Батурин
Шрифт:
— Не всякий так гадає, як ти.
— Не всякий, але подумай лиш — предательство!
— Пре-да-тель-ство! — повторив, розкладаючи безладно руками.
— Були предателі за часів Христових, є й тепер. І тепер розпкяли б Христа.
— Добре ти кажеш: і тепер розпняли б Христа за те, що він людям добра бажав. А людям треба не благодаті небесної, а звичайної наживи, і не слова Господнього вони бояться, а лиш кнута. Страшно подумати, жінко. В Батурині кілька тисяч людей смерть за нашу правду понесло і муки страшні протерпіли, а тут вони тих
Ходив по хаті, збентежений до краю.
В його словах почувався такий великий жаль, що слухати було важко. Щоб повернути його від тих гадок, хазяйка просто спитала:
— Чи не краще нам полковника Чечеля кудись заховати?
— Куди?
— А хоч би в омшаник.
— Гадаєш, не знайдуть. Перед своїм ворогом не сховаєшся.
— То, може б, йому дати коня і провести куди безпечно?
— Не пора тепер. Світає. Треба чекати ночі.
— Жаль, що ми того скорше не зробили.
— Як? Не бачила його? Таж це не чоловік, а тінь. На ногах устояти не міг. Порубаний такий. Дивуюся, що від упливу крові по дорозі не впав.
— Так що ж буде?
— Що Бог дасть, але я його живим зі своєї хати не видам.
Жінка мовила поранню молитву і збиралася палити в печі.
ЛИЦАР У БЛИСКУЧІЙ ЗБРУЇ
На майдані збирався народ. Старші на колодах сиділи, пихкаючи люльки, молодші стояли кругом.
Сходило сонце.
Зразу поза хатами і поміж деревами в садах являлася золота смуга, ясна, що аж за очі брала. Згодом ясність тая піднімалася вгору, розкидуючи кругом своє щедре проміння. Ніби незрима рука золоте зерно сипала на землю, ніби небесний сівач ішов понад землею і сіяв.
Декому здавалося, що з-поза обрію з мрачних країн темної ночі виїжджає лицар у блискучій збруї на білому коні, з золотим мечем у долоні. На шоломі в нього китиця огненних пер, вітер обриває їх і кидає на землю. Рожами кладуться вони на поля, на верховіття дерев, на криші хат, пелюстки, платочки рожевого квіття стеляться кругом. Їде велетень лицар, мерехтить сріблиста збруя, сяєво ясне ллється з золотого меча, а перед ним утікає ніч. Горбиться, кулиться, до землі присідає і по ставищах, по мокляках, по оболонях волочить за собою спідницю довгу з непевної темряви і з нічної імли.
Дивляться сивоголові господарі, як білий лицар чорну ніч проганяє, знімають шапки й голосно хрестяться, а наймит якийсь, що недавно до села приплівся, поміж молодшими гукає:
— Пора діло кінчить. Доволі кров нашу пили, кровопийці. Доволі крутили нами. В потребі нашому братові золоті гори обіцяють, приманюють улесливими словами. Хочеш у війську служить, то в реєстр впишемо тебе, а хочеш на землі працювати, так і землю дістанеш. А прошу.
— І млинок, і ставок, і вишневий садок, — доповідав його товариш.
—
Сміються кругом.
— А скінчиться війна, так гонять тебе з полку, як собаку з хрестин. Ти хто такий? Хахло, тягло, хамська твоя мати, йди на панів працювати. От яка наша правда, браття.
— Авжеж, авжеж, — гомонить поза спинами тих, що на колодах сиділи.
— Ти до чого, синку, ведеш? — підняв на нього полинялі очі сивоголовий дідусь.
Сторонився. Та тільки на хвилину. Побачивши, що одномишлеників кругом чимало, відповідає сміливо, аж гордо:
— До чого ж би, як не до того, щоб не слухати панів-старшин.
— Ані дуків-серебреників.
— Досить слухалися, та й дослухалися ось до чого. І підняв руки, як до лету птах, показуючи подрану кожушину.
— Сорочки на хребті не маю. Тільки моїх маєтків, що тая дранка, і тільки худоби, що тії воші в ній. Розбагатів.
— Потішся. Ти не один. Багато таких, що так розбагатіли, багато!
— Біля гетьмана доробилися.
— Біля ізмінника.
— Податями та налогами всілякими народ обкладав, а все буцімто для царя, цар приказує, а цар у маніхвесті виразно говорить, що він з України одного єфимка брати не хоче, що це гетьман до своєї кишені гроші з народу здирав.
— У гетьмана в кождому дворі гроші.
— А в нашого брата що спина, то воші.
Притакували кругом.
Дід з полинялими очима сумно дивився на лицаря ясного, що понад обрієм на білому коні проїжджав, і на ніч темну, що в байраках перед ним ховалася. Але спідниця її брудна й мокра волочилася по землі, як смородлива ганчірка. Дід нишком покаянний псалом шепотів.
— Я також, — почав другий, — так собі своїм простим розумом міркую, що ближча сорочка, ніж кожух. Ближчий нам робучий народ, ніж старшини.
— Ближчий, ближчий!
— Хто з робучого народу, хай залишається у нас. Скажемо, що свої, а хто зі старшин, того видати цареві. Цареві нецікаво нас до рук своїх дістати, бо хто ми таке? — «подлий народ». Цар знає, що всякі факції від старшин ідуть, старшин йому давай.
— Справедливо сказано: старшин йому давай. Нагородить нас. Так і видаваймо їх, пеських синів.
Дід перервав псалом.
— Видамо своїх, так чужих нам нашлють, а гадаєте, що чужі кращі від наших?
— Менший жаль, бо чужі. Від свойого кривда гірше болить.
— Авжеж, авжеж. Своя рука дошкульніше б'є.
— Так наші предки гадали, і тому в нас добра немає, тому ми у чужому ярмі. Гей, діти, які ви нерозумні. Від своєї кривди куди легше визволитися, ніж від чужої. Свого гетьмана скинеш, коли він негодящий, а царського намісника не спекаєшся, бо за ним стоїть цар, і військо, і всі сили його, а в тебе що? В тебе лишиться голий кулак і безсильний жаль у серці, і отеє вся твоя оборона. І будеш битися, як перепілка в снігах на морозі, і скиглити будеш, як чайка, нарікаючи на свій розум дурний. Прийде каяття, та вороття не буде.