Без козиря (збірка)

Панч Петро

Десь мала вже бігти допомога. Але чи встигнуть? Німці не дали опам'ятатись. Ількові було і соромно, і боляче до сліз. Позаду почулось ще кілька пострілів, потім вози знову зацокотіли ошинованими колесами, а допомоги все ще не було видно. Може, батько пішов навперейми німцям? Ілько звернув на поле. Що ж він скаже шахтарям? Чи він тільки сам урятувався, чи ще хто відступив? Ні, він не помітив, щоб хтось тікав у поле. Нарешті попереду почулись голоси, але це могла бути й варта, сполохана пострілами. З обережності Ілько впав у борозну і підвів голову, тільки почувши батьків голос. Тоді звівся на ноги й побіг назустріч.

— Ти чого тут? —

запитав стривожений батько. — Що трапилось? Ми чули постріли.

— Мабуть, усіх побили, — і його голос затремтів.

Шахтарі бігли черідкою і тепер, поодинці надбігаючи, кільцем оточували Ілька. Він, опинившись враз у центрі уваги, захвилювався ще більше.

— А що з німцями?

— Поїхали вже далі.

Батько від перебіжки дихав важко, мов кінь, що на гору брався, а звістка про поразку приголомшила його, як громом.

— Треба трохи почекати, а вас двоє підіть вперед: може, тепер на нас там засідка.

Визначені двоє шахтарів скрадаючись попрямували до цегельні. Настрій у всіх був пригнічений. Ілько розумів, що більше за всіх з цієї невдачі гризся його батько. Він декілька разів поривався говорити сам з собою:

— Своєї голови не мав на плечах. Ах ти, дурень старий!.. Тебе, Ільку, ніде не поранило?

Ілько почував на своєму плечі гарячу батькову руку.

— Мабуть, ні, тату.

— Молодчина, а я старий дурень. Своєї голови не мав на плечах. На Мандриківку, на Мандриківку, от вам і Мандриківка! Ану і ти піди, Ільку, вперед. Чого вони там мовчать?

Ількові самому довго бігти не довелося, бо скоро від цегельні долетів подвійний свист, як умовлялися, і всі прискорили кроки. На дорозі їх зустріли послані вперед.

— Знайшли кого-небудь?

Але вони тільки знизали плечима:

— Мабуть, усі розбіглися.

— Ану тихо, — зупинився Гордій Байда, порівнявшись з першою повіткою. Попід стріхами свистів вітер, десь на селі, чути було, валували собаки, а поруч стогнав телефонний стовп. Проте гострий слух старого вибійника його не обманював:

— Стогне хтось!

— Дроти стогнуть.

— Якщо тобі наступив ведмідь на вухо, так мовчи. Степане, Гирич!

Тепер стогін почули всі. Він виходив з-під стінки повітки. Гордій Байда ступив на голос.

— Кіндрате, це ти?

— Я, Гордію. Ого, як вас багато. Допоможіть підвестись.

Під стінкою лежав конюх із шахти — Кіндрат Сусідка.

— Барбоси, ногу, здається, покалічили. — І він застогнав ще дужче: — І рука як не моя. А по голові як дзенькнув прикладом… Ой, наче розвалюється. Там ще на тім боці хтось кректав. Може, мій німець. Я в нього, цуріка, викручую гвинтівку, а він коліном між ноги. Хай тобі чортяка, аж дух забило. Так я тоді його своєю штрикачкою під дев'яте ребро. Гарні штрикачки!

— Ти полеж, Кіндрате, а ми пошукаємо.

— Ось Люй Лі! — уже з рівчака вигукнув Ілько. — Я бачив, як він з німцем бився — просто за петельки. Лі, чуєш? Ти що, мертвий уже, га?

Підійшов Семен Сухий і приклав йому до грудей вухо.

— Дихає! — Люй Лі кліпнув очима. — Ну, і цей житиме. Що, і тобі, Люй, приварили?

Замість відповіді Люй Лі звівся на лікоть і безтямно помотав головою.

— А де Гирич був, Ільку?

— У крайній повітці.

