мріючи на високому небі, нова зубцювата низка гір, а за нею ще далі, в глибу суходолу, ще далі од моря — мріла знов нова гірська низка, ще вища од першої; на деяких горах гніздилися сиві хмари.
Професор і Шмідт довго мовчали. Професор, захоплений чудовим краєвидом, почував, що йому аж плакати хочеться. Та на кінці, перевівши очі на свого супутника, він побачив, що той не дивиться на Туапсе, а понуро втупив очі вниз, у морську загату, куди звисають його ноги.
— Що з вами, Володимире Ростиславовичу? — делікатно позвідомився професор. — Чого ви сумний?
— Не сумний, а нудний... Бо й тут моя завсідня нудьга не кидає мене — од скуки здуріти можна!.. Я був думав, що новітні враження з цієї кавказької подорожі надовго підживлять мене, аж бачу, що ні... Дивлюся на ці гарні краєвиди, а самому хочеться позіхати. Все надбридло... Скрізь скучно...