Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
Роніс змовк. Мовчали і його слухачі, схиливши голови. Вони сиділи коло вогнища на лісовій полянці. Варкан зовні зовсім спокійно продовжував вирізувати стрілу, наче це оповідання його не стосувалося. Лише зрідка він скоса поглядав на чужинців і знов схиляв голову, старанно працюючи ножем.
Дмитро Борисович жадібно слухав усе, що говорив Роніс, не забуваючи, проте, перекладати не менш зацікавленому Артемові. Цей невідомий стародавній світ остаточно відкривався перед очима археолога. Все це було таким важливим, таким цікавим! Кожна дрібничка, кожна деталь проливала яскраве світло на загадкові досі питання побуту й життя скіфського племені.
Мертві до того, застиглі
Не менш схвильований і збуджений був і Артем. Юнак не задумувався, як Дмитро Борисович, над археологічними проблемами. Зараз вони всі відступили для нього на другий план. Інші думки хвилювали його.
Насамперед — доля товаришів. Вони — під владою Дорбатая і Гартака; вірніше самого Дорбатая, бо Гартак сам по собі нічого не важив. Але Гартак бажав зробити Ліду своєю дружиною! Артем стиснув кулаки: про це огидно було навіть думати!.. Але не згадувати теж не можна було. Бо коли Гартак зацікавився Лідою, то Дорбатай не завдасть їй ніякої шкоди. Щодо Івана Семеновича… залишалося тільки повірити Ронісові, що Дорбатай побоюється помсти з боку Артема й Дмитра Борисовича. Більше реальних надій не було, Артем розумів це добре.
Тепер оця боротьба, про яку розповідав Роніс. Інакше й не могло бути: Варкан, хороший, чесний і прямодушний Варкан, мусив бути ватажком пригноблених мисливців і скотарів. Це личило йому, це викликало в Артема ще більше пошани до свого побратима. Роніс, виявляється, ватажок рабів, які готують повстання?.. Добре, цей чоловік здається Артемові теж дужим і стійким. Згадати хоча б його оповідання про золото, як Дорбатай катував його, і як Роніс, незважаючи на це, не здався!..
Шляхи вчених і цих двох ватажків зійшлися. Варкан правильно сказав. Сили треба об’єднати. Власне, які сили вчених? Просто дві людини, які хочуть визволити своїх товаришів?.. Ні! Це було б неправильно! Він, Артем, мусить зробити все, щоб допомогти повстанню пригноблених проти гнобителів. В цій боротьбі Артем не може залишитися осторонь. Він віддасть усе, що має, все, що може зробити, на користь повсталим. Справа тільки в тому, які саме плани у Варкана й Роніса. Симпатії Артема — з пригнобленими, з рабами й бідними, заляканими мисливцями та скотарями. Разом з ними він піде проти Дорбатая, проти віщунів, проти старшин, запалений загальною ненавистю, запалений бажанням допомогти справедливому ділу, знищити владу багатіїв і віщунів!.. Це єдиний шлях, який може обрати Артем. А що той шлях збігається з боротьбою за врятування товаришів, то це тільки краще!..
Тихо шелестіло листя на деревах, потріскувало гілля у вогнищі. Діана лежала біля Артема, поклавши голову на лапи й уважно зрідка поглядаючи на юнака. Час від часу вона нашорошувала вуха, прислухаючись до якогось звуку в лісі. Недалеко стояли прив’язані коні. Кілька скіфів у повстяних башликах дрімали біля них; товариші Варкана в усьому покладалися на нього.
Роніс рвучко підвів голову.
— Отже, що ви скажете на відповідь мені? — запитав він у Дмитра Борисовича. — Я розказав вам усе. Який шлях вибираєте ви?
Археолог подивився на нього незрозуміло:
— Як так — «який шлях» ми вибираємо? Перед нами лише один шлях — з вами, з пригнобленими, проти віщунів і багатіїв. Правда, Артеме? — повторив він юнакові свою відповідь.