— Моя твоя уб'є! — враз крикнув Люй Лі, мабуть, ще не прийшовши до свідомості.

— Навбивали, що й злічити не можна!

Люй Лі був поранений багнетом у плече, але сам звівся на ноги.

Гирича знайшли біля бочки-«кулемета». Схилившись

на бочку, Гирич зостався, напевно, в тій самій позі, у якій його і проколов німецький багнет.

Гордій Байда упав біля нього на коліно, поторсав за плечі:

— Степане, Гирич, слухай, та ти справді?

Заклякле тіло було вже одерев'яніле і знову хилилось на бочку. Байда зірвався на ноги, усі стояли з непокритими головами. Він дико озирнувся, підніс догори гвинтівку і з усієї сили брязнув нею об землю. Хряснуло понівечене дерево, і знову запанувала тиша, в якій тривожно гуділи тільки телеграфні дроти та здалеку доносив вітер гуркіт кованих возів.

Розмова за преферансом

Надворі бралося на мороз, але в квартирі техніка Сивокоза було затишно: у грубі приємно жеврів огонь, і від комина йшов на хату теплий дух. У кутку, перед маленькими образами в позолочених ризах, блимала лампадка й віялом кидала на стіни зелене світло. Проти груби на стінці висіли збільшені з фотографічних знімків портрети молодого штейгерa, яким був колись Сивокіз, і Марії Іванівни, його дружини, з розсипаним по голих плечах волоссям, схожим на приставлений до голови околот соломи. Під портретами красувалися за склом квіти з фольги. Коли на них падав відблиск із груби, здавалося, що на стінці спалахував огонь. Живі квіти — терпкі калачики, вутлі фуксії, колючі столітники й гречечка — в глиняних горщиках зеленим кущем стояли на драбинці перед розписаним памороззю вікном. Біля них на лисому килимкові стояла з круто вигнутими поручнями, з продертою спинкою гойдалка. З неї щойно підвівся Кіт-Котенко, начальник варти, і гойдалка, ніби куняючи, продовжувала клювати носом. За ломберним столиком, розставленим серед кімнати, сиділи Сивокіз, Марія Іванівна і бухгалтер Пантелеймон Петрович. Четвертим присів Кіт-Котенко. Чекали ще на штейгера Вариводу.

— Вам здавати, Карпе Івановичу, — запобігливо сказав Пантелеймон Петрович і підсунув до Кота-Котенка заяложену колоду карт. — Бажаю вам…

— …Хоч на цьому фронті перемоги! — докінчив технік Сивокіз, розтягти губи в ущипливу посмішку.

Кіт-Котенко наморщив твердого лоба, і його густо напомаджений йоржик на голові настовбурчився, мов щетина в дикого кабана. Марія Іванівна крадькома, можливо щоб пробачитися за чоловікову нетактовність, обдарувала його лукавим поглядом, але в Кота-Котенка настрій від цього не покращав. Залишившись на рудні зі жменькою гайдамаків, після відходу німецької команди він одразу втратив спокій. Найближчі сили, які б могли на випадок чого дати йому збройну допомогу, були аж у Бахмуті, а шахтарі з кожним днем усе більше активізувалися.

— Що ви там ворожите? Карти вже перетасовані.

Кіт-Котенко все-таки продовжував тасувати колоду. Робив це він під столиком, як і завжди, щоб не показувати своїх червоних рук з волосатими пальцями. Такими руками батько його настягав хутірець десятин на сто і передав у спадщину синові. Кіт-Котенко помітив їх уперше, коли одягнув офіцерський кітель. Кулаки випирали з рукавів, як дві трамбовки. Особливо гостро він відчув свою неоковирність, знайомлячись із дружиною завідувача шахти — інженера Дзіковського. Тендітна пані від його потиску і колючих вусів навіть скривилася. Кіт-Котенко спалахнув, і вже після цього весь вечір і ноги, і руки, і голос зовсім його не слухалися: він чіплявся за стільці, розпліскував на стіл чай і говорив таким басом, від якого пані, не криючись, почала змочувати скроні одеколоном.