Білий король детективу
Шрифт:
Все це пригадалося Джо, коли Дженні була у ванні. Повернулась вона звідти свіжа, бадьора, на віях і бровах блищали краплинки.
— І ти хочеш написати “рожевий” роман? — милуючись нею, запитав він. — Це ж не так просто. Ну, писати роман, бодай і солодко-сентиментальний.
— Я працювала редактором, мову знаю, про стиль теж деяке уявлення маю, — відповіла вона досить спокійно, як про щось звичайне, нею вже вирішене. — До того ж “рожеві” романи — це таке чтиво, що не потребує ані багатства мови, ані стилю, ані бодай якоїсь там психологізації. Щаслива людина, ніяких хвилювань, ніяких думок, рожеве благополуччя —
— А все ж таки — зумієш?
— Я вже якось один написала, — зізналась вона. — За що тільки не хапаєшся, коли не маєш роботи. Але мій роман книжкова індустрія не прийняла. Сказали, що написано добре, як для цієї серії, можна, мовляв, і гірше писати, але замало оптимізму. А де я могла взяти той оптимізм, як працювала над романом у розпачі, що втратила роботу і засоби до існування.
Ходила по кімнаті і вголос міркувала:
— На чому зупинитися? Які варіанти вибрати? Для розлучених випускається серія “Другий шанс у коханні”. Героїня, покинута чоловіком, страждає, та зрештою знаходить своє справжнє-найсправжнісіньке кохання… — Подумала й рішуче хитнула головою: — Ні, щось мені це не підходить… Для дівиць і молодих жінок, які мають вибір, виходить серія “Як знайти свого чоловіка” — це шаблонна історія про жінок, які не знають, кому з двох нДйпалкіших коханців віддати перевагу… Якщо сімейне життя в жінки не складається, для неї випускають серію “Володіти і дорожити” — про сімейні кризи, які завжди благополучно завершуються…
— А про літературні достоїнства твого майбутнього роману ти подумала? — перебив її міркування Джо.
— Не говори дурниць, мій любий! — відмахнулась Дженні. — Які достоїнства? В “рожевих” романах їх стільки, скільки честі у гангстера. Такі романи ліплять з літературних напівфабрикатів із стереотипними сюжетами, в основу яких покладено вічне прагнення жінки заволодіти чоловіком і оженити його на собі. Зрештою, я не збираюсь ставати літератором. Якщо мій роман приймуть, то на його обкладинці можна і псевдо поставити. Мені зараз потрібні гроші, і тільки гроші.
Дженні зготувала каву, і вони нашвидкуруч поснідали.
— Пора до праці, — сказала вона, перемиваючи чашки. — У нас часу лише один місяць.
— А ти встигнеш? — здивувався він. Вона на мить задумалась.
— Середній обсяг “рожевих” романів — сто п’ятдесят сторінок. Тож мушу написати за місяць, — вмовкла, ворушачи губами, певно, щось підраховувала. — Ні, не за місяць мушу, а за двадцять днів, щоб у резерві було хоч десять днів. Отже, сто п’ятдесят сторінок на двадцять днів… В день… в день — сім з чимось сторінок. Заокруглимо: вісім. І потім, на всяк випадок (а раптом у який день що завадить?) накидаємо ще дві сторінки. Виходить, що в день треба писати всього лише по десять сторінок. Примітивних і банальних. Словник “рожевих” романів небагатий — триста — чотириста найуживаніших слів. Витягну.
Коли Джо повернувся в кімнату, Дженні, діставши із своєї сумки пачку фотографій — чоловіків та жінок, уважно їх вивчала.
Джо запитливо на неї глянув.
Дженні всміхнулась, але куточками уст, заклопотано. Пояснила:
— Спеціалісти радять писати “рожевий” роман так. Взяти фотографію будь-якої, але неодмінно вродливої жінки і будь-якого чоловіка, приколоти їх до стіни над друкарською машинкою і почати вигадувати їхню першу зустріч, уявляти їхні почуття,
Дженні кинула фотографії назад у сумку і сиділа якусь мить, зосереджено обхопивши голову руками.
— Любий, — зненацька озвалась, — у тебе є твоя фотографія?
Джо, порившись у шухляді столу, дістав.
— Хіба що така… Але — навіщо? Я ж поруч. Живий.
Дженні взяла її, дістала із сумки своє фото і поставила обидві картки на столі.
— Буду дивитись на них — на тебе і на себе-і писатиму. Чим не герої, га? Дивлячись на ці фотографії, я що завгодно придумаю. — Дженні підійшла до нього, притулилась, поцілувала, покуйовдила йому чуба.
— Ох, ці очі… — зітхнула. — Рада б на них дивитися, але треба працювати.
Зітхнувши, дістала із сумки портативну друкарську машинку, підключила до машинки диктофон і пристрій для друкування з голосу (остання новинка) і сказала у мікрофон:
— Розділ перший.
Машинка тихо застукотіла і відбила на аркуші:
“Розділ перший”.
Дивлячись на фотографії, Дженні замислилась: з чого почати?
Думала, так думала і, зрештою, відключивши мікрофон, встала, потяглась солодко.
— Ех… Якби почати, а далі пішло б само… — благально глянула на Джорджа. — Підкажи.
— Що? — не збагнув він.
— Ну, як вони вперше зустрілися, Дженні і Джо, герої мого майбутнього роману.
Джо подумав і знизав плечима.
— Не знаю… Я ж не письменник.
— Я теж… Але пригадай що-небудь із своєї практики детектива. Мені потрібна зачіпка, щоб герой познайомився з героїнею. Не буде ж він до неї на вулиці підходити.
— Не знаю, — винувато розвів він руками.
— Та що ти зарядив, як папуга: не знаю, не знаю!
— Папуга?.. — Джо, щось пригадавши, ляснув себе по лобі. — Згадав. Кілька років тому в Місті відбулася ціла серія квартирних крадіжок з одним і тим же почерком, манерою. Грабували двоє, вельми просто і в той же час своєрідно, слідів не лишали. Однією із справ цієї серії займавсь і я. Ті двоє невловимих обікрали квартиру самотньої міс. У неї був папуга, бразільський жако. Я оглянув усе, але ні за що було вчепитися. Професійно працювали грабіжники. Все з квартири винесли, лишили тільки клітку з папугою. От я, роздумуючи, за що ж вчепитися, машинально дивився на папугу, а він метушився в клітці та все щось повторював. Бурмотів і бурмотів… Я зрештою прислухався: він згадував якогось Роберта і якогось Роні. Фраза так звучала: “Ей, Роберт! Іди сюди! Роні — швидше!..” Я запитав потерпілу: хто у неї із знайомих Роберт, а хто — Роні? Міс відповіла, що таких знайомих у неї немає і що папуга, її улюбленець, став несподівано повторювати ці імена… Я вхопився за цю ниточку, і невдовзі поліція за моїми даними накрила грабіжників, яких справді звали Роберт і Роні…
— Ось і маю початок, — задоволено сказала Дженні, сідаючи до столу. — Отже, так. Симпатичну й самотню міс тридцяти років, небагату і незнатну, несподівано пограбували. Приходить детектив, якого вона найняла через контору приватних детективів, чи, як у вас кажуть, білий король детективу, і завдяки папузі знаходить грабіжників. Міс йому дуже сподобалась, він ще раз з некг зустрівся, мовби випадково, а потім запросив її в ресторан пообідати. Вони стали зустрічатися. Зароджується почуття. Згодом виявилося, що той симпатичний детектив…