Без козиря (збірка)

Панч Петро

Поручик Туманов лежав ницьма на дні вузького ходу. Нікого не було поблизу, лише в самому кінці ламаних ходів хутко зникали дві сірі спини.

— Туманов!

— Вони ще живі!

Звернуте набік, замазане обличчя Туманова застигло з піднятими здивовано бровами, а біля підломленої руки лежав наган.

— Застрелився? — крикнув капітан голосом, що в ньому разом чулись і зневага, і здивування, і ледве помітний жаль. — Застрелився? Збожеволів!

— А може, куля, — відповів тихо, мов над покійником, Свир. —

Бачите, назад верталися, може, злякалися газів?

Капітан став на коліна й хутко обмацав його тіло.

— Він задушився, — і тихо перевернув його на спину.

— Ось же ранка, — сказав Свир, — гляньте, в голову.

Правий бік голови справді ввесь був укритий товстим шаром рудої кори, а над вухом, як рубін, виступала червоним соком кров.

— Вони ще дихають.

Забачта хутко розірвав санітарний пакет і обмотав прострелену голову:

— Миттю в ліс, на перев'язочний!

Свир хотів уже класти поручика собі на спину, як по ходу наблизився піхотний солдат. Він був без протигаза.

— Скидайте, — сказав він, розтягуючи тонкі губи в широку посмішку, — ложная тривога! — Уздрівши на землі розпластаного Туманова, вже без посмішки додав: — І на них знайшлася куля: не все ж нашому братові ковтати їх!

Забачта встиг уже здерти протигаз, і тепер на солдата глянуло роздратоване, з чорними губами й наллятими кров'ю очима обличчя. Солдат насупив брови, і їх погляди, мов мечі, перехрестилися над поручиковим тілом. Першим відвів очі Забачта і крізь зуби процідив:

— Наволоч! На пункт! — і цьвохнув стеком по халяві.

Підійшов ще один піхотинець. Із двох рушниць зробили ноші й поклали на них важке й безвольне тіло Туманова.

До самого лісу Забачта, втягши голову в плечі, ішов позаду й нервово кусав собі чорні від сажі губи. Він мовчав, але коли серед дороги Туманов раптом застогнав, Забачта все з тим же роздратованим виглядом зупинив носіїв і, нахилившись до раненого, проговорив:

— Туманов, Володя, ти що ж це?

У відповідь почувся лише стогін.

— Вони знепритомніли, — сказав Свир. — Дуже багацько крові стратили.

У лісі їх нагнав Цацоха. Він біг з довгим батогом у руках і цьвохкав ним, як пастух на пасовиську.

— Ось наші провода! — ще здалека крикнув він і знову стьобнув у повітрі батогом.

Уздрівши Туманова на руках, Цацоха здивовано закліпав очима:

— Наш поручик, на смерть? От здорово! — Помовчавши з хвилину, він знову стрепенувся і вже завзято додав: — А я оце теж дав одному духу. Більше, мабуть, не буде плести з нашого телефону батогів.

— Хто? — насупивши брови, запитав Свир.

— Той самий, що ти казав… Пастух, а може, тільки для блізіру коровка, а він той, як ти казав? Я до нього, а він тікать, ну раз таки стукнув…

Десь близько одна по одній чавкнули гармати, і через голови, благословляючи новий день війни, просвистіли на Обринчів

ліс перші снаряди.

Поручик Туманов смикнувся, застогнав, потім враз розплющив широко очі й хутко заговорив:

— Тріснула… тріснула… Ворушаться!.. Скоріше, вилазять… Тікають… Вогонь!.. Тридцять один, два… Забачта!..

Капітан Забачта, що в лісі знову випростався, уже сухо спитав:

— Що тобі, Туманов?

Але поручикові очі дивилися просто в блакитне небо, а він похапливо говорив далі:

— Я знаю, інгредієнт… четвертої степені з мечами і бантом… Мамо, ой мамо, ой, боляче… Вогонь!..

Свир перезирнувся з піхотним солдатом і, клацнувши на зубах зелену галузку, шпурнув її на землю. А очі Туманова знову заплющились, і замість слів уже виривався тільки тихий стогін.

Тим часом сонце продерлося крізь зелене шатро і, пустуючи, заплуталося в рудому волоссі його неголеного обличчя, від чого стала примітною на круглому підборідді під волосом маленька ямочка. В ній нервово бігала тінь і робила його обличчя подібним до обличчя переляканої дитини.

Забачта все ще навколішках стояв біля Туманова. Від останніх його слів очі йому затуманилися. Він зірвався на ноги і, кусаючи чорні губи, широким кроком пішов до перев'язочного пункту, що вже білів наметами між деревами.

Під ногами по траві, мов світлячки, бігали сонячні зайчики, а вгорі, над головою, будячи юний день, співали свою стальну пісню артилерійські снаряди.

Харків, 1926

ГОЛУБІ ЕШЕЛОНИ

Повість

1

Військо Директорії, гнане Червоною армією, відступало на захід. На станцію Знам'янку поранені прибували вже просто з бою, а станція все ще була забита ешелонами з амуніцією і людьми.

Від страху бути захопленими серед козаків почала зростати тривога. А до всього того по вагонах поповзла ще чутка, що курінний отаман хотів зрадити і його вже заарештував начальник штабу, а ще через якусь годину казали навпаки — зрадити хотів начальник штабу, і його заарештував курінний.

Тривогу посилила стрілянина, яка почалася за станцією і хутко перекинулась між ешелони. Хто стріляє і чому, не можна було допитатися. Єдине, про що говорили з певністю, це що отаман Григор'єв, який не визнавав над собою ніякої влади, наступає зі своїми головорізами на Знам'янку з півдня.

Чутку про Григор'єва приніс на станцію розхристаний козак із загону «Запорозька Січ», що на нього натрапив Григор'єв.

Січовий отаман Божко воював, гостро додержуючись стародавніх звичаїв запорозьких, і тому, коли в «Січі» знявся галас, що якийсь ворог наступає, отаман Божко, задравши голову так, ніби від цього йому стало все видно навкруги, запитав: