Байки

Гребінка Євген

ВОРОНА І ЯГНЯ

Орлу схотілось попоїсти; Піднявсь угору птичий цар І вгледів відтіля, що край ставка овчар Онучі прати мусив сісти, Отара ж попаски попхалась навмання. Орлу се по нутру; зложивши моцні крила, Опукою згори - аж вітром зашуміло - Орел ушкварив на Ягня, Підняв його і геть потеребив за гору. І треба ж, що на сюю пору Пило біля ставка дурне Вороненя. Страх полюбилося йому цареве діло, І думає: «Чому ж сього я не зроблю? Да не Ягня, а барана вхоплю». Дивлюсь - воно угору полетіло Да й пуць на шию барану І, кігті вплутавши йому у вовну білу, Смикнулося нести, да ба! вага не в силу: Баран важенький і Орлу. Воно вже стямилось, мерщій би полетіло, Так із шерсті не виплутає ніг. Дурне моталося, поки овчар прибіг І, гарненько йому обскубши крила, На

іграшку дитині дав. Мабуть, Господь так світ создав, Що менший там не втне, де більший геть-то зможе, Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже, Щоб крилець хто не обчухрав!

ЗЛИЙ КІНЬ

Учора мій сусід купив собі Коня Із табуна, татарського, презлого, Такого жвавого, такого вже баского! Дивлюсь: сусід і вся його сім’я Уздечки не напнуть на його. Сусід сусідів кликать став І могорич пообіщав, Щоб тільки помогли йому Коня упорать. Народ зійшовсь та гук такий підняв, Мов цілину п’ять плугів орють. А Кінь жахається да рже, На дибки спиниться да гривою мотає, То піде бокаса, то б’ється і кусає. Котрий сміліший був, то вже Од Коника тікає. Прийшлось сусідові, мовляв, хоть сядь да й плач. Аж дивляться, іде Петро Деркач - Розумний чоловік і в конях силу знає,- Іде і здалеку чуприною киває. Прийшов - і ввесь базар нікчемний розігнав, І сміло до Коня побрався потихеньку, Все свистячи, повагом, помаленьку, Все гладив, подивлюсь - уже і загнуздав. Пани! чи чули, як Деркач коня поймав?

МІРОШНИК

На річечці якійсь маленькій Стояв собі млинок, і в нім Мірошник жив. Хоч невеличкий млин, да, знаєш, чепурненький; Раз по раз, день у день крутивсь і гуркотів І хліба вистачав хазяїну чимало. Коли не забредеш к Мірошнику, бувало, У його є і хліб, і сіль, і сало, Чи то в скоромний день - із маслом буханці, Книші, вареники і всякі лагоминки;. У п’ятницю - просіл, з олією блинці, Пампушки з часником, гречаники, стовпці. Обідать він, було, не сяде без горілки, А в празник піднесе і чарку калганівки. Мірошник паном діло жив. І треба ж, на біду, позаторішню весну Його лихий поніс чогось за Десну. Хоч не багацько проходив, Зате багато бачив світа: Побачив він, як Сейм, мов бішений, шумів І як Десна ревла несамовита, Мабуть, ворочавши не п’ятдесят млинів, Вернувсь Мірошник наш додому, До церкви прямо почухрав Да Богу молиться святому, Щоб він акафісти його не в гнів прийняв І річечку його зробив Десною. «Або хоча, як Сейм, такою - Тогді б то вже я панував!» Молебні день у день спасителеві править, У ставники свічки по десять хунтів ставить, Все молиться, ні їсть, ні п’є, ні спить... «Земляче! Бог з тобою! На тебе десь туман у Литві навели. Хіба забув ти, що великою водою Ворочають великії млини? Їх німці будувать уміють, А вже не зляпає наш брат; Вони самі товчуть, і віють, І мелють борошно, і сіють, Здається, що самі й їдять. А млин хоч чепурний у тебе, Та не для бистрини».- «Балакайте про себе!»- Мірошник заворчав і рукавом махнув. Його молитви Бог почув: По небу вітерок дмухнув - Як ворон, небо почорніло; Шварнула блискавка - грім грюкнув і загув; Із хмар, як з лотоків, водою зашуміло. Маленька річечка, що так тихенько йшла, Заклекотіла, заревла І через греблю покотила. Як на осиці лист, тремтить млинок од хвилі. Вода напре, дивись, то вискочить гвіздок, То паля тріснула, то заставку розбило, А далі і знесло млинок. Схопивсь Мірошник, да пізненько: Що поки йшла вода маленька, Щодня він хліба мав шматок. Літ з десять був у нас суддею Глива. Да, знаєш, захотів на лакомий кусок, В Полтаву перейшов: там, кажуть, є пожива. Велика там вода, хоч є й багато млива... Глядіть, добродію, чи ваш міцний млинок?

