Білий король детективу
Шрифт:
— Перед законом і фортеці відчиняють брами! — жорстко сказав Х’ю. — Іменем закону я…
— Але Дженні не ваша, — відступаючи від інспектора, заволав Майкл. — Вона моя! Чуєте, моя! Я нікому її не віддам, нікому! Тут немає ніякого криміналу!
— А це ми і хочемо з’ясувати, — озвався Джо, теж виходячи із засідки. — Спокійно, Майкле Джексоне, ми й справді зайшли сюди іменем закону. Дженні ніхто в тебе не забере. Ми лише хочемо з’ясувати деякі обставини стосовно жінки-привиду.
Але Майкл, не ззернувши на нього уваги, кинувся до жіночого силуету, що вже почав
— Дженні, постривай, я ще не все сказав!
Та коли годинник відбив чверть і мелодійний переливчастий дзвін повільно розтанув у холі, жінка в ту ж мить зникла.
— Дженні, приходь завтра! — кричав Майкл до світлої плями, що невблаганно танула посеред холу. — Я чекатиму тебе завтра, чека-атиму-у…
Та ось світла пляма згасла. З усіх кутків насувалась глуха пітьма (місяць, певно, зайшов за хмари), і вже ніщо більше не нагадувало, що секунду тому тут було. Тільки м’яко гойдався сюди й туди маятник: цок-цок, цок-цок…
— От і все, — зітхнув Майкл.
Тим часом інспектор Х’ю увімкнув ліхтарик, поклав його на столик так, щоб вони утрьох опинилися у світлому колі, і звернувся до Майкла суворим, офіційним тоном:
— Іменем закону я заарештовую вас, Майкле Джексоне! За зв’язки з потойбічними силами у вигляді привиду.
— А ви упевнені, інспекторе, що це потойбічні сили?
— Те, що ми спостерігали, є чортівнею, диявольщиною, містере Джексон! А закон завжди стояв і стоїть на боці людей. Людей, а не нечистої сили. І в даному випадку я мушу застосувати закон!
— Облиш, Х’ю, чортівню і заспокойся, — озвався Джо. — Згадай краще, у якому віці ми живемо. І потойбічні сили тут ні до чого. Вони назавжди залишилися у минулих віках, коли у них вірили.
— Гаразд, коли це видиво не чортівня, тоді що це таке?
— Щось зв’язане з наукою, — обережно висловив припущення Джо. — Ми, на жаль, не знаємо природи цього феномена, тому й лізуть нам у голову всілякі думки про містику.
— Розберемося, Джо. Але — потім. А зараз я мушу арештувати містера Джексона. Так велить мені почуття обов’язку. — Х’ю повернувся до Майкла: — Привид руйнує вашу сім’ю, містере Джексон.
— Але до моєї сім’ї Місту немає діла. Принаймні воно раніше ніколи не цікавилося мною. То чому мене арештовують?
— Тому! — майже крикнув Х’ю. — Хоча б тому, що привид порушує порядок. І взагалі, я попрошу вас, містере Джексон, не дискутувати зі мною. Я при виконанні службових обов’язків і маю іменем закону оберігати в Місті порядок і спокій. Я змушений буду арештувати і привид, щоб доставити його в Кримінальну службу.
Джо засміявся.
— Але як ти його арештуєш?
Х’ю на мить розгубився, але швидко знайшовся.
— Будь певен, спеціалісти зуміють дістатися до привиду. Але то вже не мій клопіт. Мені службою ввірено охороняти в Місті порядок, і я виконаю свій службовий обов’язок! Привид може викликати в Місті паніку, а це — непорядок. Тому його треба негайно ізолювати від суспільства.
— Х’ю, залиш цього вродливого привида під мою відповідальність.
— Гм… — Х’ю завагався. — Але
— Але ж не хто інший, а саме ти довіряєш цій приватній особі, — Джо тицьнув себе пальцем в груди, — довіряєш найскладніші справи. І ця приватна особа ще ніколи тебе не підводила. Чи не так?
— Ти маєш рацію, Джо, але… — інспектор знову завагався. — В даному випадку справа неординарна. І я не можу ризикувати своєю репутацією.
— Розумію: дружба дружбою, а служба службою?
— От і добре, що ти розумієш, а тому й не гнівайся на мене, — вже примирливо сказав інспектор. — Ми не знаємо природи чи принципу дії цього привиду. А раптом станеться непередбачене?
— Що саме?
— Привид вирветься на волю і піде гуляти Містом.
— Гаразд, я все беру на себе.
— Ні, ти уяви, що зчиниться тоді в нашому зразковому Місті! Чутки, страхи, сум’яття… Почнуть хтозна-що говорити. А дійде до начальства, що я знав про привид і не ізолював його, а випустив у Місто, як джина з пляшки, — не носити мені цього значка, — показав на лацкан куртки, де світилися букви “КС”. — Ще мені потім і політику пришиють, бо чортзна, чим дихає цей привид, адже про його політичну платформу в нього на лобі нічого не написано.
— Та ти що? — Джо і сміявся, і дивувався водночас. — Привид і політика? Більшого б у тебе клопоту не було!
— А раптом цей привид та лівих переконань, га? — зловісним шепотом запитав інспектор й, оскільки Джо мовчав, переможно закінчив: — Ось так. А в мене, сам знаєш, сім’я, дружина, три дочки і четвертий син. Сімейка ого-го, її треба одягати, годувати і теплі місця дітям у житті шукати. Одне слово, без роботи мені аж ніяк не можна лишитися. Я — не ти, котрий сам за себе відповідає.
— Розумію, — кивнув Джо. — Отож буду діяти під егідою твого шановного відомства, але все беру на себе. На випадок чого — твоя хата скраю. Годиться?
— Авжеж! — Х’ю повеселішав. — Але ще одна умова. Точніше — наказ. Усе тримати в таємниці і, як вогню, остерігатися преси. Про привид їм — ані слівця. А тепер — починай!
І Х’ю, сівши у темряві на диван, усім своїм виглядом дав зрозуміти, що виднині “його хата скраю”. Приватний детектив Джордж Лі мусить діяти на свій страх і риск. А він, інспектор Х’юлетт Кларнес, просто буде спостерігати в затінку і, коли що непередбачене виникне, залишає за собою право втрутитись у хід подій.
VI
— Вона… ну, Дженні, з’являється щоночі? — підійшов Джо до Майкла, який упродовж усієї розмови двох детективів залишався байдужим і стояв осторонь з похиленою головою. — Заспокойся, старий, — Джо говорив м’яко, навіть з нотками співчуття чи жалю в голосі, як говорить лікар з безнадійно хворим, — вона неодмінно ще до тебе повернеться.
— Вночі. І тільки о дванадцятій, — тонкі пальці Майкла, виразні й неспокійні, знову забігали, ніби щось шукали. — Я кілька діб невідлучно просидів у холі. Думав, а раптом? Але — ні. Дженні з’являється тільки о дванадцятій ночі і тільки на чверть години.