Берестечко
Шрифт:
повержений чужими і своїми.
А нащо всі ті спогади здались?
Це як спитать:
чи сниться цим руїнам —
вони були фортецею колись!
УСЕ МИНУЛО, НАЧЕ СОН ЗНИКОМИЙ
Життя за мною браму зачиня.
Я вже й обжився. Маю троє коней —
ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ і наші два коня
ВЖЕ Й ДЖУРА МІЙ ДО ТИШІ ТУТ ЗВИКАЄ.
І коні забувають про сідло.
Кажу: — Іди. Вона ж тебе чекає.
Дорогу не забув? Утрапиш в те село?
А
А він мовчить, затявся раз на все.
То десь сомів наловить під корчами,
то зайця десь вполює принесе.
МЕНІ ЦЯ ТИША ЯК МОЯ ТРУНА.
Дивлюся в ніч. Ні виходу, ні входу.
І тільки тихо лопнула струна
десь на бандурі на суху погоду.
ПРОЙШЛИ ДОЩІ — ЗАМУЧИЛО СПЕКОТОЮ.
Душа гортає тисячі причин.
І чим я, чим я, чим
поразку цю спокутую?
Свою провину виправдаю — чим?!
Що зброя в короля не те що наші пристрої?
Що в нього Хубальдт, Страус, Радзивілл?
А я мав жменьку турків із Силістрії
та Тугай-бей ногайців нам привів.
Що хан Гірей не кращий із Гіреїв?
Татари добрі воїни. А він —
аби набрать невільниць для гаремів.
Це хан-здобичник, воїн не для війн.
Що наше поле тужить за сівбою?
Що коні харапудяться в грозу?
Що в тих походах — поки діждеш бою —
возами хворих з табору везуть!
Що я мав привід для тяжких суґестій?
Що чув прилюдне глузування й сміх?
Принижений, покривджений на честі,
я переможцем бути вже не міг.
Що був туман? Що третій год розруха?
Що військо потерпало від дощу?
Кому скажу і хто мене послуха?
Чи ж думав я, що край занапащу?!
ДУМКАМИ ЗА НІЧ ДУШУ НАТОМИВ.
Ліси шумлять, моє зелене віче.
І знов той самий півень-будимир.
Села нема, а півень кукуріче.
Ізвідки б то? Усе ж тут поруйноване.
Нема притулку півню ані псу.
Лиш дикі звірі в заростях зіноваті
незриму здобич іклами пасуть
Та кози, недострелені панами,
усе ще ходять вільно табунами.
Стоїть в підзамчі здичавілий сад.
Двори стоять вже не двори, а згадка.
Було село димів на п'ятдесят,
тепер хоча б одна-єдина хатка!
Лиш на хресті зотлілий вже рушник
кудись летить у вирій піднебесний
Знущання. Знищення. І зник
народ замучений і чесний.
ЦЯ ТІНЬ ВІКІВ — ФОРТЕЦЯ НАД ЯРАМИ.
Учора обійшов її кругом.
Надибав хатку. Дві віконні рами
обтягнуті свинячим
На живоплоті глечики взірчасті.
В подвір'ї світить ребрами гарба.
І курка глинястої масті
вівсяне триння розгріба.
А ось і той, що будить мене вранці.
Тут навіть пес на мене загарчав.
Це, значить, я. А це мої підданці —
єдиний позосталий тут гончар.
Дідусь бурчить, як завше дідугани.
Що все не так, не те що в давнину.
Верстат свій крутить босими ногами.
Гладущики сміються на тину.
В городі піч, на гудинні череп'я.
Старенька хата, крита очеретом.
І каже дід: — Оце вже ледь ходжу,
а ще кручу оцього обертаса.
Колись, було, конячку запряжу
та й повезу у Паволоч на Спаса.
Тепер уже нема тих ярмарків.
Тих діточок, того земного раю.
То я оце їм пищики роблю
та й сам собі у ті свистульки граю.
Котрий вже рік ні горнятка не спродав.
А ти звідкіль? По ділу чи гульма?
Ге, — каже, — гарні свищики, а спробуй.
Ну, але що ж, коли дітей нема.
То я в нього купив. І не сказав, що гетьман.
Посиділи. Садок. Листочки шелестять.
А що, якби впізнав? То так би мене гетьнув!
Мені те Берестечко ніколи не простять.
І САМ Я НЕ ПРОЩУ СОБІ САМОМУ.
Це також промине? Як кажуть: о-ля-ля!
Отут ти помилився, премудрий Соломоне.
Поразка — це поразка. Вона нас істребля.
ПО Я ТЕПЕР? НАЙНИЖЧИЙ ІЗ НАЙНИЖЧИХ.
Одна поразка — і пропало все.
Вже що ж мені робить, хіба свистіти в свищик
та їсти той куліш, що відьма принесе.
АЛЕ Ж ВІН БУВ, ТОЙ КОРСУНЬ, ТА ПИЛЯВА!
Я виграв би ще тисячу Пиляв!
Моя рука, чого ж ти стала млявою?
Мій розуме, чого ж ти занепав?
Де моя добра слава у народі?
Я вже як прах своїх сороковин,
Мене кляли на Масловому Броді.
Мені уже не вірить Чигирин!
Мене вже можна голими руками.
Пора міняти шаблю на патик.
О де ж мої полковники з полками?
Де мій Богун, Пушкар і Джеджалик?!
Де слів моїх пекучі атраменти?
Моєї долі не глухі кути?!
Мені вже так. Мені вже або вмерти.
Або воскреснуть і перемогти.
ДРУГІ ПІВНІ ПІЮТЬ. ОЧІ СОЛОВІЮТЬ…
Й ой, та як сісти та подумати — думи посивіють.
Україно, Великомученице, зоре моїх нещасть!