Шрифт:
«… Дорога Маріє! Ви ще запитали, чи не здається мені, що кінець світу — Судний день — уже прийшов до нас, що він заполонив усю землю, а ми — просто дійові особи в останньому дні нашої планети? Адже та інтенсивність, з якою люди удосконалюють знаряддя самознищення, — якраз і свідчить про завершальний етап Армагедону.
Глибокошановна Маріє! Правду кажучи, немає у мене чіткої відповіді на Ваше глибоке, сповнене справжньої тривоги запитання.
Все залежить від нас:
Я думаю, що XX століття було найбільш брутальним століттям за всю історію людства. Більш брутальним, ніж епоха Чінгісхана, ніж часи Ганібала.
Немає іншого визначення XX століттю, крім одного: „Найбільш брутальне століття за всю історію людства“.
XXI століття тільки почалося, і це століття — арена протистояння двох сил: фанатизму і толерантності.
…Однак сили, які ми повинні зрозуміти, пізнати і приборкати, — це сили Зла, які є в нас самих, сили Зла, що гніздяться в серці людини, і від сплеску цих сил ніхто не застрахований.
Арена боротьби між Добром і Злом — наші серця.
Добро ніколи не буде посилатися на Зло, утверджуючи свою правоту. А ось Зло, намагаючись виправдати себе, обов’язково зішлеться на те чи інше Добро, яке буде наслідком нібито тимчасово заподіяного Зла. На жаль, і Вашому, і моєму народам ця позиція Зла відома на моторошному особистому досвіді, коли в ім’я вселенського Добра творилося страхітливе Зло…
І все ж я вірю, що Добро в людині — непереможне.
В цьому і спасіння.
Цікаве Ваше питання про історичні образи окремих народів чи окремої людини: наскільки можливе подолання, прощення таких образ посередництвом мистецтва?
Я думаю, що це — цілком можливо, але до певної міри. Наша спроможність прощати аж ніяк не безмежна. Але я завжди проводжу чітку грань між „пробачити“ і „забути“. „Пробачити“ — це одне, але „забути“ — це зовсім інше.
„Пробачити“ — ми повинні, а ось „забути“ — нам категорично ЗАБОРОНЕНО. Якщо забудемо, то втратимо і наше минуле, і нашу особистісну самоідентифікацію.
…Але треба спрямувати наш погляд у майбутнє.
Спробувати побачити наше „Завтра“.
Спробувати зрозуміти, чи зможуть біди і жалі, пережиті „Вчора“, забезпечити нам краще взаєморозуміння в наступаючому „Завтра“, щоб не повертатися до того, що робили ми в минулому. У це я вірю.
Вірю, що історичні образи — чи то цілих народів, чи то окремо взятої людини — завжди були і будуть темою для літератури.
Але чи загоює література образи?
З цього приводу існують різні думки,
Із листа Амоса Оза до Марії Матіос, 1 серпня 2011 року
1
— Ну, і що він нам доброго зробив, що так нагло перестав жити?!
Петро — двома долонями одночасно (як це люблять робити жінки) — ляснув себе по стегнах і тут-таки важко обіперся кулаками на застелений грубим лляним рушником дерев’яний стіл посеред кімнати. Неголений, він скидався на крука, нишпорячи поглядом то по обличчях двох інших братів, що понуро стояли обіч нього, то зачіпаючись очима за зяючу пустотою неглибоку нішу в стіні — акурат на місці образу Божої Матері.
Потьмяніла ікона незвично великих як для житлової кімнати розмірів сиротливо валялася на ліжку із залізними бильцями, окремо від скла й дерев’яної рами.
— Ну, де? Де він їх тримав? — Петро, закачавши рукава до ліктів, тепер уже шарив у проймі зяючої дірки в стіні, чорнява якої контрастувала з невицвілим вапном на місці, де ще кілька хвилин перед цим висіла Матір Божа, а далі байдуже опустився на лавку і мовчки показав братам сідати напроти нього.
Середульший Сильвестр і наймолодший Орест сиділи, підперши руками голови, і незмигно дивилися в чорне око дірки в стіні.
— Брате… — почав Орест.
— Що «брате», що «брате»?! — скипів Петро. — Ви розумієте чи не розумієте? Нема! Нема! А було! Сам бачив!
— Знаємо, — навіщось підтвердив Сильвестр, чим ще більше розлютив найстаршого брата.
— Хоч би ти вже сидів маком! Я ж тобі казав! А ти мене слухав? Хто тут байдики бив? Я чи ти? Чи, може, Орест волочився за малолітками, замість того, щоби пильнувати старого? Чи то лише мені треба?
Петро тарабанив пальцями по столу.
Сильвестр із Орестом мовчали, понуро опустивши долі голови.
— Петре… — висока худа жінка безшелесно зайшла в кімнату. — Гробар прислав свого хлопця… питає, де копати яму. Каже, на фамільному місці місця вже нема. Гробар просив Грищука уступити метр землі коло своїх батьків, але той не хоче. Каже, ворогували за життя і по смерті миритися не будуть. Гробар каже, що викопає яму під грушею коло паркану. Якось-то буде недобре, Петре. Може, би ти сам переговорив із Грищуком? Заплатив би? Може, би й уступив той метр коло своєї фамілії? Бо й так бесід багато. А то ж уже нема коли говорити. Не до говоріння. Та й від людей буде устидно, коли поховаємо, як якогось самоубійника, коло паркану.