Біла фортеця

Памук Орхан

Певний час мені здавалося, що Ходжа працює над розробленням якоїсь незрозумілої зброї, я думав, що він даремно пітніє, бо нічого з того не виходило. Якби ж то діло йшло, я переконаний, він неодмінно б поділився зі мною, щоб принизити мене або довідатись мою думку про його доробок. Одного вечора (а це була звична справа, до якої ми вдавалися двічі, а то й тричі на тиждень) пішли до будинку в Аксараї [17] послухати музику та провести час із жінками. Як поверталися додому, Ходжа бовкнув, що до ранку буде працювати, а потім почав запитувати про жінок. Дивно, бо про жінок ми ніколи не розмовляли, раптом у нього вихопилося: «Я думаю…», та він замовк, а коли дійшов до будинку, зачинився в кімнаті. Я залишився у вітальні серед книг, які мені набридло навіть гортати, думаючи про Ходжу. Я уявляв, як він сидить, зачинившись у кімнаті, за столом, до якого й досі не зміг звикнути, розмірковує над черговим проектом, який, я переконаний, не доведе до пуття, бездумно дивиться на чисті аркуші, його сповнює гнів та відраза до самого себе…

17

Район у європейській частині Стамбула.

Під ранок він вийшов з кімнати і простодушно, як учень,

що звертається по допомогу через якісь дрібниці, покликав мене до свого столу. Ні на йоту не соромлячись, він сказав: «Допоможи!.. Подумаймо разом, інакше немає діла». Мені на мить здалося, що думати йому заважають жінки, я мовчав. Помітивши мою розгубленість, він провадив досить серйозно: «Я думаю про дурнів… чому вони такі невігласи?» І відразу, ніби знаючи, як я зреагую, поправив себе: «Не зовсім-то й дурні, просто в голові клепки не вистачає». Я не став запитувати, хто ці «вони». «Невже немає в них у головах місця, щоб утримувати ці знання?» — він поглянув на речі навколо, ніби підшукував влучне слово. «Треба, щоби в їх головах була коробка до коробки, ну як очі оцієї шафи, куток серед гармидеру мотлоху, куди можна розмістити й це, та очевидно, немає такого місця. Ти мене розумієш?» Я хотів запевнити, що розумію, та даремно. Ми довго мовчали, не зводячи очей один з одного. Нарешті він кинув: «А хто знає, чому люди такі різні? Ох, якби ж ти й справді був лікарем та й навчив мене лікарської справи! — раптом почав він, — розповів, як влаштований наш організм, з чого складається тіло, а з чого голова». Мені здалося, що він трохи соромився. Він не хотів мене налякати, тому спокійно й тверезо пояснив, що не збирається здаватися, буде йти до кінця, по-перше, в нього немає іншого вибору, а по-друге, йому цікаво в усьому розібратися. Я нічого не розумів, але втішала думка про те, що всього він навчився саме у мене.

Пізніше він неодноразово повторював ці свої слова, так ніби нам обом добре відомо, про що йде мова. Однак за показовою рішучістю причаїлась цікавість учня, який без кінця ставить запитання; і кожного разу, коли він повторював, що йтиме далі, до кінця, мені здавалося, що я чую сумний та сердитий стогін безнадійно закоханого, котрий скаржиться на лихо, що випало на його долю. В той час він постійно про це говорив. Особливо часто повторював тоді, як дізнався, що яничари готують заколот, чи тоді, як розповідав мені, що дітей у школі більше цікавлять ангели, аніж зірки, чи коли розлючено кидав книгу, яку задорого придбав, але, читаючи, навіть не дійшов середини, чи коли приходив з муваккітхане й кричав, що лише через звичку ще ходить туди, чи коли приходив після запланованої зустріті зі своїми друзями, чи коли мерз у непротопленому хамамі, [18] чи після того, як умощувався спати, обіклавши квітчасту ковдру улюбленими книжками, чи як чув дурні балачки біля мечеті, коли брав абдест, [19] чи коли чув, що флот зазнав поразки від венеціанського війська, чи після того, як вислуховував сусідів, котрим кортіло його одружити, бо вік він мав немолодий; він усе торочив, що йтиме до кінця.

18

Xамам — від араб,жар; назва громадських лазень у Туреччині, які своїм походженням завдячують римським термам. Основною відмінністю таких лазень є помірний температурний режим.

19

Ритуальне омовіння перед проведенням намазу у мусульман.

Зараз я думаю: хто дочитав мою писанину, покірно слідкуючи за всім, що відбувалося реально чи, може, й за вигаданим, зможе сказати, що Ходжа не дотримав свого слова.

Розділ 4

Якось наприкінці літа ми почули, що на березі Босфору в Істіньї [20] було знайдено тіло головного астролога Хусейна-ефенді. Коли врешті-решт паша отримав фетву [21] на вбивство, астролог не зміг усидіти спокійно в своєму притулку, про який ніхто не знав, бо прочув, що незабаром паша помре; він почав посилати всюди листівки й тим самим видав себе. Головний астролог мав намір податися до Анатолії, та кати швидко його вистежили й удавили в човні. Ходжа дізнався, що майно астролога було арештовано, тож відразу вдався до дій, йому кортіло заграбастати книжки, зошити і папери Хусейна-ефенді. Всі гроші, які мав на той час, Ходжа витратив на хабарі. Наступного вечора він притягнув додому величезну скриню паперів астролога й за тиждень проковтнув усе до останнього рукопису і по тому довго нарікав, що міг написати в стократ ліпше.

20

Район у європейській частині Стамбула.

21

В ісламі рішення, яке виноситься муфтієм чи факіфом з приводу певного питання; базується на принципах ісламу та прикладах мусульманської юридичної практики.

Ходжа взявся писати власні книжки, і я в цьому йому допомагав. Для падишаха він мав намір підготувати два трактати: «Життя звірів» та «Чудернацькі створіння», я розповідав йому про коней, що паслися на лугах нашого просторого саду біля будинку в Емполі, [22] про диких віслюків, ящірок, зайців. І хоч Ходжа завжди дорікав, що в мене обмежена уява, я невпинно провадив про вусатих французьких жаб, які оселилися у лататті на нашому озері, блакитних папуг, котрі говорили з сицилійським акцентом, про білок, які перед паруванням сідали одна проти одної та вилизували одна одній хутро. Підготували ми й великий розділ про життя мурах, над яким працювали довго й наполегливо. Мурахи, до речі, дуже цікавили падишаха, адже хлопець навіть не мав змоги бачити цих комах, бо двір палацу тримався в ідеальній чистоті.

22

Місто в Італії.

Коли Ходжа брався описувати закономірності мурашиного життя, підпорядкованого прагматичному раціо, розраховував на виховну силу, що не пройде поза увагою молодого падишаха. Виходячи з таких міркувань, опис звичайних чорних мурах здався йому занадто простим, тож він звернувся до рудих мурах, що мешкають в Америці. Це наштовхнуло його на думку написати трагічну і водночас повчальну історію про місцевий люд зміїної країни, яка зветься Америка, про її населення,

яке не прагне нічого змінити в своєму житті. Ходжа без кінця торочив мені, що напише книжку про хлопчика-короля, який обожнював тварин та мисливство, але через те, що зневажав науку, був повішений італійцями-кяфірами, однак я переконаний, що книжку такого змісту він ніколи не наважиться написати. Щоб книжка була переконливішою, ми запросили художника, аби він написав мініатюри описуваних нами звірів: крилатих буйволів, двоголових змій, шестиногих биків, однак його ілюстрації нам не сподобалися. «Так, як ти, малювали ще позавчора, — сказав Ходжа, — однак зараз усе по-іншому: тривимірне зображення, все має свою тінь, поглянь-но, навіть звичайнісінька мураха тягне за собою тінь, ніби вона її близнючка».

Від падишаха звісток не було, тому Ходжа вирішив передати написані книжки пашею, хоча потім і пошкодував. Паша казав, що наука про тварин — пусте заняття, що Хусейн-ефенді взявся не за свою справу і почав плести інтриги, через які й постраждав. Він навіть запідозрив Ходжу що той мітить на місце головного астролога, при цьому він не заперечував доцільності розвитку науки, от тільки під наукою він розумів інше: не астрологію, а хоча б інженерію чи, краще, технологію виробництва зброї. А посаду астролога він вважав такою, що приносить суцільні нещастя, адже астрологів, як правило, вбивали, або ж вони самі зникали, коли дізнавалися про сокровенні таємниці двору, ось чому паша не хотів, щоб Ходжа, якого він глибоко поважає та щиро любить, мав цю посаду, окрім того, вакансії вже не було, оскільки на місце претендував дурнуватий та наївний Ситки-ефенді, який прекрасно впорався б зі своїми обов'язками. А наостанок паша додав, що чув про інтерес Ходжі до книжок покійного астролога і зовсім не радить перейматися ними. Ходжа запевнив, що цікавить його винятково наука, і попросив пашу передати падишаху два трактати про тварин. Увечері дома, проклинаючи пашу, Ходжа лише й торочив, що наука для нього понад усе і, щоб займатися нею, він готовий на будь-які випробування. Наступний місяць ми роздумували, яке враження справлять наші кольорові книги на падишаха, Ходжу ж постійно непокоїла думка, чому його й досі не кличуть до палацу. Нарешті, запросили на полювання. Ходжа тримався падишаха, я позаду його чималого почту, — всі ми попрямували до володінь Мірахор, що на річечці Кагитхане. Бостанджи вже все підготував: зігнав зайців, лисиць та нацькував на них хортів, а ми спостерігали. Один русак відокремився від свого стада і плигнув у воду, наші погляди були прикуті до нього, а коли він переплив на протилежний берег, бостанджи хотіли й на нього нагнати псів, та падишах крикнув: «Не чіпати зайця!» Навіть ми, стоячи осторонь, чули цей наказ. Однак на тому березі була інша собака і русак знову спробував плигнути в воду, та не встиг, пес перехопив його. Бостанджи кинулися до пса, вирвали з його щелеп зайця й поклали до ніг падишаха. Хлопець пильно оглянув зайця і, не побачивши пошкоджень, щиро зрадів. Він наказав віднести бідолашну тварину до підніжжя гори і відпустити. Я помітив, як навколо падишаха зібрався натовп, серед якого розгледів і Ходжу та рудоволосого карлика.

