Андрій Лаговський

Кримський Агатангел

Своїм давно вже надбаним звичаєм і інстинктом самоохорони професор не спинявся на якійсь одній роботі, а чергував теми своїх заняттів, щоб таким способом давати собі теж одпочинок. Ото скількись перших днів він був попра-цювався над математичними інтегралами та функціями; а як помітив, що ця праця перестала давати йому потіху й насолоду, то разом залишив свою математику та й узявся за італійське письменство епохи Відродження. Минуло ще скількись днів — він, щоб дати знов інакшу працю своєму мозкові, трохи повагався та й сів писати одну студію, яка вже давно його була цікавила: «Зріст українського національного почуття за царювання Олександра III». За тими радикально несхожими роботами, хоч здоров’я Лаговського й руйнувалося і він значно схуд і зблід, — та набирався потроху він забуття про свою сирітливість, бо — чи оті субтильні математичні тонкощі, чи гуманіст Валля, чи

очевидне загострішання української національної самосвідомості під ті саме часи, коли російська реакція найтяжче лютувала і найгірше силувалася здушити всякий не великоруський дух, — все то були інтереси не суб’єктивні його, не вузько особисті, а ширші, якими можна було зацікавити свій розум і затушковувати та й замазувати болючу душевну згадку про своє недавнє власне щастя, що тепер випурхнуло геть.

225

IV

Особливо остання праця була зацікавила й розважила Лаговського й навела його на низку ще інших ідей і настроїв — оті студії над українським громадянським життям архіреакційної епохи Олександра III. Всю свою увагу він нарешті зосередив на цьому, наче забувши, що лікарі рішуче йому забороняли нервуватися політикою. Математика, ота близесенька спеціальність професорова, навіть ніби кудись зникла од нього. Ані старий Ейлер з Грюфоном, ані котрийсь інший з математиків, на якусь часину вже й не зачіпали були його. Обгорнувши себе галицько-українськими часописами, де повно було дописей з України з Олександрового царювання, та часописами польськими і всякими російськими з тих часів та відповідними тодішніми книжками — писаннями публіцистичними, науково-історичними і літературними, Лаговський їх перечитував систематично, шукаючи провідної нитки, та робив собі потрібні виписки й зазначки.

Щодня те читання й писання все більш і більш захоплювало його. З цікавістю він виразно постерігав незаперечиме явище: чим темніша ніч, тим ясніші зорі. З одного боку, тягнуться люті, запеклі заходи російського правління знівелювати геть усіх, чисто всі підвладні нації, ба приголомшити навіть своїх великорусів, щоб вони нічого більш не бажали, як обрусіння інородців та торжества для національності великоруської над іншими. А з другого боку — що? — у відповідь проти насильного обрусіння помічається скристалізу-вання національного почуття й національної самосвідомості в тих самих інородців, що їхня інтелігенція, доки були не настали часи навмисної русифікації, вже ладна була навіть сама потроху русифікуватися. Інтелігенти українські, татарські й інші «інородчеські», які перед епохою Олександра III вже й були балакали в своїх сім’ях мовою російською, тепер на злість русифікаторам зачали балакати по-своєму, мовою свого народу. Спеціально ж на Вкраїні замість давнішніх аматорів-«українофілів» виробилися свідомі інтелігенти-ук-раїнці; ба й сама назва «українофіл» сталася за Олександро-вих часів образливою лайкою, що од неї порядна людина повинна й одхрещуватися.

А великоруси? Чи їм прищепило правління квасовий «патріотизм», або любов до казенного «отечества»? Де там!.. Лаговський з особливим натиском силувався в своїй розвідці ілюструвати от який факт: усе, що було в Великорусі най-поступовішого, аж зненавиділо такі ідеї, як «отечество» та «патріотизм», відколи ті ідеї накидалися казенним шляхом і йшли од реакційного правління.

Що таке «отечество»? — глузував Щедрін. Та й сам він й одповідав: «Отечество это есть известная территория, в которой мы, по снабжении себя надлежащими паспортами, имеем местожительство. Но территория нередко меняет свои очертания: до 1871 года Страсбург был французским отечеством, ныне же он сделался немецким отечеством. Благодаря этим изменяемостям многие, при упоминании об отечестве, только оттопыривают губы. И вот для того, чтобы мы не оттопыривали губы, но понимали этот предмет во всей ясности, нам предлагается начальство. Отличие его от отечества в том, что отечество называет нас просто детьми, начальство же нередко присоединяет к этому эпитет: «курицыны».

Професор з мимовільним усміхом виписав цю російську тираду до себе в свою українську статтю і, гортаючи Щедрі-на далі, витягав звідти ще інші потрібні йому матеріали.

