БАРДО online
Шрифт:
— Я в шоці! — тільки і можу вимовити я, падаючи у воду з Електрою в оберемку.
Електра лежить на мені. Я лежу на дні. На мілині. Нас облизує річка. За кілька метрів у прибої прокволо катуляється порожня пляшка з-під абсенту. Я цілую Електру, цілую кутики її маленьких невиразних губів, вона сито усміхається, треться писком об мою шию, а тоді підводиться, підчіплює на ходу свої скручені в мокрий джґутик стрінґи і прямує до спальника — курити. Обабіч її цицечок так і лишилися скачані у смужки трикутнички бікіні. жжСонце запам’ятало її такою!
ЕЛЕКТРА: День у день збирається на грозу, і день у день мені здається, що десь, зовсім поруч, сонце пропікає небо, геть безхмарне, що для інших людей у їхньому часопросторі триває чиста спека. Не ця попеляста каламуть. Я йду по асфальтовій дорозі, що крає навпіл похмуре поле. Гуляю босоніж, у безпорадній нудьзі. Я вже ніколи не літатиму, навіть як поліетиленовий пакет чи стара газета. Я гірша за сміття на цьому шляху. До моїх ніг підкрадається пожмаканий газетяний клубок. Я чомусь підбираю його і розгортаю. Прочитую на ходу викривлені, затерті
Заява прем’єр-міністра уряду у вигнанні Самдонґа Рінпоче.
З десятого березня у всіх областях історичних провінцій У-цанг, Кхам і Амдо, а також у різних містах Китаю, населених тибетцями, проходять масові демонстрації протесту. Причина цих протестів криється в глибинному невдоволенні, що накопичилося в серцях тибетського народу протягом п’ятдесяти років репресій, а також у силових методах, якими відповів китайський уряд на мирні виступи невеликих груп ченців і простих тибетців усередині автономного району Тибету (ТАР) та за його межами 10 березня 2008 року.
Для тибетського народу 10 березня — це особлива історична дата. Щорік 10 березня проходять мирні демонстрації, які зазвичай обмежуються одним днем. Проте цього року через невиправдано жорстку реакцію властей і застосування сили протести продовжилися і в наступні дні.
Якби метою застосування сили було бажання китайської влади підтримати мир і порядок у Тибеті, для наведення ладу вистачило б і одного дня. Але минуло вже більше п’яти тижнів, а ситуація так і не нормалізувалася, протести спалахують практично щодня, а у відповідь — нові репресії. Виникає сумнів відносно дійсних намірів китайської влади. Після аналізу багатьох подій найбільш підозрілими виглядають наступні факти:
1. 14 березня влада допустила надзвичайно потужні народні хвилювання у Лхасі, впродовж декількох годин не вживаючи жодних запобіжних заходів.
2. Більшість учасників насильницьких дій не були знайомі місцевому населенню. Зокрема, місцеві люди упізнали в деяких найбільш активних учасниках безладів китайських поліцейських, переодягнених у національний тибетський одяг або ж ченцями.
3. Китайська влада заявляє, що в деяких монастирях Тибету знайдено зброю і боєприпаси. Підставою для таких заяв стала наявність старих, не придатних для бою саморобних рушниць і мечів, котрі зберігалися, як підношення в кімнатах захисників (гонкхангах) деяких монастирів. У інших випадках зброю і амуніцію принесли військовослужбовці, а потім ченців звинуватили у незаконному зберіганні зброї на території монастиря.
4. Китайська влада заявляє, що борці за незалежність Тибету готують атаки терористів-смертників.
5. Китайська влада звинувачує ченців у вибуху бомби, який зруйнував будівлю в Чамдо у східному Тибеті. Проте переконливих доказів цієї версії надано не було.
6. Знов розгорнуто кампанію патріотичного перевиховання ченців і черниць, а на всіх житлових будівлях і монастирях має бути вивішений китайський прапор.
7. Всюди проводиться образлива для почуттів тибетського народу кампанія з дискредитації Далай-лами.
8. Китайська Народна Республіка (КНР) наполегливо і цілеспрямовано вносить розкол у стосунки між тибетцями і китайським народом. Це пропагандистська кампанія з роздмухування націоналістичних настроїв та ненависті до «кліки Далай-лами» серед китайського населення.
