Байки Харківські
Шрифт:
Байка 4. Голова і тулуб
Тулуб, одягнутий у розкiшну, франтовиту, з дорогими прикрасами одiж, величався перед Головою i дорiкав їй тим, що на неї й десятої частини не припадає того багатства, яке має вiн.
— Слухай-но, дурню! Коли може помiститися твiй розум у черевi, то затям, що так робиться не через велику твою вартiсть, а тому, що годi тобi обiйтися таким малим, як це можу я, — вiдказала Голова.
Фабулка ця для тих, хто честь свою на самiй пишнотi поклали.
Байка 5.
Чиж, вилетiвши на волю, зустрiвся з давнiм своїм приятелем Щиглем, i той спитав його:
— Як ти, мiй друже, звiльнився? Розкажи менi!
— Дивом,— вiдповiв полонянин. — Багатий турок приїхав посланником у наше мiсто i, прогулюючись задля цiкавостi по торговицi, зайшов у наш пташиний ряд, де нас бiля чотирьохсот висiло в клiтках одного господаря. Турок довго дивився зi спiвчуттям, як ми одне перед одним виспiвували, i спитав нарештi:
— А скiльки хочеш грошей за всiх?
— Двадцять п'ять карбованцiв, — вiдповiв той.
Турок, не кажучи й слова, заплатив грошi, звелiв подавати собi по клiтцi й випускав нас на волю, тiшачись i задоволено позираючи, як ми розлiталися.
— А що ж тебе, — спитав товариш, — замануло в неволю?
— Солодкий харч та гарна клiтка, — вiдповiв щасливець, — але тепер, доки житиму, дякуватиму Боговi такою пiсенькою:
Краще вже сухар з водою,
Анiж цукор iз бiдою.
С и л а.
Хто не любить клопоту, мусить навчитися жити просто й убого.
Байка 6. Годинникові колеса
Колесо годинникової машини спитало у Другого:
— Скажи менi, а чого ти гойдаєшся не так, як ми, а в iнший бiк?
— Мене, — вiдповiло Друге, — так зробив мiй майстер, i цим я не лише не заважаю, але ще й допомагаю, аби годинник мав єдиний шлях по сонячному колу.
С и л а.
З рiзними природними нахилами i життєвий шлях рiзний.
Одначе всiм їм один кiнець — чеснiсть, мир i любов.
Байка 7. Орел і Сорока
Сорока Орловi мовила:
— Скажи менi, як тобi не набридне безперервно вихором крутитися на просторих небесних висотах — чи вгору, чи вниз, наче хиляєшся гвинтовими сходами?..
— Я нiзащо б на землю не спустився,— вiдповiв Орел, — коли б плотськi потреби не приневолювали мене до того.
— А я нiзащо б не вiдлiтала з мiста, — сказала Сорока, — коли б Орлом була.
— Я теж так робив би, — мовив Орел, — коли б лише був Сорокою.
С и л а.
Хто народжений до того, щоб бавитися вiчнiстю, тому приємнiше жити в полях, гаях i садах, анiж у мiстах.
Байка 8. Голова і Тулуб
— Як би ти жила, — спитав Тулуб Голову, — коли б з мене не витягувала для себе сокiв життя?
— Достеменно, — вiдповiла Голова, — але в нагороду тобi моє око як свiтло, а я допомагаю порадою.
С и л а.
Народ повинен володарям своїм служити i
Байка 9. Мурашка і Свиня
Свиня з Мурашкою сперечалися, хто з них багатший. А Вiл був свiдком i побiчним суддею.
— Чи ж багато у тебе хлiбного зерна? — спитала з гордовитою посмiшкою Свиня. — Ану-бо, з'яви, шановна панi...
— В мене повнiсiнька жменя найчистiшого зерна.
Як тiльки сказала це Мурашка, зареготали раптом щосили Свиня та Вiл.
— Хай буде нам за суддю пан Вiл, — проказала Свиня. — Вiн двадцять з лишком рокiв правив у великiй славi судiйство, i можна сказати, що вiн промiж усiєї своєї братi наймайстернiший юриста i найгострiший арифметик та алгебрик. Його благородіє зможе нашу суперечку легко вирiшити. Окрiм того, вiн досить управний, здається, в латинських диспутах.
Вiл після таких слiв, мовлених мудрою звiриною, вiдразу скинув на рахiвницю i за допомогою арифметичного множення зробив таке визначення:
— Оскiльки бiдна Мурашка тiльки одну жменю зерна має, як сама призналася об тiм без принуки, i, окрiм зерна, бiльше нiчого не споживає, а, проти того, у панi Свинi в цiлий кадуб, у якому жмень є триста з третиною, через те за всiма правилами здорового розрахунку...
— Не те ви рахували, пане Вiл, — обiрвала його мову Мурашка. — Надiньте окуляри i киньте на рахiвницю витрати проти прибуткiв...
Справа ще бiльше розпалила суперечку, i її перенесено до вищого суду.
С и л а.
Не мале те, чого досить для прожиття, врештi, це i є статок та багатство.
Байка 10. Дві курки
Випало якось Дикiй Курцi залетiти до Домашньої.
— I як це ти, сестро, живеш у лiсах? — спитала Домашня.
— А точнiсiнько так, як iншi лiсовi птахи, — вiдповiла Дика. — Годує мене той самий Бог, що й диких голубiв.
— Вони ж лiтати добре можуть,— проказала господиня.
— Це так, — згодилася Дика, — одначе i я можу лiтати й цiлком задоволена крильми, якi менi дано вiд Бога...
— Ось у те я, сестрице, не можу повiрити, — сказала Домосида, — бо я ледве-ледве можу перелетiти он до того сарая.
— Не перечу, — каже Дика, — але дозвольте, голубонько моя, згадати, що ви з мальства, як тiльки народились, зволите на подвiр'ї гнiй гребти, а я щодень мусила досвiдом поповнювати своє лiтання.
С и л а.
Багато хто, не маючи змоги щось зробити, не вiрить, що можуть це iншi. Безлiч є таких, хто з солодкої млостi вiдученi мандрувати пiшки. Це свiдчить, що практика без природженостi бездiльна, а природженiсть утверджується працелюбнiстю. Яка користь знати, як робиться дiло, коли ти сам його не зробиш? Взнати не важко, важче зробити. Наука та досвiд — це одне й те ж. Вона не в знаннi самiм живе, а в роботi. Знання без дiла — це мука, а дiло — без природи. Ось чим рiзниться scientia et doctrina*.