Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
Дівчина лежала нерухомо. Плечі її вже не здригалися. Тільки зрідка чулось її глухе схлипування. Але рівне дихання свідчило про те, що сильне нервове збудження змінилося сном: дівчина надто стомилася.
Люлька давно погасла, вже й віз сунув з місця, чути було голоси скіфів, що поганяли коней, вже шелестіла під колесами суха трава, а Іван Семенович все ще сидів мовчки й дивився крізь отвір у повсті. Він бачив далеку жовту смугу лісу, за якою підносились круті кам’яні урвища. Як і завжди, верхньої частини урвищ не можна
Там, у лісі, під урвищем, десь ховаються товариші, Артем з Дмитром Борисовичем. Як там їхні справи? Як почуває себе Дмитро Борисович? За Артема Іван Семенович не турбувався, хлопець міг постояти за себе, він уже не раз довів це.
Чиїсь руки раптом обняли шию Івана Семеновича. Він здригнувся від несподіванки, хутко озирнувся: то була Ліда.
Її зеленуваті очі з благанням дивилися на геолога, вона ніяково всміхалася. Дівчина хотіла щось сказати й не насмілювалася.
— Коли це ви встигли прокинутись, що я й не помітив? — мовив Іван Семенович якнайлагідніше.
Хтозна, чи не надто суворо він нагримав на неї, коли вона плакала?..
— Іване Семеновичу, пробачте мені… я така дурна… не змогла подолати себе… Мені тепер так соромно, що я й не знаю…
— Та киньте ви про це. Минулось — і гаразд. Дивіться ось краще — де ви бачили таке красиве небо? Га? Які чудові хмарки, правда?
Дівчина пустотливо махнула рукою:
— І небо звичайне, сіре, і хмарок ніяких нема, між іншим. Сама сіра безнадійна ковдра. Де ви побачили хмарки?
— А й справді, нема. Я ж їх тільки що бачив… Навіть милувався ними.
— Та тут їх взагалі не буває, Іване Семеновичу!
— Можливо, можливо…
— Ви не згадуватимете про це, Іване Семеновичу?
— Про що? Про хмарки?
— Та ні! Ну, ви знаєте, про що…
— Коли ви зараз не облишите цих балачок, то згадуватиму щодня, і навіть по десять разів на день. І Артемові розкажу, ось що!
— Ой, не буду! Не буду!.. А це хто?
В отворі показалася жіноча голова. Рабиня принесла кисле молоко. Вона поставила череп’яний глек, озирнулася назад, глянула на всі боки.
— Що таке?
Рабиня дістала з-під одягу малесенький папірець. Подала його Ліді й жестом показала, щоб Ліда дала їй теж… для тих, хто, мовляв, перебуває там, далеко-далеко, в лісі, куди вона вказала пальцем. Потім вона тихо сіла на краю воза спиною до середини.
— Записка від Артема! — радісно вигукнула Ліда.
— Що ж він пише?
— «Чому давно немає відповіді? Турбуємось. Як справи з Гартаком? Роніс каже, що він одержав від Дорбатая дозвіл одружитися тепер-таки. Негайно відповідай — і докладно. Зокрема, на попередній лист, де
Ліда раптом спинилася і закашлялась.
— Ну, далі? — подивився на неї підозріло геолог.
— «…про деякі мої особисті справи». Все, Іване Семеновичу.
— Так таки й усе?
— Ну, є ще одна малесенька дрібничка, але вона…
Ліда густо зашарілася й схилила голову.
— Ну, якщо вона така малесенька, та дрібничка, то хай уже залишиться вам самій, — заспокоїв дівчину Іван Семенович. — Що ж, треба негайно відповідати, чи не так? Здається, там, у моїй записній книжці, ще лишилося кілька чистих сторінок?
— Звісно! Зараз, зараз я напишу йому про все! Де ж це олівець?..
Іван Семенович опустив голову, щоб Ліда не помітила його хитрої веселої посмішки, і уважно напихав тютюном люльку.
18. КЛЯТВА ВАРКАНА
Минали дні — одноманітні, схожі один на один. Великий похід скіфів повільно рухався до легендарних Гер, розтягнувшись більше як на кілометр. Ця повільність процесії дуже дратувала Артема, який, нетерпляче ждав вирішальних подій.
Варкан і Роніс заспокоювали його. Дмитро Борисович перекладав їхні слова:
— Ця повільність нам допомагає. Ваші товариші перебувають у безпеці. Сили Дорбатая й старшин потроху зменшуються, а наші сили, навпаки, весь час зростають. Все йде гаразд!
Роніс ще додав:
— Можу сказати, що нам навіть корисніше було б, якби подорож затяглася ще на деякий час. Нам значно легше було б тоді добитися справжньої перемоги… і бій був би коротший…
Артем здивовано глянув на нього.
— Так, так, — посміхнувся Роніс. — Пам’ятаєте, я казав вам, що вся ця подорож послабить сили Дорбатая й знатних старшин? Я мав на увазі ось що. Раніше старшини й їхні воїни трималися разом, вони були весь час зв’язані. Тепер, коли скіфські воїни втомилися, коли процесія так розтяглася, все змішалось. А наші сили, навпаки, зросли. Ми не марнуємо часу. Ми багато чого навчилися!..
Роніс стиснув кулак і стукнув ним по стовбуру:
— Цього разу старшинам не буде так легко! Ми добре пам’ятаємо пролиту ними кров наших пригноблених братів!
Варкан спокійно додав:
— Коли б Дорбатай та старшини знали щось про нашу діяльність, — вони не поводилися б так з бідними мисливцями. Адже останніми днями Дорбатай наче навмисне збуджує проти себе мисливців і скотарів. Разом із знатними старшинами він ставиться до них так само, як до своїх рабів. Отож частина мисливців і тікає до нас; а решта теж на нашому боці й допоможе нам під час повстання. Саме тому я й вирішив не приймати до нашого загону нікого з мисливців, починаючи з вчорашнього дня. В нас сили вистачить; краще хай вони залишаються там і готують інше…