ВОВК І ОГОНЬ

У лісі хтось розклав Огонь. Було то восени вже пізно; Великий холод був, вітри шуміли грізно, І била ожеледь, і сніг ішов, либонь; Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся Та, ідучи, й покинув так його. Аж ось, не знаю я того, Як сірий Вовк тут опинився. Обмерз, забовтався; мабуть, три дні не їв; Дрижить, як мокрий хірт, зубами, знай, цокоче. Звірюка до Огню підскочив, Підскочив, озирнувсь, мов тороплений, сів (Бо зроду вперше він Огонь узрів): Сидить і сам собі радіє, Що смух його Огонь, мов літом сонце, гріє. І став він обтавать, аж пара з шерсті йде. Із льоду бурульки, що, знай, кругом бряжчали, Уже зовсім пообпадали. Він до Огню то рило підведе, То лапу коло жару сушить, То біля полом’я

кудлатий хвіст обтрусить. Уже Огонь не став його лякать. Звірюка думає: «Чого його бояться? Зо мною він як панібрат». Ось нічка утекла, мов стало розсвітать, Мов почало на світ благословляться. «Пора,- Вовк думає,- у лози удирать!» Ну що б собі іти?
– ні, треба попрощаться: Скажений захотів Огонь поцілувать, І тілько що простяг своє в багаття рило, А полом’я його дощенту обсмалило. Мій батько так казав: «З панами добре жить, Водиться з ними хай тобі Господь поможе, Із ними можна їсти й пить, А цілувать їх - крий нас Боже!»

УТЯТА ДА СТЕП

Минулися гречанії жнива; Семен натяг кожух на плечі; Тепло пройшло, дітвора лізе к печі, Замерзло поле скрізь, рілля, стерня, трава Сніжечком біленьким припала. Бідашний Степ став сумовать; Пташки, що влітку так співали, У ірій вже поодлітали, І тілько край ставка оставсь табун Утят. Чи крижні то були, чи то були чирята, Про те нам байдуже, а сила тілько в тім, Що Степ іще не був пустий зовсім; Дивлюсь, було, знялись з води Утята, Закахкають і ну Степом кружлять, І видно все-таки, що сеє не пустиня, Аж ось уже й вони летять. «Куди вас враг несе до гаспидського сина!
– Почав Утятам Степ казать.
– Хіба ви хочете мене покинуть? А я ж вас літом годував, І просо, і овес, і гречку вистачав; Без вас хіба мені з нудьги сказиться?» «Улітку на тобі усякий хліб стояв; На себе глянь тепер, який ти сивий став: Останній колосок холодний сніг сховав, І нічим нам біля тебе живиться; А голод за що нам терпіть?» - Сказали Утята і ну швидчій летіть. Чи знаєте ви сивого Кондрата? Женивсь на дівці він, та й мусить ще кричать, Що жінка щось його глядить не дуже хати. Мабуть, що упада їй діду одвічать, Як сивому Степу одрізали Утята.

СОЛОВЕЙ

«Хто не вгадає? я? Оце городять небилицю! Щоб не пізнав я Солов’я, Щоб не пізнав сю гарну птицю; Як тілько оком наведу, То і вгадаю, де співака»,- Так дядькові казав небіж, Грицько Підсака. «Ходімо, я тебе до лісу поведу, Усякої там птиці є багато, Та буде сором, пане-брате, Коли б ти Солов’я ізразу не пізнав»,- Грицькові дядько одвічав. І ось вони дойшли до гаю; По гаєві усякий птах літає, Щебече хто, хто свище, хто гуде, Аж округи луна іде.

Н е б і ж

Ось, ось де Соловей! Який червоногрудий! А дметься як, мабуть, великий пан! Уже то неспроста в його такий жупан.

Д я д ь к о

Та годі, годі, Грицьку, буде Ту погань, Снігиря, хвалить! Ся птиця не співа, а як усе щебече, Вона в гурті як-небудь засвистить; А більше, голову похнюпивши між плечі, Насупившись сидить.

Н е б і ж

Так цитьте лишень, ось я зараз угадаю: Я сучий син, коли оце не він! Увесь мов золотий, а крильця чорні має.

Д я д ь к о

Та будеш, Грицьку, сучий син: Се просто Іволга зоветься; Вона із саду в сад літа, То вишні гарно об’їда, То оббива горох, а в співи не вдається.

Н е б і ж

Так ось коли побачив співака! Яка мальована та штучна птиця! Вертиться, джеркотить, по дереву скака - От се то Соловей.

Д я д ь к о

Се навісна Синиця! І довго так небіж дурненький Меж птицями знаходив Солов’я; А Соловей собі сіренький Над ним співав, сховавшись меж гілля.

ХЛОПЦІ

Учора я дививсь, як хлопці Гуляли на толоці: Здається, крам там продавав один, Другі в опуки тощо грали, То в дучку булку заганяли, А далі здумали скакати через тин. Хлоп’ята там були і прості, і письменні, І кожний з них по-своєму скакав: - Один летів як навіжений, Знай, визвіривсь на тин, та біля його й став; А інший, голову, мов той москаль, задравши, Пряменько витягнувсь та й скочив через тин, Та як же врізався об землю, вражий син, Колошу розідравши. А виборного хлопченя Так скаче високо, так здорово літає! «Воно мале зовсім, од чого ж так скакає?» - Собі подумав я Та й придивляться став: аж сеє бісеня Як хоче скочить, то аж в землю присідає Та й присне разом відтіля! Як ні крути, а правди нігде діти: Коли б, як виборного діти, І другі вміли присідать, То, може б, і вони зуміли так скакать.