Бійцівський клуб
Шрифт:
Хмарочос «Parker-Morris» щезне за дев’ять хвилин. Береш пластикову вибухівку, огортаєш нею колони фундаменту і валиш будь-яку будівлю в світі. Звісно, маєш обкласти ці колони мішками з піском, щоби вибух пішов всередину, а не в простір підземного гаража.
Цих корисних порад нема в жодному підручнику історії.
Три способи зробити напалм: по-перше, можна змішати рівні частки бензину й замороженого концентрату помаранчевого соку. По-друге, змішуєш порівну бензин і дієтичну колу. І по-третє, можна розчинити в бензині розтертий наповнювач для
Спитай мене, як виготовити нервово-паралітичний газ. Чи всі ці скажені автомобільні бомби.
Дев’ять хвилин.
Хмарочос «Parker-Morris» упаде, увесь сто дев’яносто один поверх, повільно, мов дерево в лісі. Мов колода. Можна розвалити все. Дивно усвідомлювати, що місце, де ми стоїмо, буде лише крапкою в небі.
Тайлер і я на краєчку даху, дуло у мене в роті. Цікаво б знати, наскільки цей ствол чистий.
Ми геть забули про всі ці тайлерівські вбивчо-самогубні речі, зосереджено споглядаючи, як іще одна офісна шафа вивалюється з будинку і шухляди в ній висуваються в повітрі, стоси білого паперу підхоплюються висхідними потоками й відносяться вітром.
Вісім хвилин.
Тоді дим, дим клубочиться з розбитих вікон. За якихось вісім хвилин команда підривників підірве первинний заряд. Він спричинить основний вибух, колони фундаменту розпорошаться, і серія фото хмарочоса «Parker-Morris» увійде до всіх підручників з історії.
П’ять світлин послідовної зйомки. Ось будівля стоїть. На другому фото вона вже нахилена на десять градусів. Потім на двадцять. На четвертому знімку нахил складає сорок п’ять градусів, каркас не витримує, і вежа згинається в арку. На останньому кадрі вежа, весь сто дев’яносто один поверх валиться на Національний музей, справжню ціль Тайлера.
«Цей світ наш, відтепер світ наш, — каже Тайлер, — а ці давні люди — мертві».
Якби я знав, чим усе це обернеться, був би щасливий померти й опинитися на небесах прямо зараз.
Сім хвилин.
Я стою на вершечку «Parker-Morris» із пістолетом Тайлера в роті. У той час як столи, шафи й комп’ютери метеорами несуться до натовпу, який оточує будівлю, а дим шугає з розбитих вікон і команда підривників за три квартали звідси дивиться на годинник, я розумію, що все це: пістолет, анархія, вибух — через Марлу Зінґер.
Шість хвилин.
У нас тут щось на штиб любовного трикутника. Я хочу бути з Тайлером. Тайлер хоче бути з Марлою. Марла хоче бути зі мною. Я з Марлою бути не хочу, а Тайлерові заважає моє існування. Річ тут не в любові й піклуванні. Річ у належності й власності.
Без Марли Тайлер не відбувся би.
П’ять хвилин.
Може, ми увійдемо в легенди, може, ні. Радше ні, кажу я, але продовжую чекати.
Хто б знав про Ісуса, якби ніхто не написав Євангелій?
Чотири хвилини.
Язиком я відсуваю дуло вбік і кажу: мовляв, Тайлере, друже, ти хотів стати легендою, я зроблю
Я був тут від початку.
Я пам’ятаю все.
Три хвилини.
Глава 2
Великі руки Боба зімкнулися, обіймаючи мене, і я був утиснений між його спітнілих цицьок, відвислих і такого розміру, як ми уявляємо їх у Бога. Навколо нас церковний підвал, сповнений людей: це Арт, це Пол, це Боб; його широчезні плечі замінюють мені горизонт. Густе світле волосся Боба показувало, що можна отримати, коли крем для волосся зветься мусом для укладання волосся, — таке густе, світле й частково випрямлене.
Охопивши мене руками, Боб схиляє мою голову до цицьок, що виросли на його могутніх грудях.
— Усе буде гаразд, — каже Боб. — Тепер ти плач.
Від колін до підборіддя я відчуваю, як хімічні реакції всередині Боба спалюють їжу й кисень.
— Може, в тебе рання стадія, — каже Боб. — Може, це лише доброякісна пухлина. З семіномою в тебе майже стовідсотковий шанс вижити.
Плечі Боба підіймаються в глибокому вдихові, а потім спадають, спадають, спадають у конвульсивних схлипах. Підіймаються. Спадають, спадають, спадають.
Я приходжу сюди щотижня вже два роки, і щотижня Боб хапає мене в обійми, і я плачу.
— Ти плач, — каже Боб, вдихає і схлип-схлип-схлипує. — Давай, поплач.
Його велике вологе лице розташовується на моїй голові, і я гублюся всередині. Ось коли я плачу. Плакати якраз на часі, коли ти замкнений у задушливій темряві всередині когось іншого, коли ти бачиш, як усе, чого ти міг би досягти, обертається на сміття.
Усе, чим ти міг би пишатися, буде викинуте.
І я гублюся всередині.
За останній тиждень цей стан — найближчий до сну.
Ось як я зустрів Марлу Зінґер.
Боб плаче, бо шість місяців тому йому видалили яєчка. І поставили на замісну гормональну терапію. Цицьки в Боба через те, що в його організмі забагато тестостерону. Коли рівень тестостерону зависокий, тіло збільшує вироблення естрогену для збереження балансу.
Ось коли я плачу — коли життя закінчується нічим, менше ніж нічим, забуттям.
Забагато естрогену — і матимеш курвині цицьки.
Плакати легко, коли ти усвідомлюєш, що всі, кого ти любиш, полишать тебе чи помруть. На тривалому проміжку часу вірогідність виживання кожного з нас дорівнює нулю.
Боб любить мене, бо думає, що мені теж видалили яєчка.
Навколо нас у підвалі Єпископальної церкви Святої Трійці з диванами, вкритими коцами з комісійних крамниць, близько двадцяти чоловіків і одна жінка, — усі вони розбиті на пари, більшість плаче. Деякі пари нахилились один до одного, щока до щоки, — так зчеплюються бійці в реслінгу. Чоловік у парі з єдиною жінкою поклав лікті їй на плечі, по ліктю з кожного боку голови, — її голова між його рук, а його зарюмсане обличчя біля її шиї. Обличчя жінки повернене вбік, і її рука підносить до нього сигарету.