Аурентина
Шрифт:
Користуючись короткими годинами високого сонця, Куніцин під прозорим куполом бази натхненно ліпив реконструкцію. А втім, про натхнення Олексія Сидоровича знав лише він сам. Гладке, як у манекена, жовтувато-сіре безгубе обличчя здавалося зовсім нерухомим: темні контактні лінзи в очних заглибинах робили його сліпим. Вузька спина Куніцина горбилась над столом через незручну позу; пальці на незграбних довгих руках спритно щипали пластилін. На що вже гарна була Віола, яка несподівано з брязкотом скинула скафандр у гермотамбурі, — оливкові щоки розпашілися від бігу, очі сяють, — та Олексій Сидорович навіть голови не повернув.
— Ви знаєте, щойно одна
— Самовпевненість гарної жінки, — з якимось механічним скреготом сказав Куніцин, граціозно відгинаючи кінці пелюсток. — Навіть універсальні химери й ті залицяються до вас…
Віола гнівно стріпнула розсипаним волоссям:
— Здається, Рагнар каже правду…
— Так, це з ним вряди-годи буває.
— Він каже, що всі його культури в чашках Петрі скисають, коли ви заходите в лабораторію.
Ксенопалеонтолог лише ручиськом махнув і встав, як завжди зачепившись ногою за приварену гвинтову ніжку крісла. Реконструкція була готова: чи то квітка, вкрита лускою, чи то морська зірка лежала, обтікаючи червоними пелюстками куполок-підставку. Віола здивувалася, поглядаючи то на скульптуру, то на її автора, який похмуро мив руки під краном:
— Невже він такий на вигляд, наш бідолашний звір?
— Через мільйон років ви, напевно, теж будете виглядати трохи гірше, ніж зараз.
— Ні, справді, шеф, ви на диво галантні, — розсміялася дівчина, тонким пальцем обводячи веретеноподібні пелюстки. І раптом зняла реконструкцію з підставки:
— Ви не заперечуєте?
Почувши ствердне хрюкання, вона обережно наблизила краї пелюсток і зігнула їх кінці всередину. Пелюстки з’єднались ідеально, і “квітка” перетворилася в кулястий плід.
— Атож, — мляво посміхнувся Куніцин, прихилившись до ввігнутої стіни, і засунув руки до кишень. — Не така ви й нездара, як мені видалося спершу. Я, грішним ділом, подумав, коли ще креслив схему, що це справжнісінька розгортка поверхні кулі.
Він відштовхнувся від стіни і, звичайно ж, налетів на стіл.
— Оця броньова луска вкриває пелюстку лише ззовні. Зісподу, очевидно, були органи харчування, руху… Повзав собі спокійно, поки не виникала небезпека. А ледь що — згортався, і спробуй його вкуси. — Куніцин забрав реконструкцію, розгорнув і посадив на підставку. — Цікаво б знайти того, хто міг би його злякати.
— Мені чомусь здається, що живих ворогів у нього не було, — раптом упевнено і серйозно сказала Віола. — Вся Химера продірявлена кратерами, як сир. Коли всі вулкани працювали, кулькам тільки й лишалося, що котитися.
Безброва, безгуба маска повільно зморщила ніс, підняла куточки рота: Олексій Сидорович радів.
— Ні, без сумніву, спілкування зі мною іде вам на користь, Віоло Вахтангівно! Можливо, все так і було. Адже і нашого звіра колись залило лавою… — Куточки ротової щілини одразу обвисли, немов Куніцину завдавало великих труднощів рухати маскою. — Ідіть до вашої Наілі, а я поки на честь наших відкриттів приготую лукуллівський обід. [5]
5
Лукуллівським особливо пишне і вишукане частування називають на честь римського патриція Лукулла, який прославив своє ім’я розкішними бенкетами.