Ці дії ніяк не сприяють відновленню спокою і громадського порядку в Тибеті. Навпаки, тибетці сприймають їх як украй провокаційні, глибоко образливі для почуттів тибетського народу. З вище названих фактів можна зробити висновок, що справжньою метою китайської влади є вичерпування терпіння тибетського народу і провокація його до насильницьких дій. Ці факти також вказують на те, що різні силові структури КНР планують нові вибухи та інші руйнівні дії, відповідальність за які буде покладено на безневинних тибетців.
Ми глибоко стурбовані тим, що репресії, жорстокі побиття, тортури і вбивства не припиняються, людям відмовляють в їжі і воді, внаслідок чого деякі тибетці вже померли з голоду. Ми також стурбовані тим, що репресії можуть затягнутися на багато місяців. Нині Тибет практично ізольований від зовнішнього світу, і китайцям знадобиться зовсім трохи часу, аби знищити всі докази страт невинних тибетців. Міжнародне співтовариство має негайно втрутитися і переконати керівництво КНР зупинити жорстокість і насильство. Непроста ситуація в Тибеті бере початок в 1957–1958 роках, коли ультраліва політика китайських комуністів призвела до народного повстання 10 березня 1959 року. Відтоді тибетський народ нестерпно страждає. Більше мільйона тибетців загинуло, а ситуація і далі залишалася украй напруженою. Пізніше уряд в материковому Китаї визнав помилковість такої політики. Але для тибетців нічого не змінилося. І сьогодні жодна сила не зможе утримати тибетців під контролем, якщо КНР не змінить свою політику відносно Тибету. З одного боку, керівництво КНР закликає Далай-ламу використовувати свій вплив для відновлення спокою в Тибеті. З іншого боку, воно не робить нічого, аби Далай-лама міг на практиці виконати це завдання. Навпаки, китайці дедалі наполегливіше упроваджують в Тибеті кампанію з дискредитації Далай-лами.
Дивлюся на фотографію Далай-лами. В цю газету, мабуть, загортали якийсь змащений солідолом інвентар, щоб не забруднилося дно багажника. Дивлюся під ноги. Асфальт такий самий сірий і потрісканий, як і надрукована фотографія. Дрібні камінці і труп маленького вужика, бездоганного, як усі немовлята. Ця смерть може згорнутися шовковим сріблистим вузликом у квітці латаття, якщо я покладу малого всередину мертвої квітки. Запах подвійної смерти потягнеться до імлистого сонця павутинням, тінню вужа з камінчиком у крихітній пащі. Цей камінець нагадуватиме про сіру простоту і мізерність тілесного болю у мить помирання. Я могла би стати для вужика такою ж машиною-убивцею, тільки безгучною — він однак не втямив би, що відбулося. Я також не стала би попереджувати: зараз я тебе вб’ю. Різниця тільки в тому, що машина його навіть не помітила, але для жертви це нічого не міняє.
До ранку ще є час. Небо у плівці свіжого павутиння
Ніч сіється, немов пісок або дощ. Моя печаль проростає відчаєм, а тоді розквітає на всю неосяжність темряви пуп’янок злості — густо-червоний вибух висаджує сірий нетлевий попіл нічного шепотіння. Гонор жене хвилі вибухлої квітки в осердя вітру — того, що мене часто будив опівночі. Легка моя голова сіпається, наче я спала поруч з водієм, коли той різко загальмував машину за подих від пса. Клацає у шийних хребцях, я підстрибую, змахуючи крильми. Біль ще розлючує мене аж до білих цяток перед очима — така напруга. Я перелітаю на болото і бехаюся в холодне багно долонями і коліньми. Це і є те, що називають кошмарним сном. Кволо видибую з болота, видряпуюся на кручу, нашпиговану сонними стрижами, як міські багатоповерхівки — людцями. Занурююся у вогкі трави.
Тінь, темніша від ночі, плавко і безшелесно приносить блискавичну смерть маленькій польовій мишці. Смачного тобі, велетенська сово!
Куди зникла? Тільки туристи таке запитують.
Я переступаю своїми цибатими ногами, зупиняюся, аби сторожко і судомно всотати насолоду. Сова полює тут і не лізе в моє болото. Удачі тобі, велетенська сово! Я вже лечу полювати на болото. Я — сіра, я зливаюся з передсвітанням, туманом і людськими снами, які бачу з висоти пташиного польоту.
РІКАРДО: Я не знаю, куди зникла Електра, я давно її не бачив. Але варто мені лише подумати про її прихований хвостик, як у мене встає, і я мушу хоча би на десять хвилин де-небудь зачинитися. Усамітнитися.
