Без козиря (збірка)
Шрифт:
Курибіда здригнувся. Він гадав, що косоокий Удалов встиг уже забути свої п'яні теревені, але тепер видно було, що він про нього щось думає. Може, навіть стежить за ним, щоб на ньому заробити собі хреста. Колись розчулений Удалов признався, що його дружина, учителька сільської школи, пішла від нього з більшовиками. З того часу він своїми руками задушив кількох більшовиків і ненавидить усіх «ідейних».
Щоб уникнути розмови з Удаловим, Курибіда схопив телефонограму про нестачу патронів у кульружпарку й поніс до канцелярії. Телефонограма була тривожна, і Курибіда прочитав її ще раз і враз зрадів: може, саме в цьому його порятунок? Патронів не було вже другий
Записи Удалов робив олівцем. Між червоними смужками ставив число й місяць.
«27 квітня…Вагон був повен бакалії: пряників, цукерок, тарані, горіхів, урюку й мигдалю. Хапали все, що попадалось. Семеро наших натріскались гіркого мигдалю і чуть не дали дуба. Я навчив, як закласти в рот два пальці. Шестеро вирвали і зосталися живі, а Хлюпкін із нашої команди не захотів і кикнув.
Нашому ротному Ординському дав дві банки монпансьє».
«30 квітня…Захопили весь батальйон червоних у плєн. Комуністам одрізали вуха, викололи очі, роздягли і голих пустили назад. Четверо окачурилось ще в селі, а п'ятий десь подівся. Кажуть, комісар».
«12 травня…Бойовий наш ротний. Розвалили в однієї хохлушки снарядами хату і вбили у хліві теличку. Прийшла до нього хохлушка й просить: „Хоч чим-небудь допоможіть“. А раніше! Капітан Ординський наказав забрати у неї цю теличку і вкинути в ротний казан. „Більше, — каже, — нічим допомогти не можу“. Потім я за неї підписав рахунок на сто карбованців, ніби за видані їй гроші».
«14 травня…Назбирав керенками і думськими [3] тисяч п'ятнадцять, і пропали; в казначействі на них тепер ставлять стішок:
3
Грошові знаки, випущені в 1917 р. Тимчасовим урядом.
Хоч і в рифму, але обидно. Тепер буду тільки золото збирати».
«17 травня…На фронті наступив тріскучий перелом».
«19 травня…Здається, наглядів ще одного. Таки буде хрест…»
Курибіда зблід; це стосувалося, напевне, його, але далі прочитати він не встиг: Удалов повертався до хати. За ним слідом прийшов і Павлюк. Він ходив до штабу полку і приніс звідти тривожні чутки, ніби Калинівський партизанський загін не проривався через фронт, а вже десь близько Макіївки, ніби навіть уже одрізав обози бригади. Десь у бік Єнакієва дійсно чути було сильну канонаду й стрілянину, але обози там не могли бути, вони мали стояти десь далі від фронту. Взагалі сьогодні повітря чомусь було особливо насичене тривогою, можливо, спричинялася до цього нестача патронів у кульружпарку.
Вайлуватий Павлюк був не тільки
— Ти ж розумієш, у нас були певні відомості, коли і в якому місці червоні чекали зустрічі з партизанським загоном. Ми, звичайно, кинули туди цілий полк, щоб тільки не дати їм з'єднатися, а Байда замість фронту прийшов на те місце, де був полк, і забрав наші обози. Значить, інформація була неправильна, а ще скоріше провокаційна, і наші йолопи піймалися на неї.
— Ти ж казав, що в червоних є наші.
Павлюк поза іншими своїми властивостями мав ще й балакучу вдачу і не дуже рахувався з військовими таємницями. А Павлюкові відомості завжди були правильні, бо добував він їх від самого начальника контррозвідки, рудого капітана, що ніби доводився йому рідним дядьком. Удалов, забравши свою записну книжку, знов пішов, і тому Павлюк міг тепер говорити, навіть не притишуючи голосу:
— Мені казали, що там пся крев один хоче, мабуть, замолити перед нами свої гріхи.
— Цебто поляк?
Але Павлюк, зрозумівши, що бовкнув більше, ніж можна було, почав задкувати:
— Може, я тільки так думаю. Може, він і нашим і вашим, а для ворога важлива кожна дрібниця.
Курибіда згадав телеграму про нестачу патронів і подумав: «А з такими відомостями можна б було заслужити не тільки прощення, а й подяку». Від такої думки він навіть повеселішав.
Під вікнами давно вже стояв якийсь гармидер. Павлюк визирнув і поморщився. Курибіда висунув голову й собі. Перед дверима до ротної канцелярії зібралися жінки. Вони були чимось стривожені і домагалися, щоб вартовий пропустив їх до капітана Ординського.
— Може, він і не знає, що ви, сучі діти, виробляєте? — верещала напосідлива жінка, схожа на тих, що зустрічали полк з образами біля церкви.
Вартовий загороджував двері гвинтівкою:
— На більшовиків, мабуть, не скаржилися?
— Хіба більшовики, хоч і не нашої віри, робили таке?
— З м'ясом у дитини виривати сережки!
— У мене скрині були під трьома замками, усі замки покрутили, анахтеми.
— А ти не замикай, — огризався вартовий.
— Солдатику, миленький, — хватала його за руки жінка в капелюшку, що сповз набік, — куди направляють заарештованих? Він при конторі служив!
— Туди, куди Макар телят не гонить. Мабуть, більшовикам служив?
— Я з вами як з благородним, а ви мені таке говорите. Муж у офіцерах був і по случаю хворої ноги не міг з'явитися до воїнського. Тепер його заарештували.
— Шкода. Такого б на місці треба упокоїти.
— Як робочого, так не жаліють! — вставила ображено ще одна жінка. Вона стояла осторонь, ніби наперед знаючи, що при цій владі для неї місце буде тільки останнє.
Заскімлив зумер, і Курибіда пішов до телефону. По лінії йшла перевірка, а між нею передавалися новини. Курибіда відповів на перевірний виклик і почав прислухатися до балачок, що сновигали по дроту, мов човник на ткацькому верстаті. Десь хтось розповідав, що у них видали консервоване молоко, привезене з Англії. Балачки переривалися тріскотнею пострілів, чути було кулемет. «Де це стріляють, Макишо?» — «На лівому фланзі розвідку помітили». — «А у вас як?» — «Затихло вже. Ледве ноги винесли». — «Чому?» — «Правіше трохи, на ділянці першої роти, Байда прорвався до червоних. Цілу роту погнав поперед себе, хіба когось ноги винесли. Я й черевиків відбіг, як утікали. Аж на другій шахті спинилися…»