Без козиря (збірка)
Шрифт:
Забачта сидів червоний і збентежено кусав кінчики закрученого вуса.
Туманов посміхнувся:
— От бачите, не якийсь героїчний дух породжує війну, а, навпаки, війна викликає в масах буйні почуття, які породжують у першу чергу жах і відчай, а не ентузіазм. Припустимо навіть наявність ентузіазму, особливо у якого-небудь прапорщика, то через тиждень, нарешті через місяць людство задоволило б примхи природи і війна сама по собі мусила б припинитися, але вона тягнеться ось уже тисяча сімдесятий день. Люди уже вимучені духовно і фізично. А ми затіваємо новий наступ. Заради
Сухе капітанове обличчя зробилося терпким і неприємним. Тонкі губи кривилися в глузливу посмішку. Він подивився на Туманова зверху вниз, немовби хотів сказати: «Підрубуєш сучок, на якому сидиш, та ще й іронізуєш. Дурень».
— Тобі потрібні козирі? Треба створити умови міцного миру, а цього можна досягти тільки рішучою перемогою. Зрозуміло? Так говорить тобі Тимчасовий уряд, так говорю тобі і я.
Туманов почав хвилюватись:
— Ага, так от у кого сидить цей інгредієнт! Але ж цей самий Тимчасовий уряд, здається, звертався до народів усього світу із закликом припинити війну й боротися за демократичний мир. Як же тоді це зрозуміти?
— У нас є, крім гонору, ще й обов'язки перед союзниками. Вони просять нас про допомогу, яку ми можемо виявити тільки енергійним наступом на нашому фронті. Союзники говорять ясно: «Без вашої допомоги ми не втримаємося, ми будемо розбиті й повинні будемо скласти сепаратний мир з Німеччиною, а тоді Росія нехай робить що знає». Чув?
— Інакше кажучи, продовжувати політику царського уряду? — ущипливо запитав Туманов. — А як же тоді наша формула «без анексій і контрибуцій»? Це ж, здається, щось інше, і революція, коли вона не фікція, не може ж зректися цієї формули?
Забачта вже не міг стримувати роздратування:
— Так можна договоритися й до лозунга «геть війну».
— Ти сам повинен зрозуміти, що не може ж революційна армія грати у війну, коли не бачить козирів; солдати уже не вірять, що їхні подвиги, їхні жертви дійсно прислужаться революції, а не якомусь там капіталові. Вони мають рацію. Така війна для них не потрібна. І завтра в наступ вони не підуть. Будуть тільки даремні жертви, і ми, що гонимо їх в атаку, опинимось в ролі злочинців, над якими вони матимуть повне право опустити свій меч.
Забачта знову повів очима на телефоністів. Вони про щось тихо перемовлялись і вже не звертали уваги на офіцерів, проте Забачту нервувала їхня присутність, і він процідив крізь зуби:
— Не треба було розвалювати армію!
Туманов прийняв це на свій рахунок і мимоволі густо почервонів.
— Так значить, — проговорив він уже з істеричними нотками в голосі, — я повинен мовчки нести свою голову на загибель і не питати: за віщо?
— Військовим думати не полатається.
— Ага, так от у чому секрет «закономірного процесу героїчної основи людини»?
Туманов, спіймавши нарешті Забачту на гарячому, тепер не шкодував сарказму.
— «Військовим думати не полатається». За цією формулою ви з людей спочатку робите отару баранів, гарматне м'ясо, розпалюєте вигідне для буржуазії почуття ненависті
Забачта хитро посміхнувся:
— В науці? Будь ласка, будь ласка, тільки не розпускай нюні, доки ти носиш офіцерські погони.
Туманов, міняючись з обличчя й ковтаючи образу старшого офіцера, все ще намагався довести розмову до логічного кінця. Від хвилювання голос його зривався або обертався в пищик, що дратувало Забачту, який не хотів виставляти офіцерів перед телефоністами в такому світлі.
— Ти даремно хвилюєшся.
— Я не хвилююсь, — виправдувався Туманов, — я хочу мати ясність там, де йде гра з життям.
— І це зайве. Коли ти ще не усвідомив свого місця в цій грі, краще тоді жити за статутом.
— А солдатам?
— Слухати своїх офіцерів і не розмірковувати.
— Знову-таки, в ім'я чого?
У Забачти нервово застрибала ліва щока. Він увесь пересмикнувся і гостро обірвав Туманова:
— Досить розводити теревені!
— Я тебе не розумію, — зніяковів Туманов, — чому теревені?
— А тому, що коли ця отара, — він кивнув підборіддям у бік окопів, — наслухавшись таких балачок, поверне багнети назад, вони не минуть і тебе. Тоді не врятує тебе і революційне белькотання. Ясності йому захотілось! У папаші б свого розпитав, коли сам не міг додуматись. От одержиш за наступ орден Володимира, якого не всякий і полковник має, подивишся на його золоту оздобу і побачиш ясність!
Туманов сидів приголомшений, ніби його спіймали на нечистій грі, і по тому, як бігали розгублені його очі, видно було, що він і сам ще не усвідомив цілком, чи справді гра його була чистою. В лице вдарила кров. Він смикнувся усім незграбним тілом, роззявив рота, але, перш ніж дати гідну відсіч капітанові, зів'яв і винувато попросив:
— Дай цигарку. Шкода, що часу немає…
Сизий дим заволік його розгублене обличчя.
За балачками непомітно вирисувалася сіра дірка у стінці, де стояла стереотруба. Надворі світало. Туманов знову захвилювався й метушливо почав збиратися до свого пункту на передову лінію.
— А що піхота?
Вони подзвонили.
— Одвели вже в третю лінію, — відповів Забачта, тримаючи біля вуха трубку.
— Говорять, — вставив телефоніст, — турки знову просять, щоб скоріше наступали. Всі, говорять, здамося, тільки наступайте.
— Можливо. Ex, заздрю я тобі, Туманов. Ну, через дві години тільки держись, хлопці!
Туманов криво посміхнувся і, блідий, з червоними від безсоння очима, вийшов із бліндажа.
Крізь зелені віти просвічувало сіре, мов цинкова бляха, передсвітанкове небо. Примари ночі безслідно зникли, і таємничий ліс уже дзвенів на всі лади від пташиних голосів. Коні були відіслані назад, і Туманов ступав тепер по стежці разом із телефоністами. Йому було соромно за свою легкодуху поведінку минулої ночі, і він намагався жартами розігнати сонний настрій своїх телефоністів: