Андрій Лаговський

Кримський Агатангел

— Ну, шкода, що я цього не знав, — з несподіваною колючою насмішливістю промовив Володимир, — бо зайшов би до вас трохи передше: може б, були змоглися, щоб одягтись та вийти на подвір’я та й особисто попрощатися із своєю вченицею, що вже не швидко приїде до Туапсе.

— Зоя поїхала? — тихо спитав Лаговський. Йому не було жалко за нею; так тільки якась несвідома меланхолія заторк-нула його душу.

— Поїхала... і не без скандальчика. Старий Андропуло... а це мені зараз розказав Грицько, що стояв там на подвір’ї... дуже сварився з нею, як вона сідала на воза, і казав, що влітку й восени, доки не одійде купальний й виноградний сезон для приїжджих, вона ніколи вже не житиме в Туапсе, бо через своє кокетування наведе сорому

на його хату. Вже давно він був сердився, що вона кокетує, приміром, з вами і хоче вам закрутити голову; ну, та звісно, з вас спеціаліст-обожа-тель іще не великий, і Андропуло терпів оті ваші лекції мовчки. А оце, як перервалися ваші лекції, наша «трапезундська вдовичка» десь, певне, знайшла собі якогось енергійнішого обожателя, ніж ви, бо скількісь разів надвечір пропадала була кудись години на дві-три... Іще в Трапезунді в неї була трохи скандальна історія з одним адоратором... їх двох спіймали там на митрополичому кладовищі коло покинутих давніх печер... то старий Андропуло боявся, щоб і тут не зчинилося те саме.

Лаговський, що держав був Володимира за руку, несподівано й несвідомо так здушив її, що Володимир аж скрикнув:

— Ой!! Що це з вами!.. Чи, може, ви ревнуєте?.. То ви на-правду закохалися в ній!..

— Ні! — сказав Лаговський, отямившись і силуючись удавати спокійного. — Але звідки в вас знов узявся цей насмішкуватий тон супроти мене?.. Ви наче хочете шпорнути мене тим усім... Вчора й позавчора ви балакали без насмі-хів... — Він це говорив дуже смутно.

— Ну, то вибачайте, — одмовив Володимир, разом змінюючи свій тон на лагідніший. — Коли ж зо мною сьогодні чортзна-що діється! Болить голова, тріпаються нерви, хочеться весь світ лаяти; а на душі — така погань накопичилася, наче там цілий ескадрон російської солдатні стояв обозом. Однісінька влізлива думка так і преться в голову: на якого чорта животіти на світі таким нездарам, як я?

Лаговському як стій згадався його сьогоднішній сон про нічний вихід Володимира: а може, то був і не сон?

— Знов Амалія? — ледве чутно й співчутливо спитав він.

Володимир уважно придивився до нього і, не знайшовши в тім його питанні ніякої іронії та глуму, кисло буркнув:

— Було й це... Бачу, ви знов хочете мою нудьгу ставити в причинний зв’язок з тим, що було вночі... Ну, та нехай ваша діагноза і правдива — тільки ж скажіть мені, чи можу ж я не чинити того, що чиню? Хіба ж я винен, що вряди-годи, в певні періоди, мені треба буває Амалій?.. Фізично треба, фізика моя того вимагає!... Розумієте?.. Хоч на другий день стає мені й недобре, але чи ж я винен, що за день перед тим природа моя підштовхувала мене і казала мені, щоб я вдався по Амалію?!

Професор мовчав.

— Це добре вам моралізувати, — роздратованим голосом казав далі Володимир. — Ви вченою роботою вже засушили себе, в вас фізична потреба вгасла — то не диво, що ви можете жити собі святим аскетом. А я...

З грудей Лаговського видерлося здушене, але таке голосне і гірке ридання, що Володимир перестав говорити і зачу-дуваний дививсь на нього.

— Нахиліться надо мною, Володимире, — тихо та рішуче проказав Лаговський.

Володимир нахилився до його подушки. Професор при-тяг його до себе, конвульсивно обійняв, нервово обцілував усю голову і напослідок прошепотів:

— Я сто разів гірший за вас, бо я лицемір...