Артем мовчки взяв руки Варкана й Роніса й міцно потиснув їх. Це була красномовна, хоча й мовчазна відповідь. Вперше молодий скіф не схилив знову голову, а дивився просто
— Перекладіть Варканові, Дмитре Борисовичу, що про все це йому не варт було й питати нас. Усе ясно. В мене є ще одне запитання до Варкана й Роніса. Ось воно. Я зрозумів, що в них є чимало спільників у становимщі. Це так?
— Так, — ствердив Варкан.
— Чому б їм, тим спільникам, не допомогти Івану Семеновичу й Ліді втекти від Дорбатая так само, як втекли ми з Дмитром Борисовичем? Адже, з’єднавшися, ми могли б тоді більше користі принести справі. Крім того, життю наших товаришів тоді не загрожувала б лиха воля Дорбатая…
Варкан вислухав переклад Дмитра Борисовича й запитливо глянув на Роніса. Грек рішуче похитав головою:
— Про це зараз і думати не можна, — відповів він. — Віщуни так охороняють ваших товаришів, що ніхто не міг би навіть наблизитися до намету, в якому вони перебувають. Звільнити ваших товаришів можна буде тільки під час загального повстання. Можна сподіватися, що тоді про них забудуть…
— Гаразд, я розумію це, — вигукнув нетерпляче Артем. — Але коли саме почнеться це повстання? Адже Роніс каже, що він давно вже готує його. Чому він відкладає? Хіба тепер, після вбивства Сколота, не слушний момент, щоб розкрити очі скіфам на підлу гру Дорбатая і знатних старшин?
Очі юнака палали, він весь горів бажанням прискорити справу, і Дмитро Борисович мусив перекладати лише головну думку, щоб прискорити розмову між Ронісом і Артемом.
— Є кілька причин тому, що повстання не можна піднімати зараз… — відповів Роніс.
— Які причини? — не вгавав Артем. — Адже Роніс сам сказав, що незадоволення і серед рабів, і серед мисливців та скотарів зростає весь час. Чого ж ще ждати?
— Отак говорили й ті запальні люди, що зняли передчасне повстання, — відповів похмуро Роніс. — Вони жорстоко заплатили за свою гарячковість. Нам треба поповнити запаси зброї — це перше. Поки що її замало. Старі дружинники та їхні слуги озброєні краще. Крім того, їх об’єднує страх перед повстанням рабів і бідноти… вони об’єднані, — повторив Роніс.
— Так що з того? — спалахнув Артем. — Хіба народ не може об’єднатися так само, ще міцніше? Все це залежить від вас обох, від ваших спільників. Треба все пояснити народові, відкрити йому очі на підлість Дорбатая, розказати, як саме віщуни вбили Сколота… озброїти народ, підняти його, запалити… тоді перемога забезпечена! — додав він захоплено.
Роніс з цікавістю глянув на нього:
— Все це правильно, — відповів він. — Але саме зараз не варт починати рішучих дій. Скіфи поки що перебувають під впливом Дорбатая. Віщун добре зіграв свою гру. Скіфи бояться богів і вважають, що саме боги покарали Сколота… Але незабаром стане не так…
— Коли саме?
— Це залежатиме від того, коли скіфи вирушать у жалобний похід. Це викликане смертю Сколота. Я не знаю, чи відомо вам, що такі уславлені скіфські вожді, як Сколот, мусять бути поховані в священній місцевості, де поховані й інші скіфські вожді. Та місцевість називається…
— Гери! — вигукнув Дмитро Борисович. Він забув про свою роль перекладача. Нові думки заполонили археолога. Звісно, про це він колись читав ще в Геродота, старогрецького історика: найвидатніших своїх вождів скіфи ховали в Герах, загадковій місцевості, про яку ніхто, крім самих скіфів, нічого не знає. Чи не про ці саме Гери згадував скіфський вождь Іданфірс, коли глузливо радив перському цареві Дарію: відшукати гробниці скіфських предків?..