Безсоння

Кінг Стівен

— І що сталося? — з цікавістю запитав Ральф. Луїза болісно розсміялася:

— Зі мною чи з нею?

— З вами обома.

— Міна підстрибнула й ляснула себе по шиї. «На мені жучок! — вигукнула вона. — Він укусив мене! Зніми його, Лу! Допоможи, будь ласка!»

Звичайно, ніякої комашки там не було — я була цією комашкою, — але я однаково змахнула з її шиї невидимого жучка, опустила скло й сказала, що він полетів. Мені ще пощастило, що я обмахнула її шию, а не вишибла мізки — настільки я була переповнена енергією. У мене було відчуття, начебто я

легко можу пробігти всю дорогу додому.

Ральф кивнув. Луїза, помовчавши, виснувала:

— Це було чудово… Занадто чудово. Як у телевізійних історіях про наркотики — спочатку вони підносять тебе в рай, а потім скидають у пекло. А якщо ми вже не зможемо зупинитися?

— Так, — погодився Ральф. — І якщо ми завдаємо людям шкоди? Я весь час думаю про вампірів.

— А знаєш, про що весь час думаю я? — Луїза перейшла на шепіт. — Про те, що говорив Ед Діпно. Про центуріонів. А якщо це ми, Ральфе? Якщо це і є ми?

Ральф, пригорнувши жінку до себе, поцілував її у маківку. Луїза, вимовивши вголос найжахливіші його думки, полегшила біль його серця, але й змусила задуматися над тим, що самотність — найстрашніше в старості.

— Розумію, — відповів Ральф. — Те, що я вчинив із місіс Перрін, було під впливом моменту — я взагалі не роздумував над цим. А ти?

— Саме так усе й відбувалося. — Луїза поклала голову йому на плече.

— Ми не можемо чинити так і далі, — сказав він. — Тому що це справді може стати поганою звичкою. Бо все, що аж настільки добре, обов’язково перетворюється в наркоманію, погоджуєшся? Ми зобов’язані постаратися налаштувати якийсь захист проти таких неусвідомлених учинків. Бо, по-моєму, я користувався цим даром, адже так? Саме тому…

Його перервав скрип гальмуючих шин. Луїза й Ральф стривожено подивилися одне на одного, а звук не припинявся. Коли стих скрегіт, почувся глухий удар. Потім був чи то дитячий, чи жіночий крик, Ральф не зміг точно визначити. Вигук: «Що сталося?» Потім: «Аварія!» — і тупіт ніг по тротуару.

— Залишайся на дивані, — сказав Ральф і поспішив до вікна у вітальні. Коли він підбіг до нього, на нього впала тінь Луїзи, яка стала поруч. У душі Ральф схвалив її вчинок. За таких обставин так само вчинила б і Керолайн.

Вони дивилися на нічний світ, що переливався і пульсував у дивному світлі. Ральф знав, що вони побачать Білла, знав це — Білла, збитого машиною, яка проїжджала, мертвого Білла, що лежить на вулиці з панамою біля його витягнутої руки. Він міцніше пригорнув до себе Луїзу, а вона схопила його за руку.

Але у світлі фар «форда» розпластався не Білл, а Розалі. Її ранковим експедиціям настав кінець. Вона лежала в калюжі крові, з перебитим у кількох місцях хребтом. Коли водій, що збив її, опустився на коліна біля старої приблуди, безжалісне сяйво вуличного ліхтаря освітило його особу.

Водієм виявився Джо Вайзер, фармацевт із «Райт-Ейд», по краях його жовтогарячої аури металися червоно-сині, спалахи. Він гладив собаку по боці, і з кожним погладжуванням гидкої чорної аури, що обліпила Розалі, поле її руйнувалося.

Жах

охопив Ральфа, обдав його хвилею холоду, перетворюючи яйця в одну щільну грудку. І раптом він знову перенісся в липень 1992 року: Керолайн умирає, постукує хронометр Вісника Смерті, а Ральф намагається втримати зазвичай такого врівноваженого чоловіка Елен від спроби вчепитися в горло здорованеві-садівнику.

І тут — вишенька на шарлотку, як сказала б Керолайн, — з’являється Дорренс Марстеллар. Старий Дор. І що ж тоді він сказав?

«Я б не став більше доторкатися до нього… Я й так уже не бачу твоїх рук».

Не бачу твоїх рук.

— О Господи, — прошептав Ральф.

5.

До реальності Ральфа повернула Луїза, яка похитувалась і готова була в будь-яку секунду зомліти.

— Луїзо! — різко скрикнув Ральф, хапаючи її за руку. — Луїзо, як ти себе почуваєш?

— Здається… Добре… Але, Ральфе… Ти бачиш…

— Так, це Розалі. Гадаю, вона…

— Я не маю на увазі її, я кажу про нього! — Вона показала праворуч.

Лікар № 3 стояв, опираючись об багажник «форда» Джо Вайзера, панама Білла Мак-Ґоверна з’їхала на його лису потилицю. Він дивився на Ральфа й Луїзу, зухвало посміхаючись, потім повільно підняв маленьке рученя й показав їм «носа», помахуючи коротенькими пальчиками.

— Ах ти, покидьку! — закричав Ральф, у розпачі вдаряючи кулаком об стіну. До місця події збігалися люди, але вони нічим не могли допомогти: собака вмирав. Чорна аура згущувалася, перетворюючись на подобу паленої цегли, вона огортала собаку чорним покривалом, і щоразу рука Вайзера зникала, коли той проводив нею по цьому жахливому савану.

Тепер лікар № 3 виставив уперед вказівний палець і схилив голову набік, мовби кажучи: «Увага!» Він навшпиньках пройшов уперед — абсолютно непотрібний жест, все одно його ніхто не бачив, але карлик, мабуть, мав пристрасть до театру — і потягнувся до задньої кишені штанів Джо Вайзера.

Карлик оглянувся на Ральфа й Луїзу, мовби перевіряючи, дивляться вони чи ні. Тоді так само навшпиньках пройшов далі, витягнувши вперед ліву руку.

— Зупини його, Ральфе, — простогнала Луїза. — Будь ласка, зупини його.

Повільно, немов під дією снодійного, Ральф підняв руку, а потім різко опустив її. Із пальців бризнув потік синього світла, але одразу розсіявся, розтікшись по склу. Бліда туманна хмарка вирвалася з будинку Луїзи, а потім зникла. Лисий лікар погрозив пальчиком. «Ну-ну, нечемний хлопчик», — промовляв його жест.

Лікар № 3, знову потягнувшись уперед, дістав щось із задньої кишені штанів Джо Вайзера, у той час як той стояв перед збитим собакою. Ральф не міг із певністю сказати, що це таке, поки чудовисько в брудному халаті не зірвало панаму Мак-Ґоверна з голови й не зробило вигляд, що проводить нею по неіснуючому волоссю. Створіння заволоділо чорним гребінцем, який можна купити в будь-якому магазині за долар двадцять дев’ять центів. Потім воно підстрибнуло в повітря, клацнувши каблуками, немов злісний ельф.