Білий король детективу
Шрифт:
— Цікаво, цікаво, що господар цієї вілли захоплюється термітами, — замислено мовив інспектор.
— Ще цікавіше тебе чекає згодом.
Птахоліт приземлився неподалік вілли у вигляді термітника “цукрова голова”, і Кларнес недовірливо запитав:
— Ти певний, що годинник тут?
— Абсолютно.
— Гм… — Інспектор якусь мить роздумував. — Тоді я викличу бригаду, так буде певніше.
— Викликай, коли вважаєш за потрібне.
Х’ю увімкнув рацію, зв’язався з черговим Кримінальної служби і передав йому свої координати.
— Агентів висилай
— Буде зроблено! — відповів черговий, і Х’ю вимкнув рацію.
Вони спустилися по трапу на галяву, і детектив жестом запросив інспектора йти за ним.
— Прошу в гості до господаря цієї надоригінальної вілли.
— А хто господар?
Агатові блискучі очі детектива враз сховалися у вузькі щілини (це вказувало, що він задоволений, як ніколи).
— А от зараз ми з ним і познайомимось…
XXV
Господарем ткї предивної вілли виявився професор ван Гофф.
— Хелоу! — недбало привітався Джо. — Скажіть, будь ласка, чи не в цій віллі мешкає професор Карл ван Гофф з двома “ф” наприкінці прізвища?
Х’ю, нічого не розуміючи, дивився то на свого друга, то на професора, з яким сьогодні вранці відвідав віллу “Двох щасливців” і переконався, що годинник зник. Але в його очах уже спалахнула здогадка, і він недобре примружився.
— Так, професор Карл ван Гофф, — високий, сухорлявий чоловік з рожевощоким обличчям насмішкувато дивився на Джо. — З двома “ф” наприкінці. А втім, містере приватний детектив, вам уже час і запам’ятати.
Професор був у спортивному костюмі, в руках тримав чималі садові ножиці і стояв біля клумби з пишними, сліпучо-білими айстрами.
— Люблю у вільний час відпочивати біля квітів, — сказав він з непідробною радістю і, нахилившись, зрізав кілька квіток, вибираючи найкращі.
— Я вам заздрю, професоре, — зітхнув Джо. — Особливо, коли є кому дарувати такі чудесні квіти.
— Суть не в тім, є кому дарувати чи немає. Головне, що квіти приносять мені душевну рівновагу, почуття тихої радості… — Професор спохопився: — Даруйте, замріявся, у вас, очевидно, свої клопоти. Які небесні шляхи, — кивнув він угору, — привели вас до моєї скромної вілли?
— Летимо, глядь, а внизу вілла професора ван Гоффа, чому б, думаємо, не заглянути в гості до нього, — торохтів детектив. — Тим більше, ваша вілла така своєрідна, хоча й дещо похмура на вигляд. Збудована, якщо я не помиляюсь, у формі африканського термітника, чи не так?
— Після загибелі Дженні я продовжую її справу, себто вивчаю термітів. І повірте, так ними захопився, так захопився…
— А ми випадково летіли, бачимо, така оригінальна будівля внизу.
На омолодженому обличчі професора майнула невиразна тінь, але тільки на мить. Бо через якусь частку секунди очі професора знову були злегка насмішкуватими, а рожево-дитяче лице стало безневинним і привітним.
— Радий вас бачити. — Він повернувся до інспектора: — Містере Кларнес, я, здається, починаю дещо розуміти. Ви знайшли годинник, ось чому ви з’явилися тут! І як я про це відразу
Х’ю глянув на Джо, і той кивнув, посміхаючись.
— Уявіть собі, професоре, знайшли. Як кажуть, недарма хліб їмо. Дещо вміємо. — Джо був надміру балакучим, що не було йому притаманним. — Кілька хвилин тому знайшли.
— Я надзвичайно радий, — розквітнув ван Гофф. — Дозвольте поцікавитись: де зараз викрадений годинник?
— Про це трохи згодом.
— Розумію, розумію, службова таємниця. Але я радий. Така оперативність, можна тільки позаздрити. Я навіть не вірив, що ваша служба така оперативна. Ви гідні похвали.
— Стараємось! — весело гукнув Джо.
— Гм-гм… — І в очах професора знову майнула тінь тривоги, але він миттю її погасив. — Тепер я з повагою буду ставитись до вашої служби. Бо раніше…
— …ви ставились до неї дещо легковажно, — закінчив за нього детектив. — А це не зовсім безпечно — легковажно ставитись до нашої служби, містере Гофф!
— Не розумію, що ви хочете цим сказати?
— Лише те, що сказав: не варто ставитись легковажно до нашої служби. Але все це деталі, професоре, головне, що знайдено годинник, і я нарешті зможу сьогодні добряче виспатись.
— Вмираю від нетерпіння швидше на нього подивитись.
— Ми теж, містере Гофф, — розплився в посмішці детектив. — Але в мене особисто геть пересохло в горлі, тож я хотів би…
— Ах, даруйте, — заметушився професор. — Так зрадів почутій новині, що геть забув вас хоч би на чашечку кави запросити. Ах, ах!.. Нікудишній я господар. Гості потерпають від спраги, а я частую їх балачками. Прошу, прошу відвідати мою скромну віллу. Часу в мене, щоправда, обмаль — лекції, але хвилин двадцять зумію викроїти, а цього досить. Чи не так, дорогі мої гості?
Кларнес кивнув.
— Тоді прошу. — І рукою, в якій були затиснені айстри, професор показав на віллу: — Моя скромна оселя до ваших послуг. Прошу.
— Зайдемо? — Джо безневинно дивився на Х’ю. — Хоч і клопоту чимало, але ж так хочеться випити кави.
— Незручно якось, — ніби аж знітився інспектор. — Непрохані…
— Ах, що за дрібниці! — обурився професор. — Я живу сам, тому завжди радий гостям, які, на жаль, рідко відвідують мене. Прошу, прошу. Моя вілла до ваших послуг. Це ж просто здорово, що ви знайшли годинник. Така радість! Винахід Стівенса не зникне, він збагатить нашу науку.
Господар, чемно пропускаючи гостей, швидко окинув оком подвір’я вілли і заспокоївся, ніде нічого підозрілого не виявивши.
— Прошу, прошу… — непомітно зачинив за собою вхідні двері на ключ, а ключ поклав собі до кишені…
XXVI
Крутими і рипучими дерев’яними східцями піднялися на другий поверх, в кабінет господаря.
— Прошу сідати! Ні, ні, прошу сюди. Тут вам буде зручніше й затишніше. Почувайтесь, як удома.
— У вас, професоре, затишно і зручно, — сказав Кларнес, не без цікавості розглядаючи кабінет господаря. — Скільки всіляких див та оригінальних речей!