Байда, князь Вишневецький

Кулиш Пантелеймон Александрович

Один з купи

Того постали попід мисниками,

Щоб наші дуки з хати не втікали.

Другий

Вони черствим нас хлібом годували,

Як по ріллям у них ми шкитильгали.

Третій

Вони роботою нас напували,

Як казани у їх ми шарували.

Четвертий

Хто жив на Старці від меча

зістався,

Їм у броварну каторгу попався.

Варили воду з нас ледачі дуки

І потирали об козацтво руки.

П'ятий

Не хочем меду, ні горілки пити,

Аби нам дуків добре попобити.

Шестий

Дай суд нам, батьку, праведний гетьманський,

Нехай не гине звичай наш козацький.

Андибер

Короткий суд у мене, миле браттє:

Чи хочете, то розірвіть на шматтє,

Чи хочете, то з хати вивождайте,

У два киї по спині потягайте.

Семий

Ми не вовки, щоб їх на шматтє рвати;

Нам лучче за ліб, мов воляк тих, брати,

Під віконню надворі покладати,

По ... канчуками затинати.

Нетяги беруть дуків за чуби.

СЦЕНА П'ЯТА

Там же.

Увіходить Байда, один без почту, з обухом у руці.

Байда

Не добре, Ганжо Андибере, чиниш,

Що знов на давній шлях свій повертаєш.

Не від мого меча лежить на Старці

Козацтво низове, залите кров'ю:

Дурний твій розум, навісне завзяттє

Братів з братами покотом поклали.

Шануючи твою лицарську славу,

Я дав тобі князького недолимка,

А ти почав із ним степом никати,

До всобиці козацтво нахиляти.

Забув єси, що тут не Запорожжє,

Не Замокан, не Базавлук, не Скоки:

Тут присуд мій, наслідній по тих предках,

Що суд судили ще в варязькі роки.

Андибер

Пресвітлий князю, ти всього не знаєш,

Що в тебе коять душмани козацькі.

Байда

Нехай мої той добра покидає,

Хто в них наругу та біду приймає.

Широкий світ,- знайти притулок можна

В Острозьких, у Сангушків, Радивілів.

Турецький Святий

Щоб ми тебе на інших проміняли!

Ні, князю, ти наш пан, наш рідний батько!

Хома Плахта

Хотіли ми зробити якнайкраще,

Щоб славивсь ти ще ширше між козацтвом.

Андибер

Бо

дуки ці голоту зобижають

І вбогих від козацтва відучають.

Байда

Я думав, що провчив тебе навіки

В страшних окопах на кривавім Старці.

Лежав ти мертвий од мого обуха...

Я взяв тебе, вдихнув живого духа,

І клявсь єси, очунявши, що будеш

Мені коритись, як дитина батьку.

Андибер

(низенько вклонившись)

Корюсь тобі, преславний князю Байдо,

Корюсь, як лицарю між лицарями.

(Стиха до нетяг).

Се вам завіт козацтва: я корюся,

Поки у силу да в потугу вб'юся.

Байда

Та пам'ятай же, що мої достатки,

Усі поля, степи й луги з гаями

Оддав козацтву я на вжиток вольний.

Ніхто подимного мені не платить,

Ні мита не дає, ані куниці.

Живу я просто, мов козак у Січі,

Ні вин коштовних, не медів не знаю

І на потуху по рибасі щуці

Горілиці михалок випиваю. [56]

Все козакам оддав я на притулок,

На втечище, на вольний заробіток.

Коли ж хто з них срібляником зробився,

То се річ добра, похвали достойна.

Бо не з кишень людських нам треба жити,

З землі насушний хліб свій здобувати,

Здобувши, ворога у полі бити

56

– І на потуху... випиваю...
– на завершення.

І християнський світ обороняти.

Увіходить Настя Горова, з тацею і срібним ковшем на таці.

Настя Горова

Пресвітлий князю! честь мені велика,

Що завітав єси козацьким робом

До нашої оселі степової,

До становища Насті Горової.

Я знаю, що в медах ти не смакуєш,

А пивом нашим шинковим гордуєш:

Зволи ж горілки доброї, живої,

Здоровшої над вивозні напої,

До чесних рук своїх лицарських взяти

А срібний ківш на замок відослати.

Байда

Не п'ю з таких я рук.

Настя Горова

З яких, мій князю?

Байда

Таке жіноцтво, як ти, Насте, робить,

Що серце рицарське, як лев хоробре,

Від погляду дівочого холоне.

Настя Горова

Не ти б казав се, князю благородний,

І не мені б таке від тебе чути.