Посоромившись спитати, що таке “лукуллівський”, Віола зачинилася в гермотамбурі і почала надягати скафандр. Дивовижна поведінка Куніцина, якого прозвали на базі “людиною-невидимкою”, дуже дратувала її в перші дні. Тоді й без того нила душа від розпорядження Координатора Експедиції
Між тим Прямий Контакт з кожним місяцем здавався все менш ймовірним. Віолі уявлялося, що саме вона могла б зрушити справу з мертвої точки, вона доймала Куніцина своїми проектами. А шеф групи лише глузував та підсміювався — весь якийсь ходульний, стертим обличчям і шарнірними рухами схожий на робота із старовинних фантастичних фільмів. Вона полагіднішала до шефа лише тоді, як почула від усезнаючої Наілі Іїїекірової, що Куніцин побував мало не в двадцятьох зоряних системах; йому кілька разів пересаджували штучну шкіру на обличчя і тіло…
Двоопуклим блискучим диском лежала основна база, розділена на сектори лабораторій, у величезній тіні крейсера “Перун”. Базальтове плато нагрілося, як підошва праски, але вже закипали хмари по той бік кільця облямованих безлісих гір, сизою піною захльостували перевали, обіцяючи згодом залити розжарене небо. Високо, мало не до зеніту, громадилися хмари за спиною ближнього вулкана, кряжистого, мов старий пеньок з вузлуватим корінням. Свинцевий розкошланий фон надавав дикої яскравості червоно-коричневій шкірі гір. У розгалуженні “коріння” — давніх лавових річищ — зухвалим білим грибом сиділа база загону копачів. Туди й проліг шлях Віоли; спочатку вистрибом по примхливих східцях, прорізаних дощами в обриві, а потім — обережно вгору по нестійких брилах осипу.
На гребені вигулькнула і замахала рукою фігура в скафандрі захисного кольору — кольору одягу всіх “кротів”, цього разу й Віоли. Шоломофон задзвенів пронизливим голосом Наілі:
— Це ти, сестричко? — Всіх, окрім Олексія Сидоровича, Наіля називала братиками і сестричками. — Ми тут таке знайшли!
У горбкуватому лавовому панцирі плазмова машина прогризла безліч глибоких ровів і стояла над щойно викопаною траншеєю, розчепірившись, немов краб. Тепер у рові греблися сіро-зелені “кроти”, акуратно зчищали вібраторами породу з дна, схожого на темно-багряну бруківку, що стала дибки. То була броньова луска — все, що залишилося від дивовижної “квітки”, яка мільйон років тому не встигла згорнути пелюстки й уникнути липкого вогню. Віолі допомогли спускатися в рів. Наіля, котра навіть у скафандрі була маленька й метушлива, ривком вивернула луски, позначені крейдою — великі й важкі, немов надгробки. Під ними лишився глибокий рельєфний відбиток у породі, — очевидно, лава спалила цю невеличку істоту, але скам’яніла, не заповнивши порожнечі. За формою і розміром — справжня хлібина, але з тригранним хвостом, що проходив у вигляді валика через усе черевце, і чимось на зразок бокових плавників з пазурами. Там, до в тварини мала бути голова, порода була мовби просвердлена віночком круглих отворів…
— Універсальна химера, — страшно прошепотіла Наіля.
Її виправив один з копачів:
— Ще не універсальна — бачиш, ні крил, ні зябер…
Впали перші краплини дощу, і “кроти” поспішили спустити плиту на місце…
…На чергових зборах у салоні “Перуна” Куніцин крутив перед глядачами відливку “протохимери” з пластика, схожого на стеарин. З черевця спадав пучок звивистих бурульок.
— На наше щастя, — з натугою ворушив губами шеф загону, — лава зберегла всю внутрішню будову бронекулі і кілька таких ось відбитків. Очевидно, предки універсальних химер паразитували під лускою бронекуль, харчуючись через провідні шляхи “господаря”. Такий симбіоз дав можливість химерам не лише вижити серед маси діючих вулканів, але навіть, по-моєму, закласти основи своєї дивовижної цивілізації…