Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)
Шрифт:
Передмова: до мандрівної душі
Я кину все – я вірю в кілометри…
Ця книжка історій для тих, кого гнітить осідлість і осідланість, хто хоче вирватись у дорогу, кого настирливо гукає «big bad world». Для тих, хто рано чи пізно не всидить у своїй «хрущовці» й подасться шукати щастя у світи. Для тих, у кого мандрівна душа і пригодницька вдача. Вони знайдуть, як вирушити в подорож, не пропустять шанс і не проміняють авіаквиток на тепле місце біля телевізора.
Такі душі завжди
Їдьте, шукайте, нікого не слухайте. Воно того варте. Аби знайти себе, а не стати схожими на занудливих тіток у крепдешинових хустках на лавці біля парадняка п’ятиповерхівки. І, намотавши десятки тисяч миль, побачивши десятки тисяч облич, почувши і переживши мільйони історій та пригод, почати звільнятись від совкізму в мізках і душах…
Або сидіть удома і ховайтесь за мамину спідницю і зарплату татуся, хапайтесь за своїх друзів по вбиванню часу та заяложені стереотипи. Бо ж ті рідкісні люди, хто насправді нам потрібен – хай де б ми були, – залишаються поряд.
Не слухайте тих, хто продає вам свій стиль життя. Слухайте лише себе і робіть по-своєму, їдьте за тридев’ять земель, повертайтесь і знову їдьте. Не йміть віри нікому, хто вам скаже, що так жити не можна. Можна і треба! Найгірше, коли світ манить, а ти його не побачиш, хтось тобі відкриється, а ти його не почуєш, виникне драйв, а ти його заглушиш розумними фразами. Тоді життя втратить смак, або, як кажуть тут, за валами, – favor.
Мандрівна душа не хоче жаліти себе, сидіти на канапі і проклинати владу бандитської країни. Не хоче подаватись у найми й банди. Для тих, хто йде, існує дорога,і тільки в дорозі з’являється шанс, знаходиться вихід, і завжди зустрінуться справжні люди, які хочуть щось змінити. І тільки їх ми пам’ятаємо і тримаємо в серці. Зберегти себе – оце і є твоя справжня батьківщина. Щасливий той, хто не втратив здатність дивитись прямо в очі іншим, без лукавства. Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою… – геніальні Тарасові слова-дороговказ.
Зараз складні часи, тим краще – по фактах видно хто є хто. Без словоблудства. Чи жив достойно, стане ясно по тому, що після себе залишив, – чи ти агроном, чи будівельник, чи скульптор. Світ не страшний – страшніше себе не реалізувати. Страшніше – потонути в самоотруті й зневір’ї, без справжніх людей навколо. І люди не страшні – страшніше їх не знати, не почути і не зрозуміти.
Життя складається з історій. Кожен може бути автором історій навколо святкового столу, але на ранок, поборовши лінь, сісти і їх записати – це вже щось інше. Записати такими, якими вони є, якими прийшли від справжніх людей, різних людей, з моментів пристрасті – коли живеш по-справжньому. Усе складається з історій. І кожен день нам дарує нову – від них не сховатись і без них не обійтись. За десять років нашого життя між Україною й Америкою історій трохи назбиралось… Деякі з них – у цій книжці.
За всіх людей, яких зустріли на шляху, ми вдячні. Особливо за справжніх, які самі знають, хто вони є і для чого. Для нас усі вони – великі вчителі, а також характери
Ще кажуть, людина сама творить свою реальність. От ми і творимо. Це – наше життя.
Леся Гончар
З історій припортового міста
Трилер по-американськи, або Історія про інтелектуальну власність
25 березня,1993, Вашингтон,
Міжнародний валютний фонд, художня виставка
– Оце так успіх! Неймовірно! Невже ваша країна має семитисячолітню історію? Трипільська культура? Що там етруски і шумери… Назавтра заплановане інтерв’ю з «Вашингтон пост» і зустріч з одним галеристом. Його дуже зацікавила ваша графіка… Чи не завітали б ви увечері до нас на фуршет? Звичайно, якщо любите пиво – в нас його буде кілька десятків сортів…
– Дружина одного з засновників Національного музею – Ольга Гішгорн?
– Так, так… Вона вважає, що ви під впливом Генрі Мура, але хоче придбати дві ваші роботи. Невеличкі. Наступного року пані Гішгорн збирається робити виставку тої колекції, що тримає в своєму вашингтонському особняку. У самій галереї Коркоран! «Te Mouse House» – так комічно зватиметься виставка. Унікальна можливість для молодого скульптора потрапити в одну з кращих галерей Америки…
– Коркоран? Найстаріша галерея міста? Та, що навпроти Білого дому? – художник приємно вражений. Ось воно, визнання. Все ж таки людей цікавить мистецтво. Мистецтво його країни і його власне мистецтво. Отож не марними були зусилля, аби виставка побачила світ…
– Так, звичайно, якщо в Коркоран, то продам… Інтерв’ю з журналом «Сітізен»? Зробимо. Прийом у посольстві? Будемо.
Успіх, овації, інтерв’ю, слава і всенародне визнання. Все ж таки у мистецтві – сила. Воно, як сказав класик, «останній притулок свободи». А світ ще не бачив сили нашої свободи.
– Звичайно, каталог виставки вражає. Хотілося б, щоб були трохи кращі англомовні редактори. Невже ніхто з діаспори не взявся відредагувати? Це ж для справи… А матеріал вражає.
– Що за блискуча ідея – поєднати археологію із сучасним мистецтвом! Це геніально! Кому таке спало на думку? Хто автор? Яка енергія, яка сила!
Художник задоволено посміхається у вуса. Хоч і не був ніколи особливо скромним, але тут визнання і захват публіки перевершили всі його сподівання. Оце так старт! Варто творити… Міжнародний валютний фонд, галерея Коркоран, посольства, прийоми… Що далі – Нью-Йорк і світове визнання? Варіанти можуть бути безкінечні…
Нью-Йорк, трьома місяцями пізніше, 1993,
виставка «Мистецтво світанку цивілізації»
в Українському музеї на Мангеттені, 2-га авеню