Автограф для слідчого

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Марна справа, — заперечив Гюнтер. — Я знаю його!..

Шліхтінг нахилився до полковника. Запитав по­шепки:

— Ну, прибрати… Але ж як?

Пфердменгес зареготав:

— Я знаю сто способів!

Шліхтінг відсахнувся.

— Але ж на нас одразу впаде підозра…

Полковник заходив по холу, заклавши руки за спину. Зупинився перед Гюнтером.

— Маєте ключі від “фольксвагена”?

Гюнтер дістав їх з кишені.

— Завтра вранці ні в якому разі не сідайте в ма­шину.

— А-а… — зрозумів усе Шліхтінг. — Тільки б не вийшла

на нас поліція.

— А ми забезпечимо собі алібі. Почнемо з того, що зараз спіймаємо таксі й твердо запам’ятаємо його номер…

…Пфердменгес сів поруч із шофером і всю дорогу розмовляв із ним. Розповідав, як полюють на левів у савані. Розплачуючись, запитав у водія, котра годи­на. Той відповів.

— А мені здавалось, що нема й дев’ятої… — А коли машина від’їхала, мовив повчально: — Шофер підтвердить, що за три хвилини до десятої ми при­їхали в “Корону”.

— “Фольксвагена” ще нема на стоянці, — заува­жив Гюнтер. — Коли проїжджали, я подивився.

— Це відведе від нас усі підозри, — хрипко за­сміявся Пфердменгес. — На стоянці зафіксують час його повернення, тоді ми вже будемо в готелі і мати­мемо свідків.

— Але ж як?

Полковник приклав пальця до вуст.

— Ходімо, — підштовхнув Гюнтера, — все буде га­разд.

Приятелі Пфердменгеса все ще сиділи за столом. Полковник непомітно дав Гюнтерові таблетку.

— Снотворне, — пояснив. — Зараз ми накачаємо їх… Запропонуєш Куртові переночувати на дивані в своєму номері. Таблетку даси випити з вином. Вранці він клястиметься, що півночі ви з ним базі­кали… Спустишся до мене після другої ночі, тільки обережно, щоб ніхто не помітив. Я не замикатиму.

…Вікна номера Пфердменгеса виходили в прову­лок. Вночі тут рідко траплялись перехожі, та все ж полковник, відхиливши раму, довго прислухався. Нарешті зважився, сковзнув у віконний отвір, три­маючись за зв’язані ремінці від валізи, і Гюнтер обе­режно спустив його на тротуар. Як було обумовлено, втягнув ремінці й зачинив вікно.

У дальньому кутку кімнати посапував на дивані Ганс. Лежав, звісивши волохату ногу. Гюнтер накрив його — про Ганса слід було турбуватись, як-не-як основний свідок. Сів поруч, прислухався. За вікном тиша, жодного перехожого. Нараз стало страшно: а якщо полковника затримають на місці злочину? Спустивши Пфердменгеса на вулицю, він уже став його співучасником. Отже, тюрма…

А якщо зараз вискочити у вікно й затримати пол­ковника? Може, ще пощастить умовити Карла, і той розрахується з ним по-чесному?

Нехай віддає решту полякам, яке його, Гюнтера, діло? Але ж тепер ні Пфердменгес, ні Шліхтінг не за­хочуть мати справу з Карлом: для чого їм утрачати гроші? Та і йому, Гюнтеру, для чого втрачати? Є ж різниця між мільйоном і п’ятьма, і треба бути дурнем, щоб віддати своє!

Під вікном коротко свиснули. Гюнтер спустив ремінці й допоміг полковникові влізти.

Той зайшов у ванну, намочив рушника й ретельно витер підвіконня. Зняв туфлі, обтер підбори. Витер і ремінці.

— Мусимо передбачити все, — пояснив, —

і я не хочу дати поліції жодного доказу. Я заклав у “фольксваген” дві міни — від нього залишиться лише спо­мин! Пістолет викинув у каналізацію… Мабуть, все…

Він випустив Гюнтера, переодягнувся в піжаму і ліг з почуттям людини, яка має право на відпочинок після тяжкої роботи.

Гюнтер стояв за шторою і визирав крадькома, наче його могли помітити з вулиці.

Щойно до номера зазирнув Карл, вони поговорили про справи, потім Карл запропонував поїздити по міс­ту — Гюнтер знав, що зробив це він тільки із ввічли­вості, бо хотів провести ранок з Аннет. І справді, Карл не умовляв, стояв на порозі й посміхався, певно, не зовсім щиро, бо мав від друга таємницю і завтра завдав би йому прикрощів, а Гюнтер не міг відвести від нього погляду, бо дивився востаннє; йому було важко повірити в це, машина з мінами здавалася витвором нездорової уяви, незугарним анекдотом, дитячою вигадкою — не може людина не відчувати невідворотного, а Карлові зараз так гарно, попереду в нього зустріч з Аннет, відчуття її близькості. Він упевнений, ніщо не перешкодить його побаченню, вірить, що так буде вічно, а жити Карлові лишилося кілька хвилин; йому не буде боляче, він навіть не зрозуміє, що вмирає, — але для чого це, чи варті оті мільйони (будь їх і вдесятеро більше!), аби позбавити життя друга, який дивиться на тебе з приязню й від­верто симпатизує тобі?

Якщо б Карл затримався в номері хоча б ще хви­лину, Гюнтер, певно, не витримав би й розповів, що чекає на нього, принаймні під будь-яким приводом не дозволив сісти у “фольксваген”. Але Карл поспі­шав — він уже вийшов з готелю й зупинився біля світлофора. Чекаючи зеленого світла, помахав комусь рукою. Гюнтер подивився кому — й побачив Аннет.

Вона йшла по самісінькому краєчку тротуару в короткій зеленій спідниці, білій кофтині, тоненька й красива, як біла троянда на зеленій стеблинці. Йшла й махала Карлові рукою.

Карл побіг на жовте світло; вискочивши з-під машини, яка ледь не зачепила його, взяв Аннет за руку й вони рушили до стоянки, до канаркового “фольксвагена”, начиненого вибухівкою.

Лише тепер Гюнтер збагнув, що тільки-но вони сядуть і Карл увімкне запалювання, точніше, не встигне увімкнути, ледь поверне ключ…

Тремтячими руками Гюнтер потягнув на себе ві­конну раму. Чомусь не піддавалась, а він же щой­но зачиняв вікно,— смикав з усієї сили й лише через кілька секунд збагнув, що слід підняти засувку.

Коли нарешті перегнувся через підвіконня, усві­домив, що все одно його не почують, не почують навіть оті, хто значно ближче, — по вулиці вже рухав­ся ранковий автомобільний потік, гарчали мотори й рипіли шини, а біла троянда на зеленій стеблинці пливла краєчком тротуару, і її обережно притримував за руку Карл.

Ось вони вже ступають останні кроки, зараз звер­нуть на стоянку — але ж, може, полковник помилив­ся й щось не спрацює, бувають же такі випадки, чому не трапитись такому й зараз?