Якого патріотизму бажають од нас? — іронізував Щедрін у другому місці. — А вже ж не інакше, як покірного, слухняного, не такого, що хоче самостійно міркувати: бо «чем меньше развит человек, тем более способен он быть патриотом. Так обратимся же к ним, к этим непочатым, неиспорченным (но припахивающим) русским силам, которые не знают ни превратных толкований, ни ватерклозетов, ни конституций, ничего занесенного к нам с гнилого Запада... Всякий вновь

родившийся человек есть уж патриот, а так как новорожденный не грубит, не возражает, а только портит пеленки, то надо думать, что выше этого патриотизма не может существовать». Коли державі грозитиме якась біда, війна, чи що, тоді начальство само подбає, щоб той патріотизм зробився силою активною, та й само накаже, в якій мірі треба того патріотизму виявити. «Патриотизм врожден — следовательно, он всегда налицо, следовательно, его можна вызвать на сцену во всякую минуту, когда в нем есть надобность. Все равно, как графин с водкой. Покуда нет в водке надобности, графин стоит в шкафу; как только есть надобность, графин ставится на стол, наливается рюмка или две, а затем водка опять препровождается в шкаф, а рюмки выполаскиваются и вытираются, чтобы не воняли. Вот краткий, но немудрый кодекс, которым руководятся теоретики народного обезличения».

Лаговський узяв виписав ще й оцей уступ та й далі знов шукав того, чого йому треба.

Чи повік доведеться терпіти знущання реакційного правління над людською волею? — питалися передові великоруси за казеннонаціоналістичних часів Олександра ІІІ-го. — Ні, не повік, — одповідав хоч би той самий Щедрін своїм убив-чоіронічним способом, бо «как ни запуганы умы, но потребность освободить душу от обязанности вникать в таинственный смысл начальственного выражения «курицын сын» настолько сильна, что способна изменить и самый взгляд на значение Угрюм-Бурчеева».

Але всякі такі пророкування не могли не викликати в думці Лаговського одну сумну свідомість: що й за його часів справа не стоїть інакше. «Адже ж і досі в нас хіба не те саме?!» — думав професор математик ніби якусь нову для себе думу.

І от що з ним сталося: од історії реакційних часів Олександра III він щодня все більше та й більше привертався думками до сучасності, про яку він за наукою вхитрювався досі якось ніби забувати або принаймні заплющувати на неї свої очі. І зневір’я брало його, як згадував він про те, що діється. Темрява... гніт... народові дихати не вільно... Та коли ж справді надійде в Росії революція?.. Чи швидко російські народи захотять скинути ярмо деспотизму?! Чи швидко?! Коли!!

І отак замість наукового студіювання раптом налітало на недужного Лаговського сильне бажання кинутися самому в життєву політичну боротьбу, закликати всіх до бою з гідрою бюрократичного деспотизму, піднімати народ до повстання, власноручно метати самому терористичні бомби, коли ніщо не поможе... Кулаки стискалися, зуби зціплялися з ненависті, нерви тремтіли...

Тільки ж то все були самісінькі поривання, мов безсиле тріпотіння крил у підбитої пташини, яка нікуди линути й не може. Лаговський сам знав гаразд, що нікуди дальш од бажань та мрій він, недужий і слабий, не піде. Та проте нерві} тремтіли; ненависть палала; він весь хворобливо хвилювався. Раз збудоражена нервова система не скоро заспокоювалася.

Сталося хворобливій людині те, що й повинно було статися. Лаговський зачав знов губити сон. Умлівання частішали. Організм чувся знеможеним. Знову зачиналася нервова прострація. І ото знов тоді над розумом і над громадянськими почуттями брало гору своє суб’єктивне горе, і серце стогнало: «Ти — сам»...

... А серпень одходив. Наближавсь академічний рік.

V

Вернувся з літнього одпуску із села слуга Лаговського Федір, його незмінний вірний «лічарда», як то кажуть стилем московських лубочних лицарських повістей. Приїхав він уранці саме після такої ночі, коли професорові не пощастило заснути ані на годину. У Федора був свій власний ключ од дверей, і він увійшов до хати, не дзвонячи в дзвоник. Лаговський лежав у постелі.

Федір аж злякавсь, як поглянув на свого схудлого, зблідлого, зчорнілого «панича», що сумно подивився на нього з ліжка та й ледве кліпнув очима на Федорове привітання.

А ще більше злякався Федір, коли був одійшов та й, знову ввійшовши в хату трохи пізніш, побачив, що його «панич» уже був підвівся, одягся, а тепер сидить за столом непритомний, схиливши голову та обличчя на стіл — і не дихає. Щоправда, попирскавши на нього водою, Федір легко одволодав його і привів до пам’яті. Але зараз-таки після того, не гаючи часу і нічого не кажучи Лаговському, Федір побіг до одного відомого московського доктора-професора, з яким Лаговський мав декотру знакомість, стріваючися з ним іноді на університетських професорських радах. Той професор медик був людина доволі легкодумна, з типу безжурних bonvivanfiB¹, з тих, що, мовляв, і самі собі в вічі наплюють, і рідного батька з кашею з’їдять. Та в усякім разі ставився він до Лаговського прихильненько; а медик був з нього справді гарний.