Авірон. Довбуш. Оповідання
Шрифт:
– Нічо, нічо. Ти трудний. Спи. Я лиш ще раз устану.
Олекса хотів протестувати, хотів сказати, що це він ненароком, а вже що тепер він доконче не заспить, устане… Але така втома опанувала його, що він, не сказавши нічого, повалився на ліжко і в той же момент заснув. І не чув уже більше, як стріляли по інших застайках, як нічник трубив у свій ріг, як Лукєн іще раз переліз через Олексу й вистрілив. Правда, відійшов далеченько.
XVIII
Прокинувся, коли вже на стоїщі буяло життя повним ходом. Крики пастухів, дзвінки й калатала, рев худоби – все це змішалося в один безперестанний гул.
Маржина розходилася в призначені ватагом місця на пашу.
– Що ви мене женете третій раз ув одно місце? Там уже нічо нема паші. Єк буду пасти?
Ватаг спокійно відповів:
– Ти, хло', не пискуй дуже, а роби, що тобі велят. Пашя там є, то вже ти не бреши. А тобі не подобаєси, що там близько ніхто не пасе та й нема з ким тобі дзєвкати.
Пастух відходить засоромлено із розкритими картами, а Олекса ще раз переконується, що ватаг дійсно все знає.
Олекса не йде з пастухами. Він просить у ватага дозволу зостатися у стаї.
– Може би, я що вам допоміг…
Ватаг кидає ласкавим якимось поглядом на хлопця.
– Що там твоєї допомоги. Хочеш придивитиси, єк то йдет у стаї, то так і кажи. Зоставайси, я не бороню.
Таки направду цей ватаг усе знає. Бо дійсно Олекса зостається для того, аби ближче побачити життя стаї, бо як пастушити – він уже знає. Тим більше, що буде, мабуть, дощ: небо все у хмарах, навіть падає вже маленький «мачкатий» дощик.
Але, на превелике здивування Олекси, ватаг, уважно поглянувши на небо, нараз каже:
– Файна днинка нині має бути.
Погляд Олекси виявив здивування. А ватаг:
– Що? Гадаш, дощ? Меш тоді видіти.
Рішуче цей ватаг знає навіть, що чоловік думає… Ватаг помовчав трохи.
– У нас тут ріжного мож си надивити. Зрання світло, чисто, файно – а з полуднє йк ударит плова з громами. Єк піллє дощ… Вімочіт гет пастухів і худобу. А перед… у саму Петрівку крупа падала, а витак зима. Ає… Таки зима йшла.
Вже виряджено всіх, Олекса з ватагом вертають до стаї.
Вчора був вечір, до того Олекса чув себе занадто втомленим і не міг розглянутися по стаї, тепер із цікавістю приглядався, як то ставлять стаї у чорногірських полонинах.
Оструб, [64] як і хатній, лиш вікон немає й стелі, а просто на острубі кізли, на них дах із драниць по обидва боки. І димаря нема, в одному й другому причілках діри для виходу диму – й годі. Двері одні. Ділиться стая на три частини. Перша назовні – це так зване піддашшя перед дверима. Воно без оструба, але зате має стелину – там сушаться звичайно будзи. [65] Далі більша частина стаї – житло пастухів. Але назву має не по людях, а по тому, що тут горить ватра: називається ватарник. Очаг – це ж святая святих древнього чоловіка. Він, очаг цей, міститься не зовсім посередині ватарника, а під середньою стіною. Вогонь горить тут невгасимо. Вдень його підтримує ватаг, а вночі спеціальний хлопець, якого так і називають спузар, бо він, маючи діло з вогнем, вічно вимазаний у спузі, а вмиватися не має коли. Він і зараз товчеться іще по стаї, ще не ліг – варить щось у котлі.
64
Оструб – дерев'яна стіна будинку.
65
Будз – головка овечого сиру.
А котел сей висить не так собі просто. Там ціле приладдя, яке дозволяє пересувати той котел в усіх можливих напрямках. При усіх отих таємних процесах, коли з молока робиться і сир, і будз, і бринза, і вурда, і керлиба, і жентиця, і ще всякі продукти, ступінь температури відіграє дуже велику роль, тому треба мати під рукою гнучкий і послушний апарат – от він і є у вигляді верклюга й берфели.
Механізація
Комбінаціями цих трьох основних способів можна досягти дуже тонких нюансів у зміні температури – а це для роботи має величезне значення.
Під бічними стінами ватарника йдуть широкі лавиці, настелені хвоєю, сіном, гіллям. Ліворуч – постіль ватага, цього полонинського генерала; праворуч сплять старші якісь або недужі пастухи, що не йдуть до застойок. Над лавами йдуть полиці та стоять миски, пляшки, сіль, ложки – таке усяке.
Від входу по кутах ватарника стоїть посуд: путні на молоко, бодні з гуслянкою, жентицею – загалом усе те, що вживається щоденно. Над посудом по стінах висять сита, цідила, а на осібних клинках пастуше лудіння, зброя. Так виглядає ватарник. А третя частина стаї – це комора. Там переховується вже готовий продукт: бринза, будзи тощо, а також продукти споживання: мука, пшоно, солонина – усєке.
Олекса розглядається з цікавістю. Вдома не доводилося бачити, бо близько села полонин немає. Та ватаг не дав довго розглядатися.
– Ано-ко! Вигів'єс, де дрива? Урубай трохи. Цес свої попалив, а на ннину най собі ватаг сам нарубає?
Спузар усміхався, скалючи свої білі-білі зуби, які здавалися ще білішими на полі чорного обличчя.
Олекса зрадів: нарешті він може помогти чимось реальним. Сокира аж свистіла в руках дужого, звинного хлопця. Гора нарубаного дерева росла. Вже б і досить, а Олекса все рубає. Йому хочеться, щоби ватаг здивувався, вийшовши, й сказав: «Ото, скільки ти нарубав! Я й не знав, що ти такий молодець…»
Так не сказав ватаг. Він сказав:
– Доста, доста. Се ти мені ту на два нни нарубав.
Але в устах такої стриманої людини це була вже похвала. А потім тон – і Олекса розцвів в усмішці.
– Ігім, мешси дивити, єк молоко глєджіют. Аби з тебе був цілий ватаг.
XIX
Увійшли до стаї. Ватаг дістав з полиці мішечок з бринзою й посипав її до путини [66] з молоком. Потім весь час обертав велику путину біля вогню, аби молоко було рівномірно літепле. Починався незримий процес.
66
Путина – посуд для молока.
Під впливом тепла й мікробів «риндзи» на очах робиться диво дивне: молоко «ловитси». Поволі, але безперестанно виділяється сир, а те, що зостається, перестає бути молоком, а стає керлибою.
Чимдалі все більше й більше виділяється сиру, аж нарешті ватаг, помітивши, що процес закінчився, перестає обертати путиною. Зоставляє її на деякий час у спокої, і сам відпочиває.
Далі бере ботелев – такий дірявий кружок з ручкою, і бовтає ним у путині. Це робить процес інтенсивнішим, і сир виділяється вже цілковито. Але він плаває у масі – треба відлучити його від керлиби. Для того ватаг засукує рукави й починає надавлювати сир униз. Давить довго, виловлюючи найменші шматочки, аж поки весь сир не зіб'ється в одну масу.