Увечері Ходжа розповів, що падишах хотів почути тлумачення історії з русаком. І коли черга нарешті дійшла до Ходжі, він повідомив, що для падишаха ця подія символізує раптову сутичку з ворогами та додав, що все обійдеться. Недруги Ходжі почали заперечувати таке пояснення, у якому падишах ніби уподібнювався зайцеві, однак падишах заспокоїв галас, серед якого лунав голос і нового астролога Ситки-ефенді, й сказав, що прислухається до слів Ходжі. Потім, спостерігаючи, як соколи розтерзали до смерті орла чи як пси розірвали на шматки лиса, який з усіх сил оборонявся, він сказав, що левиця народила двох левенят, самця та самку, і що він у захваті від книги про тварин. А ще він запитував про блакитних крилатих биків, що мешкають у долині Нілу, та рожевих котів. Ходжа святкував тріумф перемоги, однак його не полишало відчуття тривоги і страху.

Набагато пізніше ми дізналися, що в палаці відбувалися заколоти. Кьосем-султан, заручившися підтримкою начальника яничар, хотіла вбити падишаха з матір'ю і на його місце посадити сина, принца Сулеймана. Однак їй не вдалося здійснити свій задум. Кьосем-султан душили, поки в неї з рота та носа не пішла кров і вона не померла. Про останні події Ходжа дізнавався із пліток своїх друзів-телепнів зі школи муваккітхане.

Восени він укотре хотів зайнятися космографією, але зневіра знову обізвалася в душі його тяжким сумом: потрібної обсерваторії не було, а невігласи недооцінювали значення вивчення зірок, і зірки, у свою чергу, не звертали на них уваги. Прийшла зима, повільно стелилися насуплені дні, як несподівано ми дізналися, що пашу знову спровадили в заслання. Власне, підступники-вороги і його нахвалялися знищити, одначе мати падишаха Валіде-султан [23] не погодилась на те, а наказала відібрати майно та зіслати до Ерзінджана. [24] По тому нам нічого не було відомо з його життя, лише з часом ми отримали звістку про його смерть. Відтак Ходжа сказав, що відтепер йому нема кого остерігатися та й поклони бити вже не треба, він провадив, що став незалежним, тому нікому нічого не винен, не знаю, наскільки при цьому він почувався в боргу переді мною за набуті знання. Його не охоплювало сум'яття ні перед малолітнім падишахом, ні перед його матір'ю, він ніби промовляв: або пан, або пропав, та вдома Ходжа поводився, як те несміливе ягня, смирнів, живучи між книжками, і ми планували написати нову працю про рудих американських мурах.

23

Титул матері султана за часів Османської імперії.

24

Місто у східній частині Туреччини.

Ту зиму, як, до речі, і всі попередні та й подальші, ми провели вдома, майже не витикаючи носа; життя збігало одноманітно. Холодними ночами ми сиділи на нижньому поверсі, куди через димар, а потім двері вривався пронизливий пойраз, і до ранку розмовляли. Він більше не принижував мене, не дорікав, ба, здавалося, не наважувався цього робити. Я пояснював це тим, що ні падишах, ні його оточення не цікавилися Ходжою, його ігнорували. Час від часу, як часто це траплялося зі мною, він помічав нашу схожість, дивлячись на мене, бачив себе, і мені було цікаво: які думки при цьому снують в його голові? Ми закінчили ще один довгий трактат, присвячений тваринам, але він залишався лежати на столі. Ходжа продовжував працювати, не йшов до палацу, бо паша був ще у засланні, а він не переносив нових радників при дворі, не хотів з ними зустрічатися й терпіти сморід із їхніх пельок. Інколи, якщо набридало цілісінький день бити байдики, я відкривав трактат, гортав його сторінки, розглядаючи намальованих мною ж пурпурових коників та летючих риб, і мені було цікаво, які думки навіюватимуть падишахові ці сторінки, коли книга потрапить до його рук.