Арсен
Шрифт:
Я дуже зрадів такій пропозиції.
А ще я вагався — чи розповісти Айрес про свою вчорашню «зустріч» із привидом? І все ж наважився. Розповів.
— Ось бачиш, — сказала Айрес. — А ти не вірив!
— Я й далі не вірю, — відповів я. — Треба все довести з наукового погляду!
— Який ще «науковий погляд»? — обурилася Айрес. — Тато каже, що скоро через увесь цей прагматизм на землі не буде існувати жодної легенди! Нехай собі ходить тут цей привид! Кому мін заважає? Навпаки! Це ж круто: мати свою примару в селі! Чому вони мають бути
Я не міг із цим не погодитися.
Звісно, таємничі історії мають право на існування. Але все ж я запевнив Айрес, що мушу хоча б дізнатися, через що в нашому селі з’явився цей привид, чого він хоче.
— Розумієш, — сказав я, — привиди просто так не з'являються! Я колись читав про це: привиди — це душі померлих, які через обставини проминулого життя не мають спокою на небі. А якщо вже та Біла Дама — з нашого роду, то я просто зобов'язаний дізнатися, навіщо вона тут з'являється, чого хоче…
Айрес знизала плечима, але погодилася.
— До речі, — сказала вона, — ми майже дійшли до броду. А за ним, на тому березі, досі лежать руїни колишнього помешкання вашої родини. Хочеш подивитися?
Звісно, я хотів! Тим паче, що ми саме дійшли до того місця, де я бачив ті нічні вогники.
— Не боїшся? — запитала Айрес.
— Чого це я маю боятися?!
— Тоді — ходімо! — скомандувала вона.
І ми перейшли тоненький перешийок ріки босоніж. Вода тут була тепла, як молоко. Під ногами світилися порослі мохом круглі камінці.
Ми заглибилися в ліс. Я уважно розглядав землю — чи не побачу якихось слідів. І таки щось побачив! Нахилився й помітив на траві та землі застиглі краплі воску!
— Ну, що ти там копирсаєшся? — гукнула Айрес, яка йшла попереду.
Я обережно поклав шматочки воску до носовичка.
Показав дівчині:
— Бачиш?
— Що це?
— Віск! Тобто ті вогні, які я бачив, — звичайні свічки, які продаються в кожній крамниці!
— Ну то й що? — здивувалася Айрес.
— А те, що ті привиди, певно, купують свічки в нашому «сільпо»! — посміхнувся я, радіючи своєму відкриттю.
— Справді, віск… — розгублено підтвердила Айрес, розглядаючи застиглі краплі.
Я заховав знахідку в кишеню.
Що б тепер зробив Шерлок Холмс? Він би порівняв ці застиглі краплі воску з тими свічками, які продаються в магазині. А ще краще — зі свічками, які є в господарстві кожної хати! Але… ох, скільки ж хат мені доведеться обійти! Хоча у мене є одна «підказка» — віск був червоного кольору. А червоні свічки — то вже хоч якась відмінність від інших! Поки я гтак міркував, ми дійшли до великої галявини.
— Прийшли… — сказала Айрес. — Ось тут був маєток Макара.
Я оглядівся.
Дивне було відчуття, скажу я вам…
Ми стояли посеред нерівної, ніби виораної божевільним плугатарем галявини, порослої високою травою. По всьому периметру валялися
Айрес посміхнулася до мене й мовила:
— Ось ти і вдома…
Продовження і невтішне закінчення
історії про Арсена
— Ось ти і вдома… — сказав Ярема, заводячи майже непритомну Нійолє до хати батьків. — Тут тебе ніхто не образить. А всі разом ми дочекаємося Арсена!
…Як ви вже здогадалися, настав вечір — і ми з Нійолє знову повели діда до веранди, щоб послухати продовження історії. Перед тим ми переказали дідові те, що вдень почули від бабусі Ліди. Як Арсен повернувся на хутір на автомобілі з молодою білявою дружиною. Як його забрали до війська. І як Ярема запросив жінку до батьківського хутора.
І дід продовжив історію так.
Макар і Марія зраділи поверненню Нійолє.
Тим паче, що настали такі небезпечні, тривожні часи — війна. Потім — революція. І знову війна, громадянська. Цілих шість років про Арсена не було ані чутки! Марія і Нійолє щодня ходили до церкви, ставили свічки за його здоров’я. А чоловіки, Макар і Ярема, пошепки говорили про те, що, мабуть, уже немає бідного Арсена на світі.
Усе тяжчим ставало життя на хуторі. Прийшли нові часи, нова влада, яка хотіла знищити всіх панів, а разом із ними й заможних селян. Тому довелося Макару віддати до комуни корів і коней. Лишилися на подвір’ї самі кури, та й тих поволі викрадали то лисиці, то тхорі, а то й люди.
Занедбалась і велика хата. Вже не було у Макара сил, щоб побудувати нову. Часто на подвір’я навідувалося сільське начальство — забирало все, що бачило.
Від туги за сином тяжко захворіла Марія. Цілу зиму пролежала вона в ліжку а коли настала весна, зібрала коло себе всю родину і сказала таке:
— Певно, настав мені час залишити вас. І тому послухайте моєї поради. Не хотіла я говорити про сумне, але скажу. Мабуть, Макаре, не дочекаємося ми нашого дорогого синочка. Певно, загинув він на війні. І скоро я зустрінуся з ним на небі. Переповім, як вам тут живеться. А щоб жилося вам добре, треба зробити так… Нехай Ярема одружиться з Нійолє. І родину збережете, і дівчинку нашу врятуєте від лиха, бо чужа вона тут. Пропаде…
Очі Нійолє налилися гіркими сльозами. Був у розпачі і Ярема. Але не стали вони заперечувати матері, а слухали далі.
— А потім раджу я вам, мої рідні, тікати з цих місць. Добре нам тут жилося, але відчуваю, що вже так, як було, не буде…
— Не хвилюйся, люба, — намагався заспокоїти дружину Макар. — Якось буде. І куди ж нам тікати з рідних місць?
Марія прошепотіла:
— Їдьте в інші краї… Кажуть люди, що на тому кінці світу життя краще…
Сумно посміхнувся Макар: