Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань
Шрифт:
Я його знаю, говорить Крістіан, це мій давній знайомий, дуже дивний чоловік. Я бачу, кажу, схоже, він арабів не любить. Любить, говорить Крістіан, він пацифіст, він усіх любить, але йому в житті не щастить, він постійно кудись встряє, його то поліція забере, то дальнобійники поб'ють. Як поб'ють? питаю. Ну, це, говорить Крістіан, з ним така історія трапилася кілька років тому, він сам розповідав, вони сиділи цілу ніч у барі, а вранці він зірвався їхати в Італію автостопом, вийшов на вулицю, й, уявляєш, його відразу підібрали якісь дальнобійники, він їх почав обзивати нацистами, й одним словом десь секунд через сорок по тому, як вони його підібрали, вони ж його і викинули, ще й по голові дали, в нього карма така, розумієш, розумію кажу, хуйова в нього карма, що тут скажеш. Мужчину в цей час почали присоромлювати араби й пенсіонерки, які не змогли пробитися до виходу, вони кричали й обурювалися, Джон Леннон теж почав обурюватися, буржуї, кричить, конформісти, жирні свині, не хочете, то й валіть, я вас не тримаю, хоча насправді він їх таки тримав, валіть давайте, кричав він і
Привіт, Крістіан підходить до нього і вітається, привіт, відповідає йому Леннон, він змирився з тим, що араби розбіглись і не вдалося нікого впіймати на вечерю, привіт, будеш курити? Ми виходимо на вулицю, стоїмо під снігом і куримо, навколо снують святкові натовпи, до різдва лишилося зовсім нічого, народ тішиться і сподівається побачити свого персонального Ісуса-немовля, а ми йдемо доганятися. Джон Леннон приводить нас до якогось анархістського клубу-книгарні в третьому районі, де в одному великому приміщенні облаштовано бар, стоїть кілька столиків, а в глибині кімнати – парти для занять, очевидно, вони тут спочатку бухають, а потім конспектують собі Троцького з Кропоткіним, Джон Леннон тут свій крутий хлопець, він хамить кельнерові, і його за це навіть не б'ють. Випивши своє пиво, він не заспокоюється, мало йому арабів, він тягне мене до сусідньої кімнати показувати бібліотеку. Там справді бібліотека, валяється купа листівок із зображеними на них карикатурними буржуями, схоже, рештки нерозповсюдженого накладу, в кутку стоїть кілька комп'ютерів, зараз я тобі покажу фантастичну річ, говорить він, зараз-зараз, почекай. Він пробує ввімкнути комп'ютер, але не знає пароля, тому просить мене зачекати, а сам біжить до кельнера. І я сиджу перед вимкненим комп'ютером, дивлюся в його чорний безмір і відчуваю, як мені від усього цього погано – і від алкоголю, і від арабів, і від Кропоткіна, і від цього Джона Леннона, просто мудак якийсь, затягнув мене в це осине гніздо і кудись зник, пацифіст хуїв, я виходжу назад до бару і бачу, що кельнер уже товче Джону Леннону пику, Крістіан витягує мене на вулицю, пішли, говорить, досить на сьогодні, може, питаюсь, треба було йому допомогти, не треба, каже Крістіан, це в них завжди так, кельнер просто не хоче йому говорити пароль, бо він залазить в інтернет і розсилає погрози в різні банки і благодійні фонди. Кельнеру потім доводиться вибачатись. А як його хоч звати, цього Джона Леннона? питаюсь. Не знаю, ми так давно з ним знайомі, що ім'я його я, чесно кажучи, вже забув.
Коли ми дійшли до центру і розійшлись у різних напрямках, я раптом подумав про час. Котра година, не скажете? питаюсь в перехожого. Вже дванадцята, відповідає, встигну на метро чи ні? питаюсь я далі, встигнеш якщо поспішиш, ага, поспішу, кажу, дякую, веселого різдва, немає за що, говорить він, на прощання підіймає руку, і в світлі ліхтаря рукав його куртки святково зблискує зеленим кольором.
І ось минає кілька місяців, починається березень, у місті мокро й паскудно, на вулицях навколо університету майже щодня демонстрації, студенти окупували кілька корпусів, товчуться там із самого ранку і вимагають пільг, з ними постійно водиться купа лівих, активістів і агітаторів, для лівих це взагалі свято – влаштувати шабаш на кістках академічної освіти, вони тепер ледь не живуть в університетських коридорах і туалетах, чувакам нарешті заканало відчути на четвертому десяткові життя запах свободи, слідом за лівими до університету почали сповзатись усілякі збоченці, браві онаністи й лесбіянки, котрі годинами висиджували під жіночими туалетами, видивляючись, як звідти виходять налякані революційним рухом китайські студентки.
Одного дня, в п'ятницю, по обіді, під дверима університетської книгарні я знову зустрів Джона Леннона. Він сидів на лавці в коридорі, пив каву з автомата, а навколо нього снували студенти і говорили, здається, всіма мовами світу. Вигляд у нього був пожмаканий, але це можна було списати на революцію. Я вирішив підійти.
– Привіт, – кажу я йому. – Ти мене пам'ятаєш?
– Ні.
– Нас Крістіан знайомив, ти ще арабів ловив, згадав?
– Ні.
Він не пам'ятає, і я бачу, що він узагалі в своєму житті мало що пам'ятає.
– Ну, добре, – кажу, – випити хочеш?
– Так ще рано, – відповідає він, – лише друга дня.
– Яка різниця. Пішли.
Він встає і виявляється, що біля нього на лавці лежить маленький індус, він тут взагалі-то весь час лежить, я його часто бачу, такий старенький індус шоколадного кольору, коли він прокидається, то щось малює собі кульковою ручкою в невеличкому альбомі, потім підсідає до самотніх студентів і починає їм щось шепотіти, а тут видно задрімав, Джон Леннон намагається його підняти, нащо він тобі? – говорю я, це художник, відповідає Леннон, індус, треба його теж взяти з собою, щоби він щось випив. І ми беремо індуса на плечі, знаходимо студентський буфет в іншому крилі корпусу і починаємо пити, вірніше, п'ємо ми з Джоном Ленноном, а маленький шоколадний індус лежить собі тихенько біля нас в кріслі і якихось особливих ознак життя не подає, він щойно прийняв якісь вітаміни, говорить Джон Леннон, ага, кажу, знаю я ваші вітаміни, таблеток наковтався, от йому тепер будь-яка революція і до сраки.
Знаєш, якщо ти подумаєш, із ким саме зустрічався протягом свого життя, то складеться враження, що хтось спеціально зіштовхує тебе з найкращими громадянами цієї дивної планети, я потім колись дякуватиму небесам за те, що
Джон Леннон нарешті пробує встати і пропонує йти. Ходімо, говорить, тут уже зачиняють, ходімо, тут поруч є клуб, і там сьогодні має бути кльовий джаз, кльовий джаз, повторює він на дурнуватий англійський манер, я погоджуюсь, усе одно почався вікенд і робити нічого, навіть онаністи розійшлися по домівках, що вже говорити про двох таких чуваків, як ми з Джоном Ленноном, лишалось тільки щось зробити з індусом, Леннон радить його залишити біля університету, бо тут, мовляв, його місце, його тут усі знають, тож ніхто не образить, ми виносимо його у вогкі сутінки, кладемо на лаву під корпусом, я ще повертаюсь у корпус, купую в автоматі одноразове горнятко з кавою і ставлю індусові в узголів'ї, хай прокинеться не з порожніми руками, якщо прокинеться взагалі. І протерши паперовою серветкою свої круглі окуляри, Джон Вінстон Леннон веде мене слухати кльовий джаз.
Ми вирішуємо спочатку купити гашиш і вже тоді слухати джаз, хоча я наперед знав, що цим все і завершиться, чогось хорошого від цього чоловіка годі було сподіватись, але, розумієш, мене відволікло те, що ми залишили індуса, я подумав – о, якщо він не хоче тягати за собою цілий вечір обковбашеного індуса, може, він не такий безнадійний і хоча б трішки думає, що робить, ну, але гаразд, я помилився, чого там. І ми йдемо в міський парк і знаходимо там цілу купу албанців, які продають гашиш, албанці обступають нас тісним колом і починають дружно ґелґотати, протягуючи час од часу свої кулачки із затиснутими пластиковими пакетиками. Джон Леннон поводиться просто як мудак, він зверхньо дивиться на албанців, починає говорити з ними чомусь англійською, його ніхто не розуміє, тоді він починає плескати їх по плечах і кричати «гашиш, гашиш», розлякуючи останніх японських туристів, які цього березневого вечора не знати навіщо забрели до парку.
Врешті-решт із гамірливого натовпу виокремлюється найпрудкіший представник албанського народу, відводить нас убік і пропонує купити в нього два грами. Я уважно дивлюсь на нього. На ньому святкові чорні черевики та спортивний костюм. Але спортом він, мабуть, не займається. Я намагаюсь уявити, яким саме спортом він міг би займатись в разі чого. В принципі, він міг бути жокеєм. Але жокеї не продають гашиш. Зрештою, ми купуємо, і мій приятель Джон Вінстон Леннон, як і належиться старому шизоїдному європейському інтелектуалові, хоче спробувати товар просто на місці. Тут не дивитись, тут не дивитись, нервово шепоче албанець, вдома, вдома, боязко озирається він по боках, хоча нас оточують лише його земляки, та й взагалі в цьому місті якщо кого і можна остерігатися, то саме албанців, ну, може, ще росіян, якщо вони п'яні, з другого боку, вони завжди п'яні. А ось серед балканських нелегалів навпаки – часто можна зустріти милих і привітних людей, та, зрештою, і ці дилери, що в них поганого, стоять собі – тихі й богобоязливі, і що ти з них візьмеш, окрім підписки про невиїзд.
Але спочатку джаз, говорить Джон Леннон, спочатку джаз. І ми приходимо в клуб, де сьогодні має виступати чи то британський, чи то американський оркестр, в якому грають два ветерани – гітара та саксофон, котрі свого часу, ще в сімдесятих, грали не більше не менше з самим Баді Річем, а тепер спекулюють на цьому, їздять Європою й халтурять по клубах, кар'єра, бляха-муха, ніщо так не страждає від часу, як кар'єра, ти можеш облисіти, в тебе можуть випасти зуби, в тебе, врешті-решт, може просто не стояти, але якщо ти не годен нічого зробити з власною кар'єрою, яка загинається к бісовій матері, то це вже зовсім погано, розумієш, про що я кажу, ми прийшли хвилин за десять до початку, і Джон Леннон, мій друг Джон Леннон, імені якого я не знав, нахабно посунув на контролерку, яка стояла при вході і штампувала відвідувачам праве зап'ястя, ставлячи їм веселого кольору тавро, що потім світилось у темряві залу. Скільки вхід, питається Леннон, по десятці, відповідає контролерка й посміхається йому, чому так дорого, обурюється Леннон, але ж це дуже гарний колектив, відомі музиканти – контролерка вже не посміхається, все одно дорого, наполягає Леннон, ну, все, думаю, зараз його поб'ють і мені теж дістанеться, але мій приятель раптом заспокоюється, повертається до мене і говорить ходімо, стій, кажу я, як це ходімо? а джаз? джаз буде потім, говорить Леннон і виходить на вулицю.