Батурин
Шрифт:
— Такий красунь і так опоганив себе, — сказав князь, встаючи та стріпуючи порох зі своїх колін. — Свиня, іменно свиня! Бога в серці не мав. Як можна таке безобразіє з собою робити! Ось до чого, милостиві господа, доводить філософія. Іменно філософія. Не роздумуй над життям, а лиш жий, та ще коли тобі літ мало що понад тридцять і коли носиш офіцерський мундир. Для офіцера потрібна шабля, а не книжка, послух і карність — це для нього закон. Накрить його! — Хтось накинув на покійника плащ, бо світлійшому здавалося, що Петро Павлович підносить ліву повіку і дивиться на нього… Шкода таких очей. Другого
— Важко, ваша світлосте, не берусь. Матеріалів нема, і діла того ніколи я не робив, не вмію.
— А що ж ти вмієш? Живих краяти? Не дивуюся, що вас люди не люблять.
Фізікус здвигнув раменами.
— Багато ми маємо ворогів на цім світі.
— А на другім ще більше, — додав світлійший. А по хвилині: — Але голову Петра Павловича можеш вложити в спірітус?
— Це я можу зробити.
— Так вложи. Може, цар схоче колись подивитися на неї, а може, примістить у своїй куншткамері — отже! Лиш відтинай так, щоб ніхто не бачив. Люди суєвірні, дурні — розумієш?
Лікар притакнув, поклонився і подався назад.
— Господа! — звернувся світлійший до своїх офіцерів. — Нам тут більше нічого робить. Поїдемо в город!
Поправив шаблю і ордени, вбрав капелюх, йому подали царськими соболями підбитий плащ і відчинили двері.
ТАЇНСТВО
Під окопом гуртом ордонансів розмовою скорочував нудьгу дожидання.
Салдати водили старшинських коней по боковій алеї.
Коні задирали голови, витягали шиї й іржали. Вітер грався листками, розносив згар.
Клапті чорної сажі падали на коней і на людей. Коні порскали, люди чхали. «Здоров!»
Годі було вгадати, чи це вечір, чи ранок, осінь, чи зима яка, чи томлячий сон.
Брудно, гнітючо, тьмаво.
— Фу, чорт! Який поганий день! — сказав світлійший, ступаючи по сходах.
Гадав, що дихне свіжим воздухом, а тут дими.
— Ще не вгасили? Доволі того фаєрверку! Післав у город ордонансів і казав гасити пожежу. На стежці, недалеко сходів, ступив у калюжу крові. (Червоніла на білім снігу. Видно, що люди оминали її). Кілька крапель бризнуло на білі штани світлійшого… Кров Петра Павловича.
— Свиня!.. Чом не запрятали?
Набрав у пригорщу снігу й витирав пляму. Але кров не сходила. Тільки розмазав її.
Пригадав собі народне повір'я. Крові, котра про вбийника свідчить, не змиєш…
Дурне! Якби це правда, то не один ходив би червоний від ніг до голови. Перший цар…
Світлійшому підвели коня.
Вичищений, білий, без червоних панчіх.
Світлійший поплескав його по шиї. Але кінь відвернувся від нього.
— Чого ж ти відвертаєшся від мене, дурню! — і притулив своє лице до гарної голови звіряти. Чув, як кінь дрижав, аж постогнував. Жилки надувалися, ноги тремтіли. Кінь то дивився
— Чого дрижиш, ну, чого дрижиш, дурнику? Тобі не зроблять нічого. Не дам. — І світлійший поцілував коня у білий лискучий лоб.
— Іди з ним у бокову алею! — приказував салдатові. — В сад. Бачиш, звірина полошиться, нервується. А ти чіпиш тут не знать чого. Не бачив, як саджають на паль?
Салдат узяв коня за поводи і повернув ним у сад.
— Не шарпай трензлею, вважно провадь, скотіна!
За світлійшим півколесом стояли офіцери.
— Підемо, панове, до Мішки, — сказав князь і усміхнувся, ніби провадив їх туди, де грають серби, танцюють циганки, а карли творять непристойні жарти.
Мішка подвизався. Докладав усіх зусиль, щоб показати себе справжнім мистцем.
— Молодець Мішка! — гукав на нього світлійший.
— Рад послужити вашому величеству, — відповів катюга.
— Дурний ти, Мішка, я не величество, я тільки світлійший, — поправив його князь.
— Як звав, так звав, коби що дав, — не засміявся, а ніби заіржав Мішка.
Меншиков добув з кармана таляра й кинув йому.
— Славний малий, та розуму в нього, як у здохлого теляти. Підемо.
Увійшли у велику гетьманську маштарку, бо повози поїхали з гетьманом, а ті, що залишилися, відставлено до московського обозу. В куті дрімали ще які дві старосвітські брички, спадок по Самойловичу. В них спали мертвецьки п'яні салдати.
Загалом тверезих тут не було. Мученики — п'яні від болю, мучителі — від горілки. Мішка не жалував її — ради «усерднішого дійствія».
Вже сам воздух п'янив. Слабших офіцерів млоїло, їм робилося недобре.
— Нагидив, скотина! — сердився на них світлійший. — Пашол вон! Ще, чого доброго, облюєш мені каптан.
Щасливі, що таким дешевим способом увільнилися від дальшого обов'язку бути свідками «таїнства» [5] , вибігали надвір.
— Бачить, скотина, що віддасть учорашній обід, і чекає. Офіцієри! Вам треба було бачити, як цар усмирював стрільців. А то їх млоїть, як хахлам добираються до шкури.
Світлійший дійсно сердився, дивлячись на тую м'ягкосердність. Він привик до страшного «Преображенського уставу», куди не раз заходив з царем, подивляючи його невичерпані концепції в вигадуванню щораз нових способів мучення людей.
5
Так тоді величали тортури. (Приміт. авт.)
Меншиков завидував цареві це тільки його царського вінця, але й тої велетенської сили, того «твердого характеру», котрому ніщо й ніколи не могло устоятися. Він хотів наслідувати царя, щоб стати гідним його співробітником. На кару батуринців дивився як на завдання великої ваги. Скинувши рукавицю з правої руки, брав розпалену шину і водив нею по голій спині прикріпленого до лавки старця, приговорюючи:
— Отак його, сукина сина, полегеньки та помаленьки, щоб руку нашу почув. Тверда московська рука, що, хахли питльовані, га?