Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Владко Владимир Николаевич

Широкі лапи, як гребінці, ніби намагалися розчесати ліс; ставши на ґрунт, вони виверталися, кожна у свій бік, глибоко розриваючи землю і вириваючи з неї рослини. Але такими були тільки передні лапи. Задні були значно менші, вони ледве виднілися з-під довгастого жирного тулуба, що закінчувався третьою парою довгих лап з гострими пазурами на кінцях. Потвора плазувала вниз, до ракети.

Стиснувши руками краї пульта, Микола Петрович стежив за страховищем. Здавалося, воно було завбільшки з два слони:

— Метрів із десять завдовжки, — прошепотів він.

Потвора

наближалась. Вона чогось шукала. Довгі вуса її невпинно ворушились, вигинаючись у повітрі. Доторкнувшись до якогось стовбура, вуса відкидалися вбік і знову щось шукали. Аж ось жахливе створіння змінило напрямок свого руху, його вуса потяглися до ракети. Ще мить — і потвора зникла з поля зору Миколи Петровича, зайшовши кудись праворуч за вікно.

Риндін швидко повернувся, щоб перевести важелі керування перископа, і побачив страховище знов. Але не встиг він цього зробити, як сильний поштовх відкинув його назад, у крісло. Раз у раз щось било по хвостовій частині корабля. Наче гігантський молот обрав собі ракетний корабель за ковадло.

І після кожного такого удару ніс ракети опускався нижче й нижче, як ніс корабля, що повільно поринає у воду.

Роздратована чимось потвора шалено била по ракеті лапами, намагаючись розтрощити її. Іншого пояснення не могло бути.

Ще кілька секунд — і Риндін опанував себе. Треба було щось робити, якось рятуватися. Але як?

Викинутий з крісла, чіпляючись за петлі, б’ючись об стіни й двері, майже падаючи від важких поштовхів, Микола Петрович добрався знову до пульта керування. Кілька швидких рухів, кілька поворотів рукоятками. Ввімкнуто струм, подано невеличкі порції прототротилу до бокових дюз. Ще мить — два вибухи один за одним струснули корабель. І відразу стало тихо. Риндін включив бокові перископи.

На екрані перископа стало видно, як далеко вже від ракети швидко плазувала вгору перелякана потвора. Одна з її задніх лап безсило тяглася по ґрунту, правий бік її гладкого тулуба почорнів. Вогонь і розпечений газ з дюз обпалили страховище й поранили його. Ще кілька секунд — і потвора зникла. Тільки поламані дерева та потолочена папороть вказували шлях, яким вона втекла.

Полегшено зітхнувши, Микола Петрович повернувся до пульта керування. І тільки тепер він помітив, що ракетний корабель змінив своє положення. Раніше його ніс був піднятий вгору, а хвіст опущений вниз. Тепер же, навпаки, хвіст був піднятий вгору, а ніс майже зарився в ґрунті. Потвора зрушила ракету з місця.

— Так, — пробубонів Микола Петрович, — цікаві новини для товаришів… чи сподобаються тільки вони їм?..

І він спинився: адже тими двома вибухами він викликав своїх товаришів назад. Два вибухи один за одним — це ж сигнал небезпеки. А коли вони, повертаючись назад, здибають роздратоване чудовисько?.. Проте з ними Борис Гуро, він зуміє захистити і Сокола, і Василя. Нічого, хай поспішають назад. Поки що Микола Петрович подивиться, чи не пошкодила потвора механізмів ракети.

Але Риндін не встиг нічого перевірити. Він почув, як відчинилися двері, почув важкі кроки в коридорі, що вів від

зовнішнього люка до кают. Мандрівники вже повернулися. Швидко відкриті внутрішні двері пропустили до каюти двох чоловіків у скафандрах. Крізь скляні вікна шоломів на Миколу Петровича дивилися стурбовані Гуро і Сокіл.

Гуро говорив — це було видно крізь вікна шолома. Він намагався щось спитати в академіка.

— Не запитуйте, Борисе, — з усмішкою сказав Микола Петрович. — Адже все одно я не чую вас. Ви мене чуєте, чи не так? Ну, звісно, чуєте. Ви ж маєте мікрофон на шоломі. Він передає вам усі звуки ззовні. Так ось: нічого страшного, крім того, що на ракету наскочила якась потвора. Вона намагалася розтрощити наш корабель. Ну, я не погодився на Це. Зробив два вибухи, прогнав налякане страховище. От і все. Навіть не збирався вас викликати. А де ж Василь? Чого він не йде?

Гуро і Сокіл переглянулись. Потім Гуро щось сказав.

Сокіл кивнув головою і почав скидати свій шолом. А Гуро, не гаючи часу, повернувся і вийшов, щільно зачинивши за собою двері.

— Що трапилось? — стурбувався Микола Петрович. — Де Василь?

Сокіл зняв шолом. З округлого вирізу скафандра з’явилася його голова з скуйовдженим волоссям. Він поправив окуляри, кашлянув, нервово потер руки.

— Годі мовчати, — розсердився Риндін. — Що трапилось?

— Миколо Петровичу, ми дуже поспішали, коли почули ваш сигнал, — почав непевно Сокіл. — Дуже швидко бігли вниз. Там, знаєте, скелі і всяке коріння під ногами переплітається… і слизько після дощу… і подекуди дуже стрімкі схили. Василь біг другим, за Борисом, переді мною. І раптом він упав — мабуть спіткнувся. Саме там був стрімкий спуск. І він покотився вниз… просто до ракети. Ми бачили, як він котився, перекинувся… а коли збігли вниз, то його ніде вже не було видно.

— Ну?

— Ми вирішили спочатку довідатись, що трапилося з вами. Адже ми чули ваші сигнали. А зараз Борис пішов шукати Василя. Він знайде, Миколо Петровичу! Не турбуйтеся — все буде гаразд. Просто, ми дуже поспішали. Можливо, Василь упав, забився, знепритомнів… От і я піду шукати на допомогу Гуро. Так ми й домовилися з Борисом, що я розповім вам — і піду…

Сокіл знов швиденько натяг шолом, загвинтив його і вийшов. Риндін не затримував: треба було негайно розшукати Василя. Якщо юнак при падінні розбив хоча б одне скло в шоломі, це могло скінчитися смертю після двадцятихвилинного перебування в повітрі Венери. Адже весь кисень з шолома виходитиме в атмосферу… Василь дихатиме вуглекислотою… асфіксія… задушення…

Старий академік сів у крісло. Він відчув неприємну слабість. Таке нагромадження небезпек вкрай його знервувало. Надалі доведеться бути дуже й дуже обережними. Але раніше треба розшукати юнака.

Сокіл, ледве відійшовши від ракети, почув вигуки Гуро:

— Василю! Де ти? Відгукнися!

Але все навкруги мовчало. Тільки й чути було тихий шелест гілля на деревах та настирливе дзижчання міріадів комах. І ця тиша непокоїла мандрівників.

— Василю! Відгукнися!.. — пролунав знову голос Гуро.