Айвенго (с иллюстрациями)

Скотт Вальтер

– У такому разі, – мовив лицар, – ця горезвісна леді Ровена має бути справжнім дивом, яка терпить такий скарб, як її батечко Седрик.

– Седрик їй не батько, – озвався Еймер, – а лише далекий родич, проте і власна дочка не була б йому дорожчою. Леді Ровена набагато знатніша за нього з походження, та саксонець не за це її любить і всіляко дбає про неї. Вона слухняна, розумна й чарівна.

– Ну, а якщо ваша красуня, – ущипливо зауважив храмовник, – виявиться далеко не такою гарною, як ви стверджуєте?

– Готовий закластися. Ставлю мій золотий ланцюг проти

десяти барилець хіосського вина, – сказав абат. – Одначе будьте обережні та не дивіться на дівчину надто пильно, тримайте язик на припоні. Седрик Сакс надзвичайно ревнивий, подейкують, начебто він вигнав із дому єдиного сина тільки за те, що той зважився закохано поглянути на леді Ровену… А ось і хрест! Блазень, здається, велів повернути ліворуч… Але темрява тут яка…

– А може, праворуч? – заперечив лицар. – Блазень казав одне, а своїм дурним мечем показував зовсім в інший бік… Е, тут хтось є! Або спить, або його вбили! Гуго, торкнися-но його вістрям свого меча!

Зброєносець не встиг виконати наказ, але закутана у плащ людська фігура, що лежала біля підніжжя хреста, скочила на ноги, вигукнувши:

– Хоч би хто ви були, ви не маєте права порушувати мій спокій!

– Ми лише хотіли спитати, – лагідно мовив настоятель, – як проїхати до Ротервуда?

– Я й сам туди прямую, – озвався незнайомець, – і чудово знаю дорогу. Але в мене немає коня.

– Ми віддячимо тобі, – відказав Еймер, – якщо ти щасливо проведеш нас до замку Седрика. Коня ми для тебе знайдемо.

Проводир обрав зовсім не той шлях, який указував Вамба. Цей пролягав темними лісовими хащами, кілька разів його перетинали струмки, що широко розлилися внаслідок дощів, одначе незнайомець, проминувши багнисті місця, впевнено вивів кавалькаду на велику просіку, звідки було вже дуже близько до незграбної кам’яниці з численними внутрішніми подвір’ячками, обнесеної високим частоколом.

– Ось він, Ротервуд, маєток Седрика Сакса! – вигукнув проводир.

Ця звістка втішила Еймера; побачивши замок так близько, абат нарешті полегшено зітхнув і поцікавився в незнайомця, хто він і звідки.

– Я пілігрим, повертаюся зі святих місць, – стримано відповів той. – Мені випало народитися тут поблизу…

Житло Седрика, до якого наближалися вершники, займало чималенький простір. Усі тутешні будівлі, хоча й свідчили про те, що їхній власник людина не бідна, надзвичайно відрізнялися від високих, увінчаних вежами замків норманського дворянства. Однак і Ротервуд був досить укріплений та захищений від раптового нападу: глибокий рів, наповнений водою, та дубовий частокіл оточували головну будівлю. Брама розташовувалася з західного боку частоколу, через рів до неї вів підйомний міст. Вузькі бійниці обабіч брами вказували на те, що в разі небезпеки мешканці маєтку готові зустріти ворога луками та пращами.

Зупинившись перед самою брамою, хрестоносець лунко просурмив у ріг. Дощ на цей час уже перетворився в справжню зливу.

Розділ 3

У просторій залі все було готове для вечірньої трапези. Седрик Сакс, нетерпляче

чекаючи на вечерю, вже сидів на головному місці, у важкому різьбленому кріслі за дубовим столом, що формою нагадував літеру «Т».

Усе тут свідчило про простоту звичаїв. Підлога була валькованою, місце, відведене для трапези, розділено на дві нерівні частини. На помості, засланому килимом, розташовувався вкритий червоним сукном невеликий стіл і крісла для членів родини та шляхетних гостей, а від середини головного столу тягнувся вужчий стіл – для хатньої прислуги та дворової челяді – з приставленими до нього довгими лавами.

Декілька величезних камінів опалювали приміщення, але труби було складено так недбало, що дим здебільшого залишався всередині приміщення, вкриваючи дубові крокви під покрівлею густою чорною кіптявою. По стінах було розвішано військову та мисливську зброю; двійчасті двері в кутках вели до сусідніх кімнат. Уся обстановка мала вигляд по-саксонському грубуватий та відповідала вдачі самого господаря маєтку Ротервуд.

Седрик Сакс мав середній зріст, але вирізнявся могутньою статурою природженого воїна та мисливця. Він мав прекрасне здоров’я, хоча й наближався до свого шістдесятиріччя. Його широке обличчя, спокійні блакитні очі, різкі риси, легка сивина в русявому волоссі, що спадало на плечі, – все свідчило про прямодушність і сваволю, які так часто зустрічаються в людей дратівливих, гордих і запальних.

Багатий одяг хазяїна дому відповідав його становищу землевласника, взуття було зшите домашнім чоботарем, однак із доброї шкіри та застебнуте на золоті пряжки. Він був озброєний коротким двосічним мечем, а позаду його крісла висіли сукняний плащ, оздоблений хутром, та вигадливо вишита шапка. Спис із широким сталевим наконечником, що був притулений до крісла і слугував водночас зброєю та опертям на прогулянках, доповнював портрет непокірливого саксонця.

Седрик був у поганому гуморі.

Леді Ровена, проти звичаю, запізнювалася до вечері – повертаючись із церкви, вона потрапила під зливу. Десь ізник свинопас Гурт разом зі стадом, і навіть улюбленего блазня Вамби не було. Хазяїн Ротервуда спідлоба розглядав принишклих собак, що відчували настрій свого володаря. Лише старий вовкодав час від часу дозволяв собі покласти кудлату голову Седрикові на коліна. Але й пестощі вірного слуги зустрічав грізний крик: «Геть, Бальдере! Не до тебе зараз…»

– Де ж леді Ровена? – нарешті запитав саксонець, покликавши Ельгіту, служницю дівчини.

– Їй залишилося тільки змінити головний убір, пане…

– Сподіваюся, побожність нашої леді надалі виявлятиметься за кращої погоди, – промимрив Седрик, відпускаючи служницю та простягаючи руку за кубком із вином, щоб бодай якось угамувати роздратування.

Він навіть не обернувся, а лише насупив кошлаті брови, коли тишу порушив лютий різноголосий гавкіт собак.

– Настоятель Еймер із абатства Жерво та лицар Бріан де Буагільбер, командор ордену Храму, просять прийняти їх по дорозі на турнір, призначений на післязавтра в Ашбі, – доповів слуга, що поспіхом убіг до зали.