Аргонавти Всесвіту
Шрифт:
Ван Лун з дружньою лагідністю обійняв її плечі:
— Це зовсім нічого, Галю, нічого! Коли людина багато пережила, нерви трохи не витримують. Потім людина ледь-ледь відпочиває, все стає хороше, весело. Дуже цікавлюся: як ви потрапили сюди? Думав, думав, не можу зрозуміти. Розкажіть, прошу.
Спочатку вагаючись і сконфужено, потім дедалі вільніше й веселіше, — Галя коротко розповіла про свої пригоди після того, як вона впала з схилу міжгір’я. Ван Лун уважно слухав, похитуючи головою. Він поглядав то на дівчину, яка нічого не приховувала в
— Завжди людина робить сама собі трудніше. Загубили передавач — погано. Пішли в тунель — ще гірше. Чому не зачекали? Давно було б все добре. Тепер теж добре, нічого, — поспішив він додати, помітивши, що Галя знову засмутилася: звичайно, їй було і прикро, і соромно думати про те, скільки вона завдала тривоги товаришам.
— Товаришу Ван, я… — почала було Галя. Але Ван Лун не дав їй закінчити:
— Дуже розумію все. Ще розповідатимете Миколі Петровичу і Вадиму Сергійовичу. Мені вже не треба. А ваш передавач у мене, — вказав він собі за спину. — Зараз ще спробую сказати товаришам, що відшукав вас. Якщо вони почують, дадуть відповідь.
— Як? — здивувалася Галя. — Адже передавач астроплана пошкоджений.
— Так, пошкоджений, — погодився Ван Лун. — Говорити не можна, подавати короткі радіоімпульси можна. Микола Петрович обіцяв відповідати мені так. Він натискає на ключ — у мене сильно гуде. Ви теж почуєте. Спробуємо, як це виходить.
Він включив передавач і голосно, чітко промовив:
— Миколо Петровичу! Ми повертаємося. Галя тут, зі мною. Все гаразд. Прошу, підтвердить, що чуєте!
Обидва напружено вслухалися, чекаючи відповіді. Мовчання. Секунда минала за секундою. Відповіді не було. Галя подивилася на Ван Луна:
— Мабуть, не чують, товаришу Ван?
— Мабуть, — похмуро погодився Ван Лун. — Тоді нам треба мерщій іти туди. Не люблю, коли довго не знаю, що там. Ходімо, Галю. — І він швидко рушив до входу в тунель.
Дівчина слухняно пішла слідом за Ван Луном — і зразу ж таки скрикнула. Гострий біль наче ножем полоснув їй ногу.
— Що таке? — оглянувся Ван Лун.
— Не знаю… дуже болить нога… пече вогнем.
— Де? — Ван Лун був уже біля неї.
Галя вказала на ліве стегно.
— Може, ви вдарилися цим місцем?
— Ні… але дуже пече.
— А як же ви щойно йшли, викараскувалися вгору?
— Не знаю. Тоді не боліло. А зараз… ой!
Ван Лун задумався. Швидкими, впевненими рухами він промацав ногу Галі, перевірив, чи вільно вона згинається в суглобах. Дівчина з трудом стримувалася, щоб не застогнати, коли рука Ван Луна торкалася її стегна.
— Всередині нічого не болить, товаришу Ван, — сказала вона. — Це зверху… ну, нібито я обпекла ногу.
— Дивуюся, зауважу. А як же бути? Чи можете
— Я постараюся, — відповіла Галя. Вона зробила кілька кроків. — Так, можу. Боляче, коли тканина тре ногу. Але нічого, я йду.
Вони вже вийшли з печери, коли Ван Лун, який підтримував Галю, спитав у неї:
— Можливо, це той кліщ? Куди він укусив вас, прошу?
— От сюди, — вказала Галя на коліно.
— А болить де?
— Значно вище. І зовні.
— Хм… якщо кліщ був отруйний, чому отрута пішла вгору? Чому тільки вгору?
Вони йшли тунелем. Галя шкутильгала на ліву ногу; сильний пекучий біль не зникав, а часом навіть збільшувався. Ван Лун підтримував дівчину під руку. Тепер він змушений був відмовитися від своєї звичної швидкої і легкої ходи.
Галя з усіх сил намагалася стримуватись, не давати прориватися болісному стогонові. І все ж таки іноді вона, стискаючи зуби, глухо стогнала. Тоді Ван Лун міцніше підтримував її і лагідно говорив:
— Тримайтеся, тримайтеся, дівчино. Нам уже недалеко. А якщо стане зовсім погано, донесу вас. Гаразд?
— Ой, що ви, товаришу Ван! Цього ще не вистачало! Я стільки завдала вам клопоту, та ще нести! Ні, ні, я дійду сама!
Проте йти їй було дуже, дуже важко. Галя крокувала повільно і з напругою, кожен рух мов обпікав їй ногу. І кожен крок здавався їй нестерпною мукою. Але вона йшла і йшла вздовж безконечного підземного ходу.
А навколо блакитнуватим сяйвом світилися, спалахували і згасали дивні камінці в стінах — ще одна загадка таємничої природи невідомої планети, яка приносила мандрівникам нові й нові несподіванки.
Розділ дев’ятий,
який, нарешті, проливає світло на відкриття Галі Рижко в надрах Венери і пояснює читачам, що являє собою інфрарадій — невідомий хімічний елемент, який є потужним джерелом невичерпної енергії.
Все пливло і гойдалося перед стомленими очима Миколи Петровича Риндіна. Здається, він у астроплані, здається, біля нього Сокіл, який чомусь тривожно заглядає йому в очі. І Ван Лун… Проте — що робить заклопотаний Ван, навіщо тут лежать подушки з киснем?.. А ось і Галя тут! Значить, усе благополучно, вона повернулася. Але тоді знову питання: чому дівчина лежить у гамаку, чому вона має теж стривожений вигляд, як і решта?
— Заждіть, — слабким, непевним голосом промовив Риндін. — Що тут відбувається?
Він спробував підвести голову. Дуже трудно… Погляд його знову спинився на Галі Рижко. Дівчина слабко посміхалася.
— Галю, дівонька моя люба, — заговорив лагідно Риндін, — ви тут? Як прекрасно, адже ми так хвилювалися! Чудово!
Він знову заплющив очі. В усьому тілі відчувалася втома, така втома, яка буває хіба що після тяжкої хвороби.
— Все дуже-дуже добре, Миколо Петровичу, — заспокійливо заговорив Ван Лун. — Ми з Галею щойно повернулися. Зустрів її в одній печері, куди вона впала.