Аукціон
Шрифт:
— Це не моя тема, — відповів Степанов. — Я разів два потрапляв у халепу з вашим братом: хвалив одного, а він, як з’ясувалося, був шахраєм і банкротом; другого лаяв, а той виявився фінансовим генієм, розкрутив чудовий бізнес, от редактор і сварив мене за це. Краще поговоріть з кимось із наших журналістів, які спеціалізуються на зовнішній торгівлі.
— Потрібне ім’я, — ще тихше сказав Розен. — Розумієте, для бізнесу потрібне ім’я. Це не жарт. Це практика життя. Тоді мені допоможуть і в Зовнішньоторговельному банку, і в усіх об’єднаннях, правда, Пашо?
— Ви не можете скаржитись
— Ні, звичайно, але ми маємо намір розширити діло! Без підтримки Москви я не потягну! Якщо нам дадуть розстрочку, ви прекрасно це знаєте, Пашо, — він обернувся до співдиректора, — ми йдемо семимильними кроками! Та коли вимагатимуть негайних платежів, я пущу сім’ю з торбами…
Офіціант приніс їжу.
Розен попросив у Степанова сигарету, вкрадливо пояснив:
— Це я так борюся з курінням. Навіть кишені піджака позашивав, щоб не носити сигарет. Але перебороти себе не можу, тож і ставлю себе в ганебне становище, випрошуючи сигарети. В пору моєї молодості це називалося «стріляю». Цей вираз лишився?
— Лишився. Стріляйте на здоров’я, — сказав Степанов. — Лікарі брешуть: не сигарета страшна, а стрес…
— Але в мене була операція на серці.
— У всіх були операції на серці. У кого з ножем, у кого без ножа…
— Без ножа все-таки краще.
— Хто знає, — зітхнув Степанов.
Розен з’їв дві ложки супу, відставив тарілку; відпив пива, одсунув фужер; склавши руки, наче ксьондз на проповіді, він хруснув пальцями й благально глянув на Пашу. Той зосереджено їв солянку; лобастий, подумав Степанов, гарно дивиться хлопець, усе добряче тямить, і в куточках рота усмішка з’являється саме тоді, коли треба; є люди-локатори, а є люди-стіни, зовсім непробивні; цей локатор.
Степанов зиркнув на мовчазного Розена — далеко йому до Ціцерона — і спитав:
— Ви чомусь зв’язуєте своє бажання взяти участь у тому ділі, яке роблять мої друзі на Заході, з проханням допомогти вам тут у вашому бізнесі?
Обличчя Розена лишилося незворушним, тільки маленькі долоньки стрімко злетіли над головою.
— Ах, при чому тут моє почуття вдячності й бізнес?! Я сказав Паші, що хочу взяти участь у поверненні до Росії викраденого гітлерівцями зразу ж, як тільки прочитав про це! Ніякого зв’язку з бізнесом, просто треба вміти віддавати борги!
Паша всміхнувся.
— Є зв’язок, Йосифе Львовичу, не гнівіть бога, є.
— Дякую, — сказав Степанов. — Оце вже серйозна розмова. Якщо не заперечуєте, поїдемо до мене після обіду, подзвонимо в Цюріх, Ростопчину, він фінансова пружина цього діла, без нього навряд чи вийшло б щось, домовитесь про зустріч… Можете полетіти звідси додому через Цюріх?
— Звичайно, — відповів Розен. — Післязавтра — п’ятниця. Банки ще відкриті. Мені буде дуже цікаво познайомитися з містером Ростопчиним. Не скажу, що в мене є зайві гроші, але я готовий витратитись — не з прибутків компанії, а віддати свої кревні, — бо відчуваю душевну потребу бути разом з вами і вашими друзями, містер Степанов.
Цюріх дали досить швидко, тому що Степанов подзвонив старшій на міжнародну станцію і пояснив, у чому справа; Ростопчин
— У нас неприємності, — уточнив Ростопчин. — У тебе, у мене, у нас. Ти повинен прилетіти до мене в Цюріх завтра ж!
— Що сталося?
— Мені дуже шкода пана Золле. Він у жахливому стані, але не каже толком, що скоїлося. Здається, скрутно з грошима. Я просив його сюди приїхати, він не хоче, запропонував йому прилетіти в Лондон, восьмого, до нас з тобою, він погодився… Але найжахливіше те, що Ліфар післязавтра вирішує долю листів Пушкіна і віршів Лермонтова. Я не впевнений, що він зробить це правильно. Потрібна твоя допомога, тому, будь ласка, сідай у перший же літак…
— Стривай, Євгенію. В мене немає паспорта, візи… Я не одержу її зразу… Треба почекати, це нереально… Тим паче, що я добився дозволу летіти в Лондон, перелопачувати пізно…
— Перелопачувати? — Ростопчин зітхнув. — У роки мого дитинства цього слова я не чув.
— Подобається?
— Дуже.
— Я радий. Доведеться тобі поїхати до Ліфаря самому, Євгенію. Чи з паном Розеном…
— Хто це?
— Такий буржуй, як і ти. Тільки з шахтарів, не аристократ. Я передаю йому трубку, потім ми з тобою закінчимо розмову, гаразд?
— Ох, як це все жахливо! — зітхнув князь. — Візи, паспорти, кордони… Як звуть цього пана?
— Йосиф Львович.
Степанов дав Розену трубку, той відкашлявся, наче учень біля дошки, й сказав:
— Здрастуйте, ваша ясновельможність, це Йосиф Львович… Мені дуже приємно поговорити з вами! Я заочно ознайомився з вашою діяльністю, і вона мені здається благородною… От…
«Довго, видно, готував фразу, — подумав Степанов, — весь той час, поки ми їхали, не інакше. Такий торговець нам не завадить, у нього очі крижані, якщо вже вирішив, не відступить».
— Я не скажу, що в мене баків кури не клюють, — тим часом вів далі Розен, — але я згоден внести тисяч дві для початку. Містер Степанов розповів мені про аукціон у Лондоні… Я не можу там бути, але полечу в Нью-Йорк через Цюріх, одразу ж подзвоню вам…
Паша подивився на Степанова; обличчя його було, як у хлопчика, — неприховано радісним; він підвів великий палець, накрив його долонею, а потім «посипав сіллю», саме так у дитинстві ми виражали найвищу радість, згадав Степанов; Паші, мабуть, років тридцять, він ближчий до моєї дочки Бембі, ніж до мене, дивна проблема — потяг поколінь, вододіл пам’яті, кажуть, під старість чітко пригадуєш усе, що було в дитинстві, все повертається на круги своя; жаль тільки, що круг — останній…»
Запис телефонної розмови Степанова й Розена з Ростопчиним було переслано представництвом у Цюріху («Юридична контора Менсона і Доу») до Гамбурга, Фолу, тієї ж ночі; але його там уже не було, вилетів у Лондон; вранці послали наздогін шифрограмою з поміткою «терміново».
О десятій годині Фол прочитав телеграму, попросив надіслати запит на Розена, «який перебував у даний момент у Москві, але базувався на Панамі, якийсь бізнес, деталі невідомі», й подався на Нью-Бонд стріт, 34, у фірму «Сотбі», куди вже привезли картини Врубеля.