«Аристократ» із Вапнярки
Шрифт:
— Ляж, — наказала йому Мацеста Єлізарівна. — Ляж і не сміши людей. Ти помер.
Бубон покірно ліг, але, коли повернули за ріг Байкового цвинтаря, він знову зірвався й сів у труні серед квітів і живих вінків з срібними та золотими траурними стрічками. Карло Іванович забув, що мав сказати, почав читати на них написи: «Дорогому… Незабутньому… Рідному…». «Хто, цікаво, на вінки гроші збирав? — інтересувався Бубон. — Голова ж «бюро уваги» — я. Цікаво, чи всі здали гроші? А може, були й такі, що казали: «Вмирають і народжуються завжди невчасно. Тоді, коли грошей нема. Вмирали хоча б на другий
— Лежить, як налитий, — кивали на Бубона бабусі.
— Цікаво, скільки йому? — хтось запитав.
— Ще зовсім молодий, — промовила пишногруда молодиця. — Завтра виповнилося б п'ятдесят. Одного дня не дожив до ювілею.
— А-яй-яй, — хитали головами-квітами бабусі. — І треба ж так. Нещасний чоловік, хоча б після ювілею помер. Після доброї чарки. Не так жалко було б…
— Він не пив.
— А ви його знаєте?
— Аякже, — відповіла та ж пишногруда молодиця. — Це ж Карло Іванович Бубон, головбух із «Фіндіпошу». Гарна була людина. На кота ніколи не крикнув…
Бубону ще більше стало жаль себе, він не стримався і заплакав.
— Перестань. Он люди сміються, — прикрикнула Мацеста Єлізарівна. — Нюні розпустив. Усі вмирають. Не тільки ти один… Витри сльози, — Мацеста Єлізарівна вийняла хусточку. — Тільки не рукавом. Ось носовичок…
— Він же зовсім сухий, — раптом обурився Бубон. — Ти що, не плачеш за мною?
— Тепер уже це нічого не дасть…
— Хоч для людей. Чуєш, хоч про людське око. А то подумають, що ти моїй смерті рада. — Бубон поклав голову на щось тверде й незрозуміле. — Це несправедливо. Це жорстоко. Я на вас працював усе своє життя, як віл. Спини не розгинав, а ви… Куди ж ви мене несете? За місцем постійного проживання. Я хочу недалеко від дому. Щоб ви мені завжди носили свіжі квіти, а не клали вінок з металевих листочків з облізлою фарбою. І обов'язково поливайте. Хай їх поливає Муза. А Дем'ян воду носить. А ти, Мацесто, — Бубон уперше за своє життя назвав її так. Процесія на мить зупинилася. — А ти, Мацесто, — повторив Карло Іванович, — хоч одягни чорну хустку, не будь така жорстока, засвіти свічечку і присядь на могилці. Зроби вигляд, що тобі жалко мене…
До труни підійшов Сідалковський.
— Ідіть ви до біса, шановний! — вигукнув Бубон. — Ви мені при житті ще набридли. Дайте хоч померти спокійно…
— Не дам, Карле Івановичу, не дам. Укрийтесь моїм плащем, а то й справді замерзнете…
Сідалковський поклав на Карла Івановича двобортний японський плащ.
— Заберіть цей плащ собі, шановний, — Бубон відкинув плащ жестом тореадора. — Я вам його дарую. Хай він і вам вкоротить віку, як мені…
— Доброзичливим вас не назвеш, — докірливо похитав головою Сідалковський.
— Мені там без вашого плаща буде тепло.
— Карле Івановичу, вставайте. Ви весь тремтите…
— Звідси вороття нема, — відповів Бубон. — Смерть не жінка, гріхів не пробачає.
Сідалковський узяв його за плечі.
— Карле Івановичу, Карле Івановичу…
…Бубон здивовано розплющив очі. Сідалковський тихо запитав:
— Карле Івановичу,
— Ви знаєте, Сідалковський, — розім'яв ноги Бубон і опустив їх на долівку, — я тільки що помирав. Бачив свою смерть на такій відстані, шановний, як оце вас. Стояв на самій грані. Ви коли-небудь на грані стояли?.. Дивилися кістлявій в очі?
— На грані не стояв і в очі не дивився, — відповів Сідалковський.
— А мені доводилося. Двічі. Раз на фронті, вдруге ось тут. На дивані…
— За останніми статистичними даними люди найчастіше вмирають на диванах, — сказав Сідалковський. — Вам, Карле Івановичу, це тепер не загрожує. На дивані двічі не вмирають.
— Це гарна прикмета. Той, хто двічі вмирав, втретє не зможе, — засяяв Бубон, як новий барабан при гарному освітленні. — Я хотів сам померти. Вірите, шановний? Навіював собі. Смерть, кажуть, можна навіяти…
— То вам снилося, Карле Івановичу, то був сон.
Бубон почав розтирати ліву ногу.
— Весь лівий бік затерп. А ви кажете сон. Наче тіло відмерло. То не сон. То приходила смерть, шановний.
— Сон — та ж сама смерть, тільки в кредит, — мовив Сідалковський.
— Е-е, не кажіть. Різниця між сном і смертю є…
— Невелика, — Сідалковський підвівся і підійшов до вікна. У вітрині магазину, немов у нічному дзеркалі, яскраво горіли літери фіндіпошівського гасла. Тільки навпаки. — Різниця між сном і смертю має ту перевагу, що інколи під час відпочинку залишає вам право на ілюзії. Смерть цього права не дає. Вона не така щедра.
— А як ви свою смерть уявляєте, Сідалковський? — запитав Карло Іванович.
— Взагалі я про смерть ще не думав. Але якщо помру, то хотів би, щоб на моєму похороні були прекрасні дівчата і наймиліші вдови Кобилятина-Турбінного. Щоб вони несли вінки й квіти і всі до однієї плакали. Щоб це був такий, Карле Івановичу, похорон, на якому б навіть ощасливлені моєю смертю чоловіки заздрили мені і ридали разом зі своїми жінками.
— Гарно, — не стримався Бубон. — На такому похороні мені теж хотілося б побувати. Нема тепер гарних похоронів. Все засушили. Колись похорон, шановний, святом був, — Карло Іванович встав, узяв себе руками за ліву ногу і почав її переставляти по паркету, як колоду.
— Затерпла? — запитав Сідалковський.
— Просто задубіла, шановний. Спасу нема, — Бубон скривився. — Кисню не вистачає. Рухатися більше треба.
— Півгодини тому телефонувала Мацеста Єлізарівна, — Сідалковський присів на диван і дивився на Бубона, який йому в ці хвилини нагадував ходячу літеру «я». — Питала, чи ви є. Цікавилася, чи це правда, що ми вас послали стежити за Євою. Я їй все роз'яснив. Визнав безглуздість нашої ідеї і запевнив, що завтра за Євою піду я.
— Не ходіть! — порадив Бубон.
— Чому? — здивувався Сідалковський.
— Страшенно гарна, шановний, — зітхнув Карло Іванович. — Ви закохаєтесь у неї, Сідалковський.
— Ви мене заінтригували, Карле Івановичу. Ви знаєте, я ще в житті нікого не кохав.
— Без Єви ви не зможете жити!
— Ви певні?
— Повірте мені. Я таких жінок знаю. Такі не для сім'ї створені. Нещасний Адам, — Бубон важко зітхнув. — Такі гарні жінки не для сімейного життя. Повірте мені, шановний…