ЕЛЕКТРА: Пристрасть робить людей діткливими, вони шизіють і ображаються на такі, здавалося б, неймовірні речі — приблизно так можна образитись на вербу за те, що вона зелена, а не синя. Пристрасть робить людей пожадливими — приблизно так можна бажати зжерти всю землю, якою ходиш, і після того ніколи не какати.
Не було ніякого чоловіка, що дарував би мені будинок, або хоч халупу, я — сквотер. Сквотер — це мисливець. Він вистежує будинок за павутинням. Павуки по-різному заплітають будинок всередині, ззовні і довкруж. Покинуті будинки, іноді мертві, заплетені не так, як будинки, зачинені на кілька днів, з цими плавками і купальниками, рушниками і футболками на мотузці, із забутою навстіж, наче крило у павутинні, віконницею, немитим горням з квіткою плісняви у засохлому ґрунті кавової гущі. І завжди цей звук, схожий на рідний голос, їжачково-затишне нічне буркотіння буксира, який веде річкою баржу, випрасовуючи тиху воду, неквапом огинає поплющені іржаві бакени. Теплий голос рідного тіла, куди тягне вкластися, як лягає фамільна срібна ложка до оксамитового футляра, як зародок у матку — з беззастережним знанням ідеальної підігнаності усіх заглибин і виступів. Голос рук, що дають ритм тілам. Густо-золоті очі, які всюди у просторі є, зі своїми світаннями і спаднями, з поглядом батька крізь річкову хвилю, в глибині все суще — упізнаване, нероз’ємне, можна тінню пірнути крізь усю товщу, власним відбитком, іскрою з неосяжної ватри Всесвіту. Космічна метафора, перетворена усілякими фройдами на смисловий шлакоблок у піраміді людської муки. Є така істота — жінка чоловіка-отця, його струна і звук. Чоловік — величина довільна, він найчастіше не схожий на батька жінки нічим. Так можна приплести який-небудь ідіотський «комплекс Електри» переплетеним соснам чи в’язу, який проростає зсередини бука.
Трохи шкода, що жодного помешкання не вдалося завоювати так, аби воно почувалося моєю власністю, моєю мушлею, моїм прихистком — як людське тіло. Але для мене всюди дім. Справжня небезпека — це дозволити будинкові тебе привласнити, прив’язати настільки, аби позбавити волі. Коли ти не зможеш з ним розлучитися, покинути його навіть у поліційній облозі, в умовах військового конфлікту, в пожежі…
Кульова блискавиця запливла в гості до моїх горнят. Я думаю, це все через Рікардо. Ми з кішкою сиділи на ґанку порожнього сусідського будинку і дивилися на полум’я. Я відчувала себе вороною. І так воно й було. Ми подалися з кішкою до міста, але нехай — все одно скоро осінь. Я не побачу своєї ріки. Я — цвинтарна ворона. Серпанковий слід чийогось сну. Я живу сном, забуваючи попередній, лише округлий блакитний камінь у горлянці примушує мене не засинати глибоко, знову згадувати про те, що позаду були сни, тож і зараз є сон, і надалі ще будуть сни. Я — сіра, я зливаюся з передсвітанням, туманом і людськими снами, які бачу з висоти пташиного польоту.
2. Сон у бетоні
Бувають сни, від яких довго не можеш оговтатись. Навіть коли вже вийшов з хати, думаєш про те, що наснилося. Переживаєш окремі сцени сну, навіть не помічаючи, як опинився в місті. Виявив себе на вокзалі, а як добирався сюди — не пам’ятаю. Стою біля виходу метро і катуляю в голові один вислів — «реальний сон». Так говорять, коли уві сні ти не розумієш, що спиш. Але хіба щоразу, коли засинаєш, опиняєшся поза «реальністю»? Вмираєш, чи що? Чи це якась типу інша реальність, або не твоє життя? Маячня оце розділення на сон і не-сон. Трохи спостережливості, — і можна помітити, що ти просто блукаєш снами, чи блукаєш реальністю — один хрін. Коли згадую, що бачив уночі, то одразу ж замислююсь, чи хтось із нас прокидається коли-небудь. І що таке насправді прокинутись? Не просто перейти з однієї сцени до іншої, як герой фільму. Я згадую, як мені, одному з таких героїв фільму, особливо кострубаті склейки між епізодами муляють, наче шви лляного простирадла, — крутишся, чухаєшся, але не прокидаєшся.