Авірон. Довбуш. Оповідання
Шрифт:
Так було в приватній бесіді, так було й на соборчиках, де отець Кралевич, забравши голос, покривав усіх своєю вимовністю, дивував ерудицією, пересипав мову латинськими фразами, слухаючи яких, сільські попики тільки ляпали вухами.
Був гарячим прихильником греко-католицького обряду, а тому гарячим супротивником римо-католицьких натисків. Це було слабе його місце, й тут, хто хотів би спровокувати отця Кралевича, міг загнати його, як завгодно, далеко.
Нервовий, полохливий, він, видно, не вмів ждати, йому хотілося, щоб одразу все було по його думці – і тому на са-погівськім вигнанню чув себе, як сокіл у тісній клітці: бив крилами й обтріпував собі головне, летюче пір'я.
Коли польське духовенство, виєднавши собі в Римі ще
– Отче… Отче… Бійтеся Бога… Я нічого не чую, а вас прошу перестати…
– Не чуєте?… Не чуєте? – кричав отець Кралевич і блискав очима по залі. – І ви, отці, не чуєте? І ви не бачите, як latini eppi et clerus [7] перетягають Русь до свого обряду, забирають наші дієцезії й нищать нас. В княжестві Руськім, де перед трьомастами літ ледве який один поляк ritus latini [8] знаходився – що бачимо тепер? А вам се байдуже? З віків, а з тисяча сімсот сімнадцятого року вони тільки й думають, як би й самих єпископів наших під моц свою підбити!.. Але нехай не перетягають струни!.. Бо та преденсія, боятися треба, як би вона нової схизми не породила. Або давньої не одновила…
7
Латинські єпископи і духовенство (латин.).
8
Латинського обряду (латин.).
– Що він говорить!.. Що він говорить! – в повнім одчаю віднянкався до громади отець декан. – Отче!.. Прошу вас… Ми всі єсьмо вірними синами католицької церкви, а тому – які там у нас іще поточні справи?…
Але Кралевича нелегко було позбавити слова, раз він його добився. Тим більше, що аудиторія слухала з тремтячою увагою. Мов заглядали в яку бездонну пропасть, що і солодко, і моторошно.
Всім їм, оцим попикам, давалося взнаки «душохапство» римських колег. Правда, тут, у горах, це явище не було таким поширеним, але все ж спостерігалося і, головне, мало тенденцію рости. І тому те, що говорив отець Кралевич так сильно, так розумно і так одверто, – те все бродило десь у заляканих душах сільських попиків, тільки не у кожного ставало духу сказати про те не лише на соборчику – Бо-оже спаси! – а навіть у приватній бесіді з приятелем за чаркою горілки.
Тому вони, оці отці духовні, так жадібно слухають, а навіть знаходиться один найсміливіший і несміло обзивається.
– Отець Кралевич правду говорут… Конституція тисяча сімсот сімнадцятого року всіх нас болит, шо Річ Посполита викинула нас ніби з права і з усего…
– Так! – перериває отець Кралевич. – Так. Але чому ж ви не протестуєте? Чому не обстаєте за своїми правами?
Еге мелькає не в одного… Ти, бачимо, протестував, але де опинився? І то ти вчений чоловік! А нас приставлять нігтем, та тільки юшечка побіжить. Хтось безнадійно махає рукою.
– Боротися?… Як? Чим?… Що можемо ми, малі люди, коли там, на верхах, розумніші нас, та й то…
– Хіба ви то вже нічого й не значите? Делегацію до Риму! Щоби Рим знав, що на Русі – руський нарід живе. Що коли в тисяча триста сороковому році Русь піддавалася Казимирові Великому, то насамперед обумовила собі liberum exercitium ritus sui graeci! [9] Що князь Острозький, русин, обстаючи за ці міста княжества Руського, хоч воно й до Польщі належало, виграв більше тридцяти баталій з Москвою… І то non nocebat bono Regniet religionis catholicae in Polonia!.. [10]
9
Вільне виконання свого грецького обряду (латин.).
10
Не перешкоджало добру королівства і католицької церкви в Польщі (латин.).
І витягав список досить поширеного того «Проекту» з 1717 року й відчитував:
– 1. Шляхту руську до жодних урядів не допускати.
2. В компаніях від русинів сторонитися.
3. В сусідстві жодної приязні з русинами не мати.
4. При присутнім русині висміювати його всяко.
5. Багатших русинів вищати з міст на передмістя й відбирати від них усякі доходи.
Се для світських, для світських… Тут іще багато… Але ось і для нас, і для духовних…
– Ми це знаємо, – пробує боронитися отець декан.
– Ви, може, й знаєте, а колеги мої не всі знають! Не всі! Не всі! – і вибирав найбільш ядерні місця:
1. Латинські біскупи мають поробити руських єпископів своїми суфраганами.
2. Попів руських тримати в недостатках і простоті, аби нічого не знали й не вміли вчити людей. А дітей їх старатися переводити в кріпаків.
3. Церквам ерекцій не давати, а де є старі – накладати на них великі оплати.
4. Землі волинські і подільські, де люд уперто тримається схизми, віддати татарам. А унію треба плекати для того, що тоді Русь злучимо з нами і навчимо її ненавидіти Москву.
– О!.. О!.. – кричав Кралевич і потрясав папером. – Треба, щоб усе це Рим знав… щоб знав, як тут ненавидять нашу Русь і як хочуть exslinguere [11] той обряд, що його установили святі грецькі отці, а Святий престол за добрий і рівний узнає!.. Римові треба одкривати очі! Поляки там хваляться, ніби вони всі єсть ширителями віри католицької на Сході, а це неправда!.. Історія знає, як у тисяча п'ятсот п'ятдесят третьому році Польща всіма силами противилася з'єднанню Москви з Римом, аби Москва не забрала тоді Русі. Отже, не віру католицьку завжди мала на увазі Польща, а лише свою користь. І треба, щоби Рим усе це знав…
11
Скасувати (латин.).
– Будуть там нас у Римі слухати!..
– А чому ні? Прецінь коли ми unius matris ecclesiae catholicae єсьмо filii aequaliter, [12] із другими терпеливо слухані і вислухані бути мусимо, аякже!
– Рим не захоче наражати собі Польщі ради нас.
– Рим боїться, аби ляхи не забунтували.
Отець Кралевич аж підскакував.
12
Єсьмо однакові діти одної матері – католицької церкви (латин.).
– Боїться? А того не боїться, що як тільки, latinos praeferendo, [13] нас понизить, то зараз на Поділлі, на Волині та й взагалі на Вкраїні цілій усе підійметься? Нехай же боїться того і Рим, і Польща… Бо як ми почнемо шукати собі протекції, то Москва напевне більше знайде права до всього княжества Руського, як хто інший…
13
Даючи перевагу латинникам (латин.).