Бійцівський клуб
Шрифт:
Кажу Тайлерові, що Марлі Зінґер не потрібен коханець, їй потрібен лікар.
Тайлер каже: «Не називай це коханням».
Знову те саме, Марла збирається зруйнувати іншу частину мого життя. Це почалося ще в коледжі: я набував друзів. Вони одружувалися. Я втрачав друзів.
Чудово.
Зрозуміло, кажу.
Тайлер питає, чи це є для мене проблемою.
Я — Стиснені Нутрощі Джо.
Ні, кажу, все гаразд.
Підставити пістолета мені до голови і розфарбувати стіну мізками.
Просто
Глава 8
Бос відсилає мене додому, бо на моїх штанях запеклася кров, через те я дуже-дуже задоволений.
Наскрізна діра в моїй щоці і не збирається загоюватись. Я йду на роботу, і мішки під моїми очима — набряклі чорні подушки навколо щілинок, що лишилися, аби я міг щось бачити. До сьогодні мене бісило, що я став оцим цілковито врівноваженим майстром дзен, а ніхто того й не помітив. Натомість я роблю дещо із ФАКСОМ. Пишу маленькі ХАЙКУ і розсилаю їх по ФАКСУ всім навколо. Коли проходжу повз людей у холі, стаю справжнім дзен, відображаючись у всіх їхніх маленьких ворожих ЛИЧКАХ.
Бджоли відлетять,
Трутні вслід за ними.
Королева — раб.
Ти зав’язав із мирськими цінностями й машиною і переселився жити в орендований будинок в отруєному хімікатами районі міста, щоби пізно ввечері чути, як Марла з Тайлером у його кімнаті називають одне одного… гм… підтиркою для дупи.
Візьми це, людська підтирко для дупи.
Зроби це, підтирко для дупи.
Проковтни. Ковтай це, крихітко.
Я настільки відчужений від цього, що стаю маленьким тихим центром світу.
Я з мішками під очима і з великими чорними, вкритими шкоринкою плямами засохлої крові на моїх штанях, я всім на роботі кажу: ПРИВІТ. ПРИВІТ! Подивіться на мене. ПРИВІТ! Я настільки наближений до ДЗЕН. Це КРОВ. Це НІЩО. Привіт. Усе є нічим, так кльово бути ПРОСВІТЛЕНИМ. Як я.
Ех!
Подивіться. За вікном. Пташка.
Мій бос питає, чи кров на моїх штанях — моя кров.
Пташку зносить вітром. Пишу в голові хайку.
Гніздо полишив птах.
Весь світ йому за дім.
Життя — кар’єра.
Рахую на пальцях: п'ять, сім, п’ять. Це моя кров? Ага, кажу, щось типу того. Це неправильна відповідь.
Можна подумати, мова йде про велику угоду. У мене дві пари чорних штанів. Шість білих сорочок. Шість пар нижньої білизни. Найменше, що необхідно для виживання. Я ходжу до бійцівського клубу. Таке трапляється. «Сходи додому, — каже бос, — зміни одяг».
Починаю гадати, чи Тайлер із Марлою — не одна й та сама особа. Не враховуючи їхнього вовтуження щоночі в кімнаті Марли.
Коли вони роблять.
Роблять.
Роблять це.
Тайлер
Проте мене багато з ким не бачили одночасно, це ще не означає, що ми з кимось — одна й та сама особа. Тайлер просто не виходить, коли поруч Марла.
Щоби я міг випрати штани, Тайлер має показати мені, як робити мило. Він нагорі, а на кухні смердить гвоздикою і паленим волоссям. Марла сидить на столі, припалюючи собі руки гвоздичною цигаркою і називаючи себе людською підтиркою для дупи.
— Я сприймаю свою хворобливу гнійну руйнацію, — звертається Марла до цигаркового вогника. Марла втискає сигарету в м’яку білу шкіру зап’ястка. — Гори, відьмо, гори.
Тайлер нагорі, в моїй кімнаті, розглядає зуби в дзеркалі й каже, що знайшов мені роботу офіціанта, часткова зайнятість.
«В готелі “Pressman” якщо ти можеш працювати ввечері, — каже Тайлер. — Така робота підживлюватиме твою класову ненависть».
Ага, кажу, авжеж.
«Вони змушують чіпляти чорного метелика, — каже Тайлер. — Все, що необхідно для роботи, — біла сорочка і чорні штани».
Мило, Тайлере, кажу, нам потрібне мило. Нам треба зробити мило. Маю випрати штани.
Я тримаю ноги Тайлера, доки він двісті разів прокачує прес.
«Аби зробити мило, щонайперше маємо розтопити жир». Тайлер сповнений корисної інформації.
Не враховуючи сексу, Марла з Тайлером ніколи не бувають в одній кімнаті. Якщо Тайлер був неподалік, Марла його ігнорувала. Знайома тема. Мої батьки поводили себе так само, доки батько не поїхав до іншого міста. Відкривати нову філію.
Батько завжди казав: «Одружуйся, доки секс не набрид, інакше не одружишся ніколи».
Матір завжди казала: «Не купуй одягу із пластиковою блискавкою. Ніколи».
Мої батьки ніколи не казали нічого такого, що можна було б вишити на подушці.
Тайлер качає прес: сто дев’яносто вісім разів, сто дев’яносто дев’ять, двісті. Він одягнений у капці і щось на штиб халата.
«Відішли Марлу з дому, — каже Тайлер. — Най сходить до крамниці за лугом. Тільки щоб пластівцями, не порошком. Позбудься її».
Мені знову шість років і я знову переказую матері те, що сказав батько. І навпаки. Коли мені було шість, я це ненавидів. Ненавиджу і досі.
Тайлер починає присідання. Іду вниз, щоби відіслати Марлу за лугом, даю їй десять баксів і свого квитка на автобус. Марла все ще сидить на столі. Забираю цигарку в неї з руки. Кухонним рушником витираю її руку — там, де пухирі від опіків почали протікати. Взуваю її черевики на підборах.
Марла дивиться згори на те, як я взуваю її, і каже:
— Я сама увійшла. Не знала, чи є хто-небудь. Двері все одно не зачиняються.
Не кажу нічого.
— Знаєш, — каже Марла, — презерватив — кришталевий черевичок нашого покоління. Взуваєш його при зустрічі з прекрасним принцом, танцюєш усю ніч, а потім викидаєш. Презерватив, не принца.