І він розказав Володимирові все, що з ним сталося і через що він заслаб. Володимир слухав усю історію з величезним зацікавленням, забувся навіть про своє власне знерву-вання. Як професор договорив і геть зашарпавсь обличчям, Володимир дружелюбно поцілував його:

— Заспокойтеся, адже все переминеться, все буде знов добре: ця прострація не навіки ж... ви знов очуняєте і знов будете здоровісінькі й спокійні душею. — Так потішав він Лаговського. В душі своїй він тріумфував і радий був, що відтепер професор не смітиме читати йому казання про ідеальну любов. Але професор

не міг догадатися про те Воло-димирове внутрішнє тріумфування і глядів на нього так, як глядить грішник-сповідальник на свого духовника.

— Але ви ще досі кохаєте її? — спитав потім Володимир професора.

— Ні, — твердо одказав той.

— А чого ви так конвульсивно затріпотіли, як я сказав, що в Зої була вже й у Трапезунді любовна історія?.. То не з ревнування?..

— Не знаю чому... Мабуть, тому, що ваша звістка впала на мене ще одним злишнім докором за мої звірячі інстинкти і за мою лицемірну мерзоту. Ви мені сказали дуже важливу новинку про неї, а я мусив собі пригадати, що ані я, ані Зоя зовсім не цікавилися довідатись одно про одного, що ми за люди, яка в нас душа, яке наше минуле... Всі наші відносини, як тепер вияснилося, збудовані були на чисто звірячих інстинктах, а не на якихсь інтелігентних інтересах.

— Нехай і так, тільки ж оті, як кажете, «звірячі» інстинкти не виключають ані безмежного прив’язання до об’єкта своїх інстинктів, ані, — надто, — пекучого й болючого ревнування. Ще й навпаки: де кохання не платонічне, там заздрість дуже й дуже сильна! Людина може вважати свої грішні відносини за велику погань, а тим часом знов до них пнутиметься і ненавидітиме кожного, хто схоче в нього одбити об’єкт його неплатонічних відносин... Хіба не так це діло буває?.. Через те я й спитався: «Може, ви ревнуєте?»

— Не знаю цього взагалі, — задумливо казав професор, — а про себе зосібна знаю тепер тільки те, що ані звірячої заздрості в мене нема, ані нема бажання, щоб ті наші відносини знов колись поновилися. Я пам’ятаю з них тільки фізичний біль та спазми і більше нічого, а сексуалізм забувся. Нехай-но перебіжить у мене в голові хоч легенька згадка про наші відносини — разом впивається мені в тім’я якась розжарена голка... в потилиці між головою і хребтом раптово повстає невимовно болюча ломота... а до горла підбігає або підкочується якась істерійна кругленька куля, що через неї хочеться спазматично ридати й кричати... От і зараз: кажу вам це, а чую, як голову коле... Ні, ні! В моїй уяві грішний любовний акт відтепер асоціюється з самісіньким фізичним болем, а не з фізичною втіхою!..

193

— Ну, а якась інакша любов, платонічна, лицарська любов до Зої — вона ще зосталася?.. Адже був час, коли тим лицарським обожанням захоплена була ціла ваша істота...

— Ні, чисто все розвіялося без найменшого сліду, — прошепотів професор, заринаючи обличчям глибше в подушку і стидаючись глянути Володимирові в вічі. — Та чи й було колись у мене навправду лицарське кохання до Зої? Чи не одурював я себе?.. Адже ж, кажу, ані я її не знав, як людську душу, ані вона мене. Я напустив на себе ману, обвіяв себе чарівним туманом... я не звісно за що поставив свою вченицю на п’єдестал і заходивсь поклонятися їй... я сказав собі, що вона ідеал усього гарного й доброго на світі... так!.. А направду я навіть не поцікавився ніколи довідатися, хто вона, яка її душа, який її світогляд і що між нами є спільного!.. Тепер-от, мов ранішній туман на сонці, розвіявся мій любовний туман, і я, недомислюючись, питаю себе: «Як це сталося, що я напустив собі тую полуду на очі?» Та й то ще питання: чи правда, що я несвідомо помилявся? Бо, може, я лицемірно силувався сам себе одурити думкою про Зоїну ідеальність, а на споді душі моєї вже й тоді я знав, що Зоя не варта п’єдесталу?..

— Щодо мене, — проказав Володимир, — то я одразу зміркував, що наша «трапезундська вдовичка» — з «таких».

Професор лежав і мовчав. Володимир придивився до нього і побачив, що його очі знов заплющені, а губи конвульсивно кривляться. Потім професор повернувсь до Володимира спиною, затулив обличчя меншою подушкою, і з-попід подушки почулися придушені ридання.

— Покиньте мене, я хочу зостатися сам, — проказав професор нарешті, не повертаючись обличчям до Володимира.

Володимир вийшов.