Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
А всередині стовпа через дивну гру природи була їхня сталактитова печера! Як просто — і в той же час, як складно!
По відношенню до головного підземного простору сталактитова печера була мізерною. Але це не заважало їй бути велетенською в звичайному розумінні слова. І тепер вони простують у цій печері до того самого місця, з якого почалися їхні неймовірні пригоди… Коли б тільки не помилитись напрямком! Проте Артем не пам’ятає, щоб Іван Семенович з його пильним оком колись помилявся.
Але… але ось іще одна загадка, досі не розв’язана.
— Іване Семеновичу, — сказав неголосно Артем, — у мене є одне запитання.
— Яке саме? — не повертаючись, озвався геолог.
— Ота історія з газом. Звідки він узявся? Не з скіфського ж світу?..
— Я теж думаю, що не звідти.
— То як же пояснити все-таки, звідки?
— Поки ми не вивчили складу того газу, я, звичайно, не можу сказати напевне. Але думаю так: внаслідок якихось хімічних процесів, можливо, — органічних, у невеликій печерці, відокремленій від головної сталактитової і від велетенського підземного простору, утворився невідомий нам задушливий газ. Він створювався віками, не маючи виходу. Згадайте, які міцні кам’янисті породи навколо нас! Так от, газ той зберігався природою дуже довго — аж доки ми не звільнили його, пробивши отвір до його сховища. Газ вийшов звідти…
— І мало не задушив нас… — зауважив Дмитро Борисович.
— Так, це була неприємна історія, — погодився Іван Семенович, в той же час знов звіряючи напрям за компасом. — Але вона вже позаду.
— Якщо ми знову не опинимося в тому газі…
— Ай, які страшні побоювання! — засміявся геолог. — Закладаюся, що ми не знайдемо тепер і решток того газу!..
— Чому?
— Тому, що гази такого порядку дуже нестійкі і швидко розкладаються, змішавшися з звичайним свіжим повітрям.
— І тепер ми зможемо пройти до того, першого отвору? — запитав Артем.
— Безумовно! Не лише ми, а й ті, хто прийде слідом за нами.
Знов товариші йшли мовчки. Дмитро Борисович спіймав себе на думці, що всі їхні пригоди були неначе сном, настільки чудними й неймовірними здавалися вони тепер. Але цей важкий металевий шолом на його власній голові — це ж не сон? І сокира на довгому держаку в його руці — теж не сон, а цілком реальна річ!
І дивне примарне життя скіфського племені кочівників у підземній порожнечі — цілком реальне життя, яке він-таки, Дмитро Борисович, ще зможе вивчити, повернувшись знов до того скіфського світу. Неймовірно! Нечувано! Адже це відкриття, зроблене ним і його товаришами, створить цілий етап у розвитку археології!
У Дмитра Борисовича обертом ішла голова: перед ним відкривалися надзвичайні, казкові перспективи! Він не витримав:
— Іване Семеновичу, ви тільки подумайте! Адже ми тепер зможемо повернутися знову до скіфів. Ми повернемось до наших друзів…
Він раптом змовк. Перед його очима постало бліде обличчя мертвого Варкана.
— Друзів… — повторив Артем. — Так, друзів… крім нашого бідного Варкана, який залишився там убитий…
Артем
Раптом пролунав радісний вигук Івана Семеновича:
— Маєте! Ось воно, місце нашої зустрічі з газом!
Він не помилявся. Знайомі сталагміти, знайомий неширокий отвір у стіні… той самий отвір, з якого колись била міцна цівка невідомого сірого газу. Тепер з того отвору ніщо не витікало, він відкривав перед науковцями вільний прохід з сталактитової печери, темний, глибокий прохід…
Ось стоїть згасла карбідка Ліди. Все залишилося таким самим, як було тоді. Тільки газ зник. Мовби і не трапилось нічого.
Мовчки роздивлялися товариші навколо себе. Артем перевірив свою карбідку: пальне в ній кінчалося. Тому юнак запалив другу. Тепер можна було не заощаджувати світла.
Першим заговорив Іван Семенович.
— Що ж, товариші, мабуть, час рушати назад, додому? Як ви гадаєте? Здається, дальше вивчення можна й відкласти?..
Артем подивився на геолога і помітив іронічний вираз його примружених очей. Чому це він посміхається? Невже знов вигадав щось? Що саме?..
Він озирнувся навколо. Сталагміти, кам’яна стіна… отвір…
— Ні! — вихопилося в нього раптом. — Ні! Ще не все!
Дмитро Борисович незрозуміло подивився на нього. Здивувалася й Ліда: чого ще хоче невгамовний Артем? Тільки Іван Семенович спокійно дивився на юнака, наче цілком розумів його.
— Не все, товариші! — продовжував Артем. — А про найпершу мету нашої підземної розвідки забули? Про вказівки пергаменту забули? Про заповіт Проніса? Про те, що розповів нам Роніс?..
Іван Семенович розсміявся:
— Я-то не забув. А от Дмитро Борисович і Ліда забули. Та й наш Артем теж уже зовсім готовий був повертатися…
— Ні, ні, я просто той… ну, забув на хвилину… — доводив Артем. — Проте не в мені справа, Іване Семеновичу. Давайте вже перевіримо все до кінця! Адже для цього треба пройти через отвір, він мусить бути зовсім близько, Іване Семеновичу!
— Згода, товариші? — звернувся до решти геолог.
Проте не варт було питати. Артем був уже біля отвору.
— Пішли!..
Артем зник в отворі, присвічуючи собі карбідкою. Іван Семенович подивився йому вслід, похитав головою:
— От, запал який! Нічого не поробиш, доведеться і нам іти слідом за ним!
За отвором відкривався новий підземний хід. Артем був уже на кілька метрів попереду. Видно було, як він оглядав стіни. І ось пролунав його переможний, радісний голос:
— Бачите? Бачите? Так, як і сказано в заповіті Проніса!
Він показував на чіткий, вирізьблений в стіні малюнок.
Це була голова скіфа. Та сама п’ята голова, про яку говорилося в пергаменті, знайденому вченими в скіфській скриньці. Глибокими рисами на камені була зображена голова скіфа в шкіряному шоломі. Обличчя дивилося